Марка 9:2-13 – 9:14-29

Преображення Господнє, Карл Генріх Блох

Марка 9:2-13 – Переображення

«А через шість день забирає Ісус Петра, і Якова, і Івана, та й веде їх осібно на гору високу самих. І Він переобразивсь перед ними. І стала одежа Його осяйна, дуже біла, як сніг, якої білильник не зміг би так вибілити на землі! І з’явивсь їм Ілля та Мойсей, і розмовляли з Ісусом. І озвався Петро та й сказав до Ісуса: Учителю, добре бути нам тут! Поставмо ж собі три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі… Бо не знав, що казати, бо були перелякані. Та хмара ось їх заслонила, і голос почувся із хмари: Це Син Мій Улюблений, Його слухайтеся! І зараз, звівши очі свої, вони вже нікого з собою не бачили, крім Самого Ісуса. А коли з гори сходили, Він їм наказав, щоб нікому того не казали, що бачили, аж поки Син Людський із мертвих воскресне.

І вони заховали те слово в собі, сперечаючися, що то є: воскреснути з мертвих. І вони запитали Його та сказали: Що це книжники кажуть, ніби треба Іллі перш прийти? А Він відказав їм: Тож Ілля, коли прийде попереду, усе приготує. Та як же про Людського Сина написано, що мусить багато Він витерпіти, і буде зневажений? Але вам кажу, що й Ілля був прийшов, та зробили йому, що тільки хотіли, як про нього написано…»

Кажуть, навіть для досвідченого учителя біології немає моменту прекрасніше, ніж той, коли діти уперше заглянуть у мікроскоп. Нецікава маленька порошинка несподівано виявляє малюнок, фарби, стає привабливою. З цієї миті дитина починає бачити світ по-новому, будь-який предмет може виявитися чимось більшим, ніж здається з першого погляду.

І не лише мікроскоп сприяє таким перетворенням – у лінзах телескопа з’являється нічне небо, сповнене влади і слави, а хороший актор перетворює начебто простенький рядок на потужне чи зворушливе висловлювання, прекрасне і справедливе.

А тепер підвищте градус цих добре вам відомих переживань, дійдіть до межі факту і досвіду: перетворення, «преображення» Ісуса описується як реальна подія, але така подія, в якій сенс повсякденної реальності несподівано, приголомшливо відкрився і з’явився здивованим очам Петра, Якова та Івана.

Можна було б «списати» це переживання на галюцинацію, хоча і досить своєрідну, і про це самі глядачі здогадувалися. Єврейські Писання і традиції описують подібні випадки, коли відсовується рутинна завіса, що зазвичай заважає розгледіти «внутрішнє», і реальність розкривається в усій повноті. Більшості з нас не доводилося переживати нічого подібного (далеко не всі ранні християни удостоювалися видінь, наскільки нам відомо), але нехай скептики нас не залякують, ми маємо право стверджувати, що подібні речі відбувалися з конкретними людьми, як правило, застигаючи їх зненацька, і ці люди вважали подібний досвід не просто надзвичайно важливим, а таким, що радикально перетворював їх життя.

Звичайно, і троє очевидців, і всі інші неабияк налякалися. Петро (адже ми вже добре знаємо цю людину) каже перше, що спало йому на думку, намагаючись не лише продовжити прекрасну мить, але і пов’язати її зі знайомим єврейським звичаєм. Його пропозиція звести шатрі сама по собі не має жодної цінності, але це незв’язне базікання переконливо свідчить про достовірність усієї події. Якби хтось взявся вигадати диво, він не став би прикрашати урочистий момент у комічні тони, помітно знижуючи інтонацію.

Але що ж сказати? Невже ми повинні сприймати те, що відбувається не лише з людського погляду, але з Божого, як Ісус щойно вимагав від Петра?

