Марка 11:27-33 – Авторитет Ісуса ставиться під сумнів
«І знову прийшли вони в Єрусалим. Коли ж Він у храмі ходив, поприходили первосвященики й книжники, і старшини до Нього, і сказали Йому: Якою Ти владою все оце чиниш? І хто Тобі владу цю дав, щоб Ти це робив? А Ісус відказав їм: Запитаю й Я вас одне слово, і відповідайте Мені, то й Я відкажу вам, якою Я владою це все чиню. Іванове хрищення з неба було, чи від людей? Відповідайте Мені! Вони ж міркували собі й говорили: Коли скажемо: Із неба, відкаже: Чого ж ви йому не повірили? А як скажемо: Від людей, – то боялись народу, бо всі вважали, що Іван був поправді пророк. І сказали Ісусові в відповідь: Не знаємо… А Ісус їм відказує: То й Я не скажу вам, якою Я владою це все чиню.»
П’ятниця, кінець дня, година пік. Потік машин стає все більшим і от вже виник затор. Усі стоять, раз у раз лунають нервові гудки, таксисти клянуть усе на світі. Жителі передмість, втомлені і спітнілі, мріють скоріше дістатися до дому. І ніхто не знає, як вибратися з цієї ситуації.
І раптом на дорогу виходить молодий чоловік (він одягнений у звичайний одяг, не у форму). Стає в самому центрі шосе, на розділовій смузі, і починає подавати машинам сигнали. Водії здивовані, проте коряться йому. Затор розсмоктується. Рух поновлюється.
Молодий чоловік намагається сховатися в натовпі, але тут (як завжди, із запізненням) прибуває поліція. Хто посмів узяти на себе її функції? Вони притягують хлопчину до відповідальності: ти ким себе, власне кажучи, вважаєш? Хто надав тобі право?
Приблизно так читається цей текст. Храм століттями займався своїм не таким вже скромним бізнесом під управлінням первосвящеників і підлеглих ним офіційних осіб, і раптом з’являється молодий чоловік і береться керувати. Усе навколо тільки і чекають Його слова. Ким Він Себе, власне кажучи, вважає? Хто напоумив Його, що Він має право поводитися так само?
Марковим читачам відповідь відома: Ісус – істинний Цар, Помазаник (у хрищенні), але ще не зійшов на престол. Цей Цар має владу над Храмом (камінь спотикання для священиків тієї пори, адже Ірод Великий розпоряджався ними, а тепер право призначати первосвященика і ще деякі владні повноваження присвоїли собі римляни). Давид задумав Храм, його син Соломон побудував, і відтоді Храм завжди був тісно пов’язаний з царською владою. До підвищення Ірода царський рід Хасмонеїв поєднував обов’язки царів і первосвящеників. Ісус з’явився в столицю нежданим, але законним царем. Така правильна відповідь на запитання.
Але Ісус не готовий так детально відповідати на це запитання – в усякому разі, поки. Замість цього Він нанизує ряд загадок, які Маркові читачі здатні розшифрувати, але влада залишається в нерозумінні. Як часто трапляється в цьому Євангелії, найважливіші і найсильніші речі висловлюються не безпосередньо, а у формі провокаційних запитань, на які слухачам Ісуса, а потім Марковим читачам належить пошукати правильну відповідь.
У даному випадку відповідь знайти не так вже важко. Питання Ісуса про сенс Іванового хрищення – не загадка, задана лише для того, щоб збентежити супротивника і змусити його замовкнути. Це зашифрована відповідь на їх запитання. Маркові читачі пам’ятають, що Ісус, приймаючи Іванове хрищення, був помазаний Духом і силою; Іван передбачав Його як Прийдешнього, того, Хто діятиме в силі, і голос з небес при хрищенні виголосив самому Ісусу словами царських псалмів і пророцтв, що Він – істинний Цар, Улюблений Син Божий. Він – той, кого Ізраїль чекав вже тисячу років. Якщо первосвященики були обізнані про те, що сталося під час Ісусового хрищення, вони могли самі відповісти на своє запитання: акція Ісуса в Храмі була лише продовженням і наслідком Його хрищення. Згадаємо притчу, з якої я почав цей розділ: а якщо молодий чоловік, який з’явився невідомо звідки, щоб розсіяти затор, був таємним наказом призначений головою міської поліції – тільки самі поліцейські про це ще не чули.
