Марка 9:30-37 – Істинна велич
«І вони вийшли звідти, і проходили по Галілеї. А Він не хотів, щоб довідався хто. Бо Він Своїх учнів навчав і казав їм: Людський Син буде виданий людям до рук, і вони Його вб’ють, але вбитий, воскресне Він третього дня! Вони ж не зрозуміли цього слова, та боялись Його запитати.
І прибули вони в Капернаум. А як був Він у домі, то їх запитав: Про що міркували в дорозі? І мовчали вони, сперечалися бо проміж себе в дорозі, хто найбільший. А як сів, то покликав Він Дванадцятьох, і промовив до них: Коли хто бути першим бажає, нехай буде найменшим із усіх і слуга всім! І взяв Він дитину, і поставив її серед них. І, обнявши її, Він промовив до них: Коли хто в Ім’я Моє прийме одне з дітей таких, той приймає Мене. Хто ж приймає Мене, не Мене він приймає, а Того, Хто послав Мене!»
Не знаю, чи розраховує Марко на те, що в цю хвилину ми пошкодуємо учнів, але особисто я їм співчуваю.
На початку Євангелія Ісус говорив натяками, і учні не розуміли Його. Притчі – таємні, зашифровані послання, які вони поступово вчилися тлумачити (наодинці з Ісусом, далеко від натовпу). Коли Ісус застерігав їх від розчини фарисейської та Іродової (8:15), учні подумали, ніби йдеться про господарський недогляд, оскільки вони забули узяти хліба. Вони всі намагалися звикнути до того, що слова Учителя можуть мати якесь зрозуміле зовнішнє значення, проте вимагається заглянути глибше за цю поверхню і знайти інший, прихований зміст.
Зараз Він говорить їм слова, які ми, читачі, сприймаємо буквально, бо знаємо, до чого йде справа, а учнів ці слова бентежать і вони марно намагаються знайти інший, прихований зміст. Те, що Він говорить, не призначене для натовпу, це глибока, таємна суть усього Його життєвого шляху і служіння, а інші розгледять цю суть лише тоді, коли усе здійсниться. На цьому етапі Ісус не прибігає до притч, кажучи про Свою долю. Перед самою подією Він ще зробить незрозумілі для учнів справи і скаже зовсім вже незрозумілі для них слова, але доки Він просто намагається розповісти їм про те, що Він бачить, що повинно статися. Його зрадять; Він буде убитий; Він воскресне.
Чому вони знову не розуміють? Головним чином через те, що це ніяк не укладається в їх плани, в їх уявлення про те, що може і має зробити Месія. Повернемося до футбольної метафори: уявимо собі, що кращий форвард перед головним матчем сезону заявив товаришам про свій намір вийти на поле із зв’язаними ногами. Напевно, не всі євреї в ту пору сподівалися на обіцяного Богом Месію, але нікому і на думку не спадало, що Месія – якщо Бог все-таки Його пошле – приречений на страждання і вже тим більше, що Він приречений померти.
Нерозуміння учнів тільки посилювалося від того, що словам, якими Ісус намагався розповісти їм про Свою долю, можна було приписати інший сенс. Більш за все, учні силилися розшифрувати Його речення, які цього разу були прямими і однозначними.
Тут ми знову зустрічаємо добре знайомий нам вираз «син людський». Очевидно, у даному контексті у вустах Ісуса цей вираз означає просто «Я» – такий намір Марка, хоча Марко теж чує відгомони великого пророцтва Дан. 7, де «ніби Син Людський» при правильному тлумаченні означає «народ святих, яку служать Всевишньому». Проте застосовувати цей оборот у значенні «Я» теж допустимо. У цьому значенні оборот був використаний і досить скоро представлений у 8:31, але навіть після різкого обміну репліками між Ісусом і Петром сенс Його передбачень так і не дійшов до учнів.
Як шифр могли вони сприйняти і слова «воскресне третього дня». Раніше (9:10) ми переконалися, що більшість євреїв вірили у воскресіння мертвих наприкінці віку нинішнього, проте не розраховували, що якась одна людина, нехай навіть виняткова, повстане, поки що триває цей вік. Вони дивувалися і дуже цікавилися – що, в ім’я святого (от саме, усього святого!), Він має на увазі?
І тут нам слід було б не лише пошкодувати учнів, але і запитати себе, чи сильно ми відрізняємося від них. Якщо Бог намагається нам щось сказати, чи чуємо ми Його? Чи немає чогось у Писанні, у проповіді, почутій у церкві, у тому, що відбувається навколо нас, що було б звернене до нас, було б словами Божими – а якщо є, чи відкриті ми для сприйняття? Чи готові відмовитися від колишнього способу розуміння і піти новим шляхом?
