Марка 11:1-10 – Урочистий в’їзд до Єрусалиму
«І коли вони наблизились до Єрусалиму, до Вітфагії й Віфанії, на Оливній горі, тоді Він посилає двох учнів Своїх, і каже до них: Ідіть у село, яке перед вами, і, входячи в нього, ви знайдете зараз прив’язане осля, що на нього ніхто ще з людей не сідав. Відв’яжіть його, і приведіть. Коли ж скаже хто вам: Що це ви робите? відкажіть: Господь потребує його, і відішле його сюди зараз. І вони відійшли, і знайшли те осля, що прив’язане коло воріт ізнадвору було при дорозі, і відв’язали його. А деякі з тих, що стояли там, сказали до них: Що ви робите? Пощо осля ви відв’язуєте? Вони ж їм відказали, як звелів їм Ісус, і відпущено їх. І вони привели до Ісуса осля, і поклали на нього плащі свої, а Він сів на нього. Багато ж народу стелили одежу свою по дорозі, а інші стелили дорогою зелень, натяту в полях. А ті, що йшли перед Ним і позаду, викрикували: Осанна! Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я! Благословенне Царство, що надходить, Отця нашого Давида! Осанна на висоті!»
Хто бував у Святій Землі, той знає, що від Єрихону до Єрусалиму доводиться увесь час йти вгору, задихаючись від втоми. Серед міст Єрихон розташований нижче за усіх, на 250 метрів нижче за рівень моря, а Єрусалим, лише в двадцяти кілометрах від нього, здіймається майже на кілометр над рівнем моря. Дорога веде по пересохлій жаркій пустелі аж до вершини Оливної гори, і там уперше, зненацька, подорожній бачить якесь рослинне життя і тут же йому відкривається приголомшливий краєвид на Єрусалим. Навіть якщо б довелося постійно здійснювати цей шлях у рутинних справах, та радість, захват, полегшення, які зазнає подорожній на вершині гори, не зникають.
Додайте до цих фізичних відчуттів релігійний настрій єврейських паломників, що прямували на південь з Галілеї в святкову пору, кілька разів на рік. Вони наближалися до того місця, де Живий Бог зафіксував Своє ім’я і присутність, до Храму, де щоденні жертвопринесення зміцнювали Ізраїль у спілкуванні з Богом, сподіваючись на прощення гріхів і в сподіванні на майбутнє. Вони йшли, щоб урочисто згадати минулу велич Ізраїлю і його передання, передання свободи і Божих обітниць. Дорогою зустрічалися родичі, старі друзі, молилися і співали, танцювали, раділи. Так йшли паломники в гору, з Єрихону – в Єрусалим.
Додайте до звичайної радості і передчувань паломників особливий настрій, з яким йшли за Ісусом Його супутники. Наближалася Пасха, свято звільнення. Більше того: вони вірили, що наближається Царство, пора, коли збудуться пасхальні обіцянки, велике сподівання звільнення, і суверенна влада Бога, Його присутність, відкриються абсолютно по-новому. Усе відбудеться, нарешті. Довгий шлях у гору, через Юдейську пустелю, вони сприймали як сходження до Царства.
Кожна подробиця в Марковій розповіді підкреслює це відчуття. І сам Ісус поводиться як прийдешній цар. Він вирішив в’їхати в місто верхи і велів привести «лоша» – слово, що означало як молодого коня, так і молодого віслюка. (Тільки Матвій уточнює, що Ісус їхав верхи на віслюку, а не коні, оскільки він акцентує на темі упокорювання, яка значно менше цікавить Марка.) Неважливо, заздалегідь Ісус домовився щодо верхової тварини з друзями з Віфанії або прийняв це рішення в останню мить. Головне – суверенна свобода кожного Його вчинку.