Звичайно, священики не наважуються зайняти ту чи іншу позицію. Вони не можуть визнати Івана посланцем Божим (якщо він – від Бога, що ж вони не покаялися? Не шукали того, на кого вказував Іван, не слідували за ним?), не сміють і стверджувати, що Іван був божевільним і тішився власними безумними ідеями (не дуже люб’язно прийме такі слова народ, що стовпився у дворі Храму). Доводиться священикам зізнатися, що відповіді вони не знають, і Марко переконливо показує, що вони і не хотіли знати істину, а шукали задовільну відповідь, щоб зберегти своє політичне реноме.
Отже, питання про Ісусову владу, немов бумеранг, повертається з перших розділів Євангелія, коли Його влада справила таке враження на галілеян (1:22,27; 2:12). Тепер авторитет, з яким Він учив і зціляв, перетворюється на затверджувану владу над головною твердинею юдаїзму. Так ким же Він себе вважає? Звідси прямий шлях – до допиту в первосвященика після арешту (14:55-64). Храмовий інцидент – початок невідворотної трагедії.
Ті, хто слідує за Ісусом, отримують Його Духа і самі наділяються владою (під Його керівництвом), від Його імені діють у світі. Це витікає із серйозного і чесного читання Євангелія. Але чи замислювалися ми, що це означає? Якщо – повернемося востаннє до прикладу з дорогою – десь у нашому світі утворилися затори і зупинився рух, хто повинен виступити вперед і узяти керування на себе? Де той Храм, який ми зобов’язані викрити і застерегти? Де люди, готові розумно відповісти на питання: ким ти, власне кажучи, себе вважаєш?
Марка 12:1-12 – Притча про виноградарів
«І почав Він у притчах до них промовляти: Насадив був один чоловік виноградника, муром обгородив, видовбав у ньому чавило, башту поставив, і віддав його винарям, та й пішов. А певного часу послав він раба до своїх винарів, щоб прийняти частину плоду з виноградника в тих винарів. Та вони схопили його та й побили, і відіслали ні з чим. І знову послав він до них раба іншого, та й того вони зранили в голову та зневажили. Тоді вислав він іншого, і того вони вбили. І багатьох іще інших, набили одних, а одних повбивали. І він мав ще одного, сина улюбленого. Наостанок послав і того він до них і сказав: Посоромляться сина мого! А ті винарі міркували собі: Це спадкоємець; ходім, замордуймо його, і нашою спадщина буде! І вони схопили його та й убили, і викинули його за виноградник… Отож, що пан виноградника зробить? Він прибуде та й вигубить тих винарів, і віддасть виноградника іншим. Чи ви не читали в Писанні: Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем! Від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших. І шукали Його, щоб схопити, але побоялись народу. Бо вони зрозуміли, що про них Він цю притчу сказав. І, лишивши Його, відійшли.»
П’єса Шекспіра «Венеціанський купець» зазвичай подається як комедія, оскільки головних героїв чекає добрий кінець. Та все ж останні два-три рази, коли я дивився цей спектакль, у мене виникало почуття, що переді мною – трагедія.
Шейлок, багатий єврей, із самого початку виведений негідником, усі знущаються з нього в дусі закоренілого європейського антисемітизму. Лише поступово виявляються істинні його почуття, пучина його глибоких переживань. Хоча однозначної відповіді Шекспір не дає, співчуття до Шейлоку наростає, і він стає симпатичнішим нам, ніж банальні, вихолощені «герої». У результаті Шейлок переможений, насильно навернений у християнство (притому, що головні герої поводяться зовсім не по-християнськи) і веселощі тривають, немов Шейлок нічого на цьому світі не означає. Так, мені здається – це замаскована трагедія.
Перша довга притча, яку розповідає Ісус у Марка (ще в 4 розділі), – це детальне міркування про різне зерно і різні види ґрунту, на який це зерно може потрапити. Притча забезпечена таким же детальним коментарем: таке зерно означає такий рід людей, от таке – такий і так далі. У цій історії розглядаються кілька невдалих ситуацій, але завершується вона перемогою: перший рід зерна не прижився, другий засохнув, третій не приніс плодів, але, врешті-решт, був зібраний урожай. Значить, комедія?