Спробуємо відступити на один крок. Що досі відбувалося в євангельському оповіданні? Образно кажучи, Ісус вів учнів на високу гору, звідки відкривався новий вигляд на Царство Боже. У небувалих справах, у потужних, хоча і бентежних словах, Він розкривав їм Божий задум. «Зовнішні» можуть дивитися і не бачити, але учням Він поступово розкривав очі, щоб вони побачили, нарешті, внутрішню реальність Царства Божого і головну істину: нехай Ісус не відповідає їх явним уявленням, але Він – Месія. До цього моменту нам показують процес прозріння – в усіх значеннях цього слова – і весь процес веде до пізнавання Ісуса і Царства, що починається з Нього.

Тепер же Ісус буквально веде учнів на гору і там відбувається щось подібне, що вже відбувалося, але на іншому рівні. Західна цивілізація починає поступово усвідомлювати те, про що ніколи не забували інші культури: наш світ складається з багатьох рівнів, багатьох вимірів, і іноді ці приховані виміри проявляються явно. У такі моменти ми, як дитина в мікроскоп, заглядаємо в іншу реальність, задихаємося від подиву і надалі починаємо все бачити по-іншому.

От що сталося на тій горі (горі Ермон, на північ від Кесарії Пилипової, або ж на горі Фавор у центральній Галілеї, така версія теж правдоподібна). У чому полягала внутрішня реальність місії Ісуса? Він здійснював і доводив до кінця справу великого пророка Іллі і найбільшого пророка старовини Мойсея. Зауважимо, що ці легендарні герої не померли в колі рідних і близьких, а швидше зникли з лиця землі, і склалася легенда, згідно якої вони уникнули звичайної людської долі. Тепер, коли завіса повсякденності на мить знімається, вони обидва повертаються на землю, і Ісус в яскравому сяйві розмовляє з ними.

Нам нелегко зрозуміти, що ж це таке. Це не було одкровенням про божественність Ісуса, бо в такому разі слід було б визнати божествами Іллю з Мойсеєм, про що в Марка і мови немає. Так, Марко вірить у божественність Ісуса, але доки він не обговорював з нами це питання і не наводив доказу. Швидше це переживання схоже на досвід містиків різних віків і культур: Ісус цілком розчинений, охоплений любов’ю і силою Бога, Його Царством, так що вся Його істота преображається світлом – так змінюються слова вірша, коли він стає піснею. Це означає, що Ісус не фантазує про Царство Боже, а каже і творить істину. Це знамення істинного пророка, Месії.

Про те ж свідчить голос з хмари: Ісус – улюблений Син Божий. Ілля і Мойсей приготували шлях, але Ісус завершує їх справу. Марко розраховує на те, що пізніші християнські читачі зрозуміють вираз «Син Божий» повніше, ніж його розуміли учні: для них ця фраза, як і в епізоді хрещення, означала, що Ісус – Месія. Для них доки і цього досить.

Знову Ісус забороняє очевидцям розповідати про те, чого свідками вони стали. Цього разу Він покладає межу мовчанню: «Поки Син Людський із мертвих воскресне». Природно, така вказівка збентежила учнів. За тодішніми єврейськими уявленнями «воскресіння» чекало всіх праведників наприкінці часів, а не когось раніше, когось пізніше. Невже Ісус каже, що «Син Людський» воскресне з мертвих вже скоро, поки всі інші житимуть звичайним своїм життям, розповідатимуть один одному про те, що бачили кілька місяців або років тому? Читачі Марка вже знали про воскресіння Ісуса, але персонажі цієї історії ще нічого не знають і не можуть нічого подібного припустити. Як багато інших слів Ісуса, і ця заборона залишиться незрозумілою, бентежною – доки все не здійсниться.

Ще більше заплутує завершальний обмін репліками. Учні намагаються розібратися в побаченому і почутому, вони пригадують, що, згідно з Писанням, Месії має передувати Ілля. (Марко на самому початку Євангелія наводив відповідну цитату.) Але Ісус звертається і до інших текстів, які роз’яснюють Йому Його власне покликання, і в даному випадку він сполучає Даниїла 7 з Ісаї 53 – пізніше ми поговоримо про сенси, що виникають з накладення цих текстів. Особливо важливі слова Ісуса, які здаються на перший погляд загадковими, що Ілля вже прийшов. Те, що повинен був зробити новий Ілля, виконав Іван Христитель. Таке ототожнення означає, що Ісусу залишилося виконати лише останнє месіанське завдання, те, про яке Він щойно говорив, – страждання і смерть.