І от – кульмінація. Ніхто не стане кидати свій одяг (тим більше на кам’янистому і запорошеному Близькому Сході) під ноги другу або навіть старійшині роду – таку шану віддають лише царському сану. І гілками, що зрізають з дерев, зеленню, зібраною в полях, люди розмахували на вулицях не просто від радості – це входило в обряд зустрічі царя. За двісті років до того дня Юда Маккавей розгромив війська сирійського царя Антіоха Єпіфана, увійшов до Єрусалиму, очистив і відбудував Храм, і тоді народ розмахував гілками плюща і пальми, оспівуючи подячні псалми. (Про це розказано в 2 Мак. 10:1-9: має сенс порівняти з 1 Мак. 13:54.) В оригіналі Марко не уточнює, що верхова тварина, на якій їхав Ісус, була саме ослом, і не уточнює щодо пальмових гілок – слово, яким він називає те, чим розмахував народ, зустрічаючи Ісуса, може означати і гілки разом з листям, і колосся, що зрізають у полі, або солому. Для Марка важливе інше: у розділі 8 учні увірували, а відтоді утвердилися у вірі, що Ісус – законний, істинний Цар Ізраїлю, і в столицю Він йде, щоб пред’явити Свої права на цей сан. Настав момент тріумфального входу в Єрусалим.
«Осанна!», – кричить натовп. Це єврейське слово, що віддає радісну хвалу Богові, і разом – молитва про негайне позбавлення народу. Початок і кінець цього радісного всенародного співу – цитата з Пс. 117 (в. 26-27), псалму сходження, який співався на шляху в Єрусалим, до Храму. Наступний рядок означає буквально: «благословенний той, хто приходить», єврейською і арамейською це просто «ласкаво просимо». Всередину цього псалму ті, хто зустрічав Ісуса вставили політично небезпечну молитву: «Ласкаво просимо в царство отця нашого, Давида!» От «про що» ця сцена, і читачі Марка про це вже здогадуються, і ми розчули ту саму думку у вигуку сліпого Вартимея (10:47,48).
Епізод закінчується драматично – саме тому, що як би нічим не закінчується. Ісус йде в Храм, оглядає його, знову виходить і повертається у Віфанію, де разом з Дванадцятьма проведе кілька днів до Пасхи. (У пору великих свят Єрусалим був переповнений народом і багато паломників вважали за краще зупинятися в сусідніх селах, а не всередині міських стін.) Марко залишає нас у напруженому очікуванні: що ж буде, коли місто цілком відчує присутність Царя?
У наступних розділах Марко остаточно пояснить нам, що мав на увазі Ісус, коли в розділі 10 висунув радикально нову концепцію Царства. Це буде не та влада, до якої звик Ізраїль і весь світ. Але вже цей текст звернений з питанням до нас, до нашого слідування за Ісусом, до нашої вірності Йому. Чи готові ми передати в Його розпорядження все своє майно, покорятися Його наказам навіть тоді, коли вони просто бентежать нас? Чи готові ми піти на все, щоб віддати Йому честь, чи знайдемо у своєму житті щось подібне до цього плаща, який могли б розстелити перед Ним на дорозі, гілки, якими ми б розмахували, вітаючи Його прихід як справжнє свято? Або ж ми настільки спростили, «приручили» своє християнське покликання, відданість Ісусові, що Він став для нас готовим помічником, який підштовхує до того, що ми і так збиралися зробити, забезпечує цілком приємні релігійні «переживання»? У нинішньому світі рідко зустрічаються королі і королеви, а де вони є, їх влада стала декоративною, передана іншим структурам. Чи не забуваємо ми істинний, біблійний сенс цього сану – Цар?
Марка 11:11-26 – Ісус очищає Храм
«Потому ввійшов Він до Єрусалиму, і в храм. А оглянувши все, як година вже пізня була, Він пішов у Віфанію з Дванадцятьма.
А назавтра, коли вони вийшли з Віфанії, Він зголоднів був. І, побачивши здалека фіґове дерево, вкрите листями, Він підійшов, чи не знайде на ньому чого. І, прийшовши до нього, не знайшов нічого, крім листя самого, не пора бо на фіґи була. І озвався Ісус і промовив до нього: Щоб більше ніхто твого плоду не з’їв аж повіки! А учні Його все те чули.
І прийшли вони в Єрусалим. А як Він у храм увійшов, то став виганяти продавців і покупців у храмі, і поперевертав столи грошомінам та ослони продавцям голубів. І Він не дозволяв, щоб хто річ яку носив через храм. І Він їх навчав і казав їм: Хіба не написано: Дім Мій буде домом молитви в народів усіх, ви ж із нього зробили печеру розбійників! І почули це первосвященики й книжники, і шукали, як Його погубити, бо боялись Його, увесь бо народ дивувався науці Його. А як пізно ставало, вони поза місто виходили.