Якщо ми все ще заклопотані своїм статусом, подібно до учнів у наступному епізоді, якщо запитуємо, що ми з цього матимемо, на таке питання доведеться відповісти негативно. Якщо ми розраховуємо, йдучи за Ісусом, підвищити власний престиж, свою самооцінку (скільки носяться з цією самооцінкою нині, адже від неї прямий шлях до нарцисизму, упевненості, ніби головне завдання Євангелій – надати нам право вважати себе «хорошим»), або примножити рахунок у банку, справжніх слів Божих ми не розчуємо. Ще б Ісусу не гніватися і не засмучуватися, коли учні почали сперечатися про власний статус. От чим страшне часткове розуміння – тим більше, коли беруть лише приємну половину. Учнів влаштовувало вважати Ісуса Месією, і вони тут же почали вважати себе придворними прийдешнього Царя! Ще кілька розділів думки їх крутитимуться навколо цієї ідеї, поки страшна істина не обрушиться на їх голови.
Щоб вивести учнів з цього стану, Ісус (не востаннє) наводить їм у приклад дитину. У стародавньому світі дитину не занадто високо ставили (якщо не мати на увазі внутрішньо сімейних стосунків), діти не мали статусу і престижу. Ісус твердо каже учням: причетність до Нього не підвищить їх соціальний статус і не дасть якихось переваг, оскільки кожен, хто приймає дитя в ім’я Ісуса, приймає самого Ісуса і тим самим приймає того, «Хто послав Мене», – такий вираз стосовно Бога нагадує мова Євангелія від Івана. Іншими словами, кожен Ісусів прибічник безпосередньо спілкується з Царем і навіть з Богом, і жодної особливої заслуги учні не мають.
Цей урок повторюватиметься упродовж багатьох віків християнської історії – скільки людей розраховували виділитися своєю близькістю до Ісуса, невпинною працею в ім’я Його! Але ті, хто дійсно засвоїв Його урок, розуміє, що сенсу з цих зусиль не вийде. Ісус йде на хрест, перевертаючи з ніг на голову все, у що вірили Його учні, і всі наші уявлення, за які ми чіпляємося досі. І якщо нам шкода учнів в їх замішанні, потрібно б запитати самих себе: а ми що, хіба вже перестали плутатися?
Марка 9:38-50 – Застереження від гріха
«Обізвався до нього Іван: Учителю, ми бачили одного чоловіка, який з нами не ходить, що виганяє Ім’ям Твоїм демонів; і ми заборонили йому, бо він із нами не ходить. А Ісус відказав: Не забороняйте йому, бо немає такого, що Ім’ям Моїм чудо зробив би, і зміг би небаром лихословити Мене. Хто бо не супроти нас, той за нас! І коли хто напоїть вас кухлем води в Ім’я Моє ради того, що ви Христові, поправді кажу вам: той не згубить своєї нагороди! Хто ж спокусить одного з малих цих, що вірять, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, та й кинути в море!
І коли рука твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого, де їхній червяк не вмирає, і не гасне огонь. І коли нога твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноногим, ніж з обома ногами бути вкиненому до геєнни, до огню невгасимого, де їхній червяк не вмирає, і не гасне огонь. І коли твоє око тебе спокушає, вибери його: краще тобі однооким ввійти в Царство Боже, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни огненної, де їхній червяк не вмирає, і не гасне огонь! Бо посолиться кожен огнем, і кожна жертва посолиться сіллю. Сіль добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, чим поправити її? Майте сіль у собі, майте й мир між собою!»
Під час Другої світової війни, коли Лондон піддавався важким бомбардуванням, на очах в одного каноніка[*] Вестмінстерського абатства його будинок і все, що було в будинку, згоріло від прямого попадання снаряда. Костюм, який був на ньому, – от і все, що уціліло. На ранок він поїхав до друга в Оксфорд і по дорозі заглянув у магазин, щоб купити собі новий одяг. Продавщиця обурилася, коли він став вимагати і те, і інше. «Ви забули, що триває війна?» – іронічно запитала вона.
Зрозуміло, покупець прекрасно пам’ятав, що йде війна, у тому і річ. Проте Ісус тут говорить учням щось таке, про що вони, мабуть, не знали. Це дуже серйозно, і наслідки – не менш серйозні, ніж від бомбардування, так що їм потрібно це гарненько зрозуміти, інакше кепські справи. Війна вже почалася, діють її закони. Якщо учні хочуть йти за Ісусом аж до останнього, головного етапу Його місії, їм треба розібратися з власними застарілими уявленнями і побачити увесь план з Його погляду. Чи вони забули, що триває війна?
Коли ми читаємо ці короткі речення, нам легше уявити їх як певну послідовність, настанову, хоча особисто мені здається дуже вірогідним, що в цьому розділі свого Євангелія Марко зібрав і видав фрази з найрізноманітніших ситуацій. Але і в такому разі слід припустити, що певну загальну тему в цих словах Марко бачив, і ця тема – війна, що розв’язалася, і її серйозні наслідки.
Передусім Ісус каже, що увесь Ізраїль розділиться і займе ту чи іншу сторону – прийме Ісуса як посланця Божого чи ні. Іван клопоче про те, щоб тільки офіційно визнана група учнів мала право діяти від Ісусового імені, але Ісуса це ніскільки не хвилює: якщо хтось «сторонній» виганяє бісів Його ім’ям, ця людина віддає честь Ісусові і навряд чи погано говоритиме про Ісуса і Його місію. І питання не зводиться до необхідності створити відкрите (Ісус) або закрите (Іван) співтовариство, відмінність істотніша: Іван розглядає служіння Ісуса як діяльність приватну і привілейовану; Ісус – як подію, що неухильно прагне до виконання, до кульмінації.