І от ще одна притча, де ми чекаємо такого ж перебігу подій, але – обманюємося, посланий перший раб, другий, третій, – усе марно, але от посланий вже останній, головний вісник – і він не повертається радісно додому з плодами, він безславно убитий. Ми ж зібралися подивитися чергову комедію, а вона обернулася трагедією. От істинний єврей, що прийшов затребувати законну власність свого батька, а бунтівні орендарі, як ті глузливі і недалекі персонажі Шекспіра, нехтували його правами. Більше того – убили і викинули геть.
Така притча не потребує роз’яснення. Не доведеться усамітнюватися в будинку, щоб розповісти учням, у чому тут суть – усе і так вже зрозуміли. Зрозуміли частково завдяки тому, що Ісус спирається на добре відому тему пророка Ісаї. У п’ятому розділі Ісаї, у так званій «Пісні любові», пророк оповідає, як Бог насадив Ізраїль, немов виноград, беріг його і чекав добрих плодів, а виросли дички. Ізраїль, всупереч Божому піклуванню, схилився до зла. І тепер залишається тільки суд – викорчовувати виноградник, і нехай дикі звірі прийдуть і оселяться на його місці. Страхітлива картина: от що станеться, якщо народ Божий наполегливо відкидатиме Боже покликання, ту мету, до якої вів їх Бог.
Підхопивши цей образ, Ісус частково змінює його: Бог залишається власником винограду, Ізраїль усе так само представлений виноградником. Але Ісус вплітає у Свою розповідь ще одну ідею, близьку багатьом Його сучасникам: Бог чекає, посилаючи до народу пророків і сподіваючись, що Ізраїль все ж відгукнеться на Його заклик і стане тим народом, який Він хоче зробити з нього. Більшість пророків були знехтувані народом, Ізраїль упирався у своїх хибах. Тепер Бог посилає того, хто також виконує роль пророка, але Він – більше ніж пророк, Він – Син Улюблений. Марковим читачам сенс зрозумілий: Ісус – Месія, Син Божий, Який іменується сином у хрищенні і отримав підтвердження Свого синівства при переображенні. Ісус знає, що має статися далі: Ізраїль, в особі найбільш авторитетних своїх представників – первосвящеників – відкине і уб’є Його, як усіх інших. Доброго закінчення не буде, буде – трагедія. Орендарі винограднику перевершили самих себе в злочинах. Вони розуміють: або він, або вони. Або Син вступить у Свої права, або вони самі зможуть претендувати на спадок.
Притча додає ще один потужний шар тлумачення до сюжету, що розвивається на наших очах: що відбувається тепер, коли Ісус досяг Єрусалиму. Акція в Храмі, як і вчинки інших великих пророків (в першу чергу на думку спадає Єремія), звернена до Ізраїлю, як суворе останнє попередження, але Ізраїль застереження не послухає. Побачивши людину, кожен вчинок якої дихає царською владою, існуюча влада повинна або визнати Його, або знищити.
Замість пояснень або «доброго заінчення» Ісус завершує притчу цитатою з того самого псалму (117), який збуджені Його прихильники співали кілька днів тому, вигукуючи: Осанна! Цей псалом, добре відомий в єврейському обряді, виконувався під час паломництва до Єрусалиму з метою принести жертви в Храмі, у присутності Божій. Там згадується архітектурна деталь, якою відрізнявся Храм: є в ньому камінь, який не підійде ні для якої іншої частини будівлі, але який повинен використовуватися як наріжний, у зведенні кута чи в самому центрі арки.
Саме цей образ знадобився Ісусу, щоб підкреслити: те, що Він мав виконати, не підійде до іншої «будівлі» і буде відкинутий «будівельниками», у яких на розумі власні інтереси (у даному випадку – первосвященики, що побоюються за владу і престиж). Недивно, що тепер вони активно намагаються позбутися Ісуса. За допомогою цієї притчі Марко веде нас від очищення Храму до Ісусового арешту, суду і смерті.
Ті, хто прагне йти за Ісусом, часто вимушені говорити і діяти таким чином, що оточення не розуміє їх і зовсім не вітає. Церква виконує пророчу місію для всього світу, оскільки Бог, Який насадив виноградник Ізраїлю, це Бог-Творець, що замислив весь світ як плодоносний сад. Пророки часто страждали і гинули за своє служіння. Ті, у кому діє Дух Сина Улюбленого, саме цього і повинні чекати. Християнське життя не надає нам права розраховувати на добре закінчення, немов ми герої комедії – набагато частіше це життя схоже з трагедією. Але перебуває обіцяне Богом: якщо будівельники відкидають камінь, цілком імовірно, що камінь цей виявиться наріжним.