А проходячи вранці, побачили фіґове дерево, усохле від кореня. І, згадавши Петро, говорить Йому: Учителю, глянь фіґове дерево, що прокляв Ти, усохло! А Ісус їм у відповідь каже: Майте віру Божу! Поправді кажу вам: Як хто скаже горі цій: Порушся та й кинься до моря, і не матиме сумніву в серці своїм, але матиме віру, що станеться так, як говорить, то буде йому! Через це говорю вам: Усе, чого ви в молитві попросите, вірте, що одержите, і сповниться вам. І коли стоїте на молитві, то прощайте, як маєте що проти кого, щоб і Отець ваш Небесний пробачив вам прогріхи ваші. Коли ж не прощаєте ви, то й Отець ваш Небесний не простить вам прогріхів ваших.»
Є у вашій країні головна будівля – найвища, найбільш пам’ятна, повна історичних спогадів, де збираються знамениті люди, наносять візит високі особи? Яка будівля символізує собою вашу країну, її спосіб життя, владу і народ? Уявіть собі, що вам стало відомо: скоро ця будівля буде зруйнована землетрусом або знищена ворогами, і ви знаєте, що така кара Божа, бо правителі вашої країни перевищили міру зла. Уявіть, що ви зобов’язані розповісти про це все, застерегти, показати людям, що має статися, призвати їх виправитися якнайскоріше, доки залишився час.
Як би ви приступили до такого завдання?
(Ви можете заперечити, що моє питання вимагає занадто багатьох допущень. Подібні думки роками і десятиліттями не закрадаються людині в голову. Але якщо ми не уявимо себе в ситуації, схожій на ту, з якою зіткнувся Ісус, ми не зрозуміємо цієї сцени, а оскільки ця сцена має ключове значення для завершальної частини Євангелія від Марка, у такому разі і Євангеліє ми зрозуміємо не цілком вірно.)
Марко знову приготував «сендвіч»: рамкове оповідання про фігове дерево, а усередині – сцена в Храмі. Обидві історії взаємно прояснюють одна одну.
Епізод з фіговим деревом сам по собі виглядає дуже дивним. Сезон плодів ще не настав, що за примха, що за каприз спонукає Ісуса проклясти фігове дерево за цілком розумну для дерева поведінку: навесні на цьому дереві з’являється листя, а плодів ще довго чекати. Але Марко дає нам зрозуміти, що фігове дерево – притча, розіграна як драматична дія, і ця притча показує нам, що Ісус має намір зробити в Храмі.
Епізод у Храмі також не цілком ясний сам по собі. Багато хто вважає за краще думати, ніби Ісус виразив протест проти комерціалізації релігії. Він хотів очистити Храм, покласти край всякій світській діяльності на його території, зберегти святе місце винятково для молитви і жертвопринесення. (Занадто сучасне тлумачення: жорсткий розподіл релігії і економіки не раз призводив до поганих наслідків, особливо в країнах, що розвиваються.) Марко ясно дає нам зрозуміти – саме вставляючи епізод у Храмі між двома половинами притчі про фігове дерево – що цей акт Ісуса він теж розглядає як драматичну притчу про суд. Таким чином, Ісус сповістив про суд Божий над самим Храмом і усім тим, що він символізував у національному житті Ізраїлю.
Ключем до цієї сцени служать біблійні цитати, за допомогою яких Ісус пред’являє звинувачення Храму. Підхопивши давні пророцтва Ісаї і Єремії, Ісус нагадує слухачам про неоднозначну роль Храму: відтоді ще, як ця будівля була уперше зведена і освячена Соломоном, було ясно, що вона не може стати справжнім і єдиним, у повному розумінні слова, домом Бога Живого (1 Царів 8:27). Бог обіцяв благословити Ізраїль за допомогою Храму, але оскільки Ізраїль загордився, ніби благословення йому гарантоване, і перетворив Храм і пов’язані з ним обіцяння у виправдання власної несправедливості і аморальності, суд може і має відбутися над самим Храмом. От про що йде мова в перших розділах Єремії, зокрема і в цитованих Ісусом віршах: дім Божий перетворений на печеру розбійників.
Чому це печера розбійників? Не тому, що люди приходять сюди в тому числі і грошей заробити. «Розбійниками» за часів Ісуса називали не злодіїв і грабіжників, але повстанців, тих, кого ми сьогодні називаємо «фундаменталістами» «релігійними терористами» – вони складали змови і з готовністю прибігали до насильства, прагнучи здійснити націоналістичні спрямування.