Позиція Івана, що продовжує попередній епізод, коли учні сперечалися за першість, симптоматична для хвороби, що уразила і сучасну Церкву. Як легко було б будь-кому з нас, особливо професійним служителям і богословам, «привласнити» Церкву. І людям, які завжди молилися і поклонялися Богові, згідно з певною традицією і ритуалом, неважко запевнити себе, що це – єдино правильний спосіб. Звичайно, одні ритуали можуть бути красивішими або більш задовольнятимуть душу, ніж інші, але в нашому світі живуть мільйони християн, з тих самих «малих цих, що вірять», які не отримали жодної богословської освіти. І якщо ті, хто таку освіту отримав, відштовхнуть малих цих, на них чекає сувора розплата.
У цьому дусі, вважаю, потрібно розуміти вислови про відрубані ноги і руки і виколоте око. Практично всі читачі вважають за краще розуміти ці вірші не в буквальному розумінні. Йдеться про якісь сторони особистості, якими людина дорожить, аспектами того, що ми вважаємо своєю цілісністю, але що іноді змушує нас спіткнутися, а може і зовсім здатне погубити нас, тобто перешкодити нам йти за Ісусом. Безпосередньо Івану і іншим учням Ісус рекомендує остерегтися, як би їх пристрасть до почестей і розрахунки побачити Ісуса царем (коли б вони тільки могли зрозуміти!) не перешкодили ним бути Його учнями. Треба усунути всяку перешкоду з нашого шляху.
Але ці ж слова слід розуміти і ширше, застосовуючи їх до нових ситуацій. По-перше, вже ясно, наскільки важке учнівство. Воно вимагає жертв. Сьогодні багато хто пише і міркує так, немов слідування за Ісусом приносить людині повне задоволення, дозволяє ступити на той шлях індивідуального духовного розвитку, який цілком відповідає нашим потребам. Та ні ж – ви забули, що триває війна. Бог творить Свою справу в нашому світі, але стараються і сили зла, так що зараз не час і не місце тішити свою «духовність», яка не вимагає зусиль і витрат, і вже тим більше не слід заохочувати самих себе, запевняючи, ніби всяке бажання, що ворухнулося в серці, неодмінно виходить від Бога і має бути виконане.
І інше потрібно розуміти: те, від чого ми вимушені відмовитися, зовсім не обов’язково гріховне саме по собі. Зрозуміло, ми повинні відкидати все гріховне, але в цьому немає нічого особливого (хоча і важко). Відкинути гріх – це тільки початок. Ми маємо бути готові до того, щоб відкинути щось добре і Богом дане – руки, ноги, очі! – якщо це добре в якийсь момент підбиває нас на хибний шлях. Звідси зовсім не слідує похмурий дуалістичний висновок, ніби ми повинні створене Богом добро розцінювати як зло, – але треба пам’ятати, що триває війна.
У цьому Марковому тексті уперше звучить суворе застереження тим, хто слідує хибним шляхом – прямо на смітник. Геєна – долина біля південно-західного краю старої частини Єрусалиму. Лише тиждень тому я сидів там і милувався феєрверком. У давнину долина була перетворена на сміттєве звалище, відходи постійно диміли, і за часів Ісуса назва цієї долини стала метафорою тієї долі, яка спіткає після смерті тих, хто відкидає Божий шлях. Ісус сполучає обидва значення. Пізніше ми побачимо (в інших Євангеліях про це говориться детальніше), що Ісус постійно застерігав Своїх сучасників: якщо вони не підуть Його шляхом Царства, шляхом миру, їх, з усім народом і древньою столицею, спіткає загибель – у буквальному, фізичному сенсі, страшна катастрофа, яка перетворить сам Єрусалим у величезний і страшний придаток тієї самої сміттєвої купи. Тут же Ісус робить особисті висновки із загального застереження: не розраховуйте, ніби ви зможете і далі плисти за течією, діючи, як заманеться. Триває війна, Царство проривається на землю, від кожного потрібні жертви. Хто думає інакше, на того чекає смерть.
Кінець розділу повертає нас до проблем учнів (ймовірно, цей уривок, принаймні, з погляду Марка, присвячений ним). Сіль очищає, очищає і вогонь. Учні, близькі Ісусу, покликані стати сіллю землі (Мт. 5:13), але, як і всьому народу, їм слід остерігатися, щоб не втратити свій особливий смак, бо в такому разі від них нікому не буде користі. Якщо вони хочуть увійти до мирного Царства, передусім, треба навчитися дотримувати мир між собою.
Наступний розділ покаже, що учням доводиться твердити і твердити основний урок, але тим більше різко і прямо ми зобов’язані поставити питання самим собі: а ми засвоїли урок? Ми пам’ятаємо, що триває війна? Чи вживаємо якісь заходи?
[*] Соборний священик у Католицькій і Англіканській церквах. – Прим. ред.