І це одне із звинувачень, пред’явлених Ісусом Своїм сучасникам-євреям: Ізраїль у цілому зловжив своїм покликанням стати світлом світу і перейшов до жорстокої, вузьколобої, ексклюзивної націоналістичної релігії і політики, яка не те що не освітлювала весь світ, а була спрямована на швидке його засудження. Ця тенденція простежується і у Сувоях Мертвого моря і в жорстокій революції, що назрівала в епоху Ісуса. Храм мав символізувати перебування Бога з Ізраїлем – для блага всього світу, – але сучасники Ісуса організували богослужіння таким чином, що замість Божого благословення всім народам було продемонстровано відчуження і відторгнення усіх від Творця. Для релігійних партизан, які продовжували озброєний опір Риму (принципово неправильний спосіб впровадити Царство Боже, з Ісусового погляду), Храм був осереддям їх ідеології, а опікуни Храму чванилися своїм багатством і пригноблювали народ. Як до чужаків – насильство, несправедливість – до самих євреїв – от на що перетворився Храм. І для нього, як для фігового дерева, в Ісуса знаходиться лише одно слово – засудження.
Як Він проявив це засудження? Храм був призначений для жертвопринесень. Вірні постійно приходили в Храм, міняли свої гроші на прийнятні тут монети, купували тварин, що гарантовано були годними для жертвопринесення (якщо гнати худобу із собою, дорогою вона може зашкутильгати, а для жертвопринесення годиться лише бездоганно здорова тварина). Тварин віддавали священикам, які їх різали і приносили відповідну частину Богові. Система жертвопринесень і саме існування Храму трималися на цьому обміні валюти і купівлі тварин. Порушивши цей процес, нехай навіть на короткий, але глибоко символічний момент, Ісус Своїм вчинком сильніше за всякі слова заявив: Храм підлягає Божому суду. Сенс у його існуванні зник.
Ми скоро переконаємося, що суд як частина Звістки про Царство пов’язаний з усією месіанською діяльністю Ісуса і Його війною із силами зла набагато тісніше і повніше, ніж священна війна, революція або складна символіка тваринних жертвопринесень. «Син Людський, – казав Він у попередньому розділі, – прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох». Тут, як і в розділі 14, Ісус використовує термінологію жертвопринесень, описуючи смерть, якою Йому належить померти і в якій в усій повноті здійсниться суверенне правління і рятівна присутність Бога, тобто Царство Боже. Тим самим колишня система жертвопринесень стає непотрібною – це частина храмової системи, яка поступово стала символом не того, що треба було прийняти людям: спочатку це одна з віх, поставлених Богом, щоб привернути всі погляди до головного діяння Ісуса і кульмінації – розп’яття.
Варто подумати двічі, перш ніж «застосовувати» цей текст, як це часто робиться, для критики спроб комерціалізувати релігію, поєднувати Бога з Мамоною. Така небезпека існує, і в цьому відношенні Церкві слід бути насторожі, але обурення Ісуса стосується набагато глибших шарів, і якби ми були послідовні, не лише церкви здригнулися від цього обурення, але і суди і законодавчі збори, царські палаци і банки – усі установи, де владою зловживають на користь і без того сильних, зневажаючи безпорадних, установи, де багаті і можновладці використовують ці переваги лише у власних інтересах, а не пропонують їх великодушно всьому світу. От куди б увійшов сьогодні Ісус, щоб і там перевернути столи і вигнати торгівців.
Але пам’ятайте: подібного роду символічні жести обходяться дорого. Ісус зважився на такий вчинок лише на вершині усієї Своєї «кар’єри» зцілення, проповіді, нагодування та інших проявів любові, якими вводив людей у нове життя в Богу. І Його вчинок став безпосередньою причиною Його загибелі.
І ще одне: заохочуючи Своїх послідовників молитися про те, щоб нинішній стан речей змінився Божими встановленням («ця гора» у безпосередньому контексті майже напевно відноситься до гори Храмової), Ісус з усією очевидністю відкидає особисту злість або якісь прояви агресії. Навіть скидаючи систему, що перекрутила Божий задум про Ізраїль, Він завершує проповідь беззастережною вимогою прощення. Лише ті, хто зрозуміють сенс цих слів, зможуть від імені Ісуса виступити проти несправедливості і зла нашого часу.