Не лише учні, але і ми насилу розуміємо те, що відбувається. У житті нам рідко доводиться стикатися з чимось таким драматичним, і зазвичай ми не намагаємося зіставити події свого життя і свого часу з детально викладеним у Писанні задумом. Але кожен з нас покликаний голосом зверху: «ЦеСин Мій Улюблений, Його слухайтеся». У міру того як ми вчимося слухати Його, нехай іноді ми лякаємося і говоримо нісенітницю, ми відчуваємо, як та ж слава зненацька захоплює, закутує нас, зміцнюючи нас, як колись зміцнювала учнів для майбутнього шляху.

Марка 9:14-29 – Одержимий бісом хлопчик

«А коли повернулись до учнів, коло них вони вгледіли безліч народу та книжників, що сперечалися з ними. І негайно ввесь натовп, як побачив Його, сполохнувся із дива, і назустріч побіг, і став вітати Його. І запитався Він їх: Про що сперечаєтесь з ними? І Йому відповів один із натовпу: Учителю, привів я до Тебе ось сина свого, що духа німого він має. А як він де схопить його, то об землю кидає ним, і він піну пускає й зубами скрегоче та сохне. Я казав Твоїм учням, щоб прогнали його, та вони не змогли. А Він їм у відповідь каже: О, роде невірний, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене його! І до Нього того привели. І як тільки побачив Його, то дух зараз затряс ним. А той, повалившись на землю, став качатися та заливатися піною… І Він запитав його батька: Як давно йому сталося це? Той сказав: Із дитинства. І почасту кидав він ним і в огонь, і до води, щоб його погубити. Але коли можеш що Ти, то змилуйсь над нами, і нам поможи! Ісус же йому відказав: Щодо того твого коли можеш, то тому, хто вірує, все можливе! Зараз батько хлоп’яти з слізьми закричав і сказав: Вірую, Господи, поможи недовірству моєму! А Ісус, як побачив, що натовп збігається, то нечистому духові заказав, і сказав йому: Душе німий і глухий, тобі Я наказую: вийди з нього, і більше у нього не входь! І, закричавши та міцно затрясши, той вийшов. І він став, немов мертвий, аж багато-хто стали казати, що помер він… А Ісус узяв за руку його та й підвів його, і той устав. Коли ж Він до дому прийшов, то учні питали Його самотою: Чому ми не могли його вигнати? А Він їм сказав: Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту.»

Спочатку йти в гору неважко. Пройшли пару кілометрів повільним кроком, за червоними мітками на камінні, які вказували нам маршрут. Дорога підіймається вгору майже непомітно, навіть не спітніли. Але помалу ми помічаємо ухил і вже кілька разів хотілося б навіть сісти відпочити. Праворуч з’являється крутий обрив, ліворуч виросла прямовисна скеля, але доки нічого страшного.

Але от ми зробили поворот і перед нами – тридцятиметрова гола скеля, а вгорі горить, піддражнюючи, червона мітка. Вгору тягнеться старий, потертий канат і напіврозвалена дерев’яна драбина. Якщо ми хочемо продовжити шлях, потрібно зібратися з духом, пошукати в собі сили. Робимо глибокий вдих…

Такої реакції чекає і вимагає від нас Марко, оповідаючи про повернення Ісуса до учнів після переображення. У Кесарії Пилиповій Він попередив Своїх послідовників про те, що настав час прийняти хрест. Його покликання і усвідомлення цього покликання учнями зміцнюється голосом зверху. Звідси шлях веде в Єрусалим. Досі йти за Ісусом було майже легко, віднині це стає все важче і важче.

Спочатку з проблемою стикаються учні. Досі їм вдавалося виганяти бісів ім’ям Ісуса, але зараз вони зіткнулися з бісом, який виявився сильнішим. Учні здивовані не менше, ніж ми, читаючи цю розповідь: адже ми теж не розуміли, що існують біси різних, так би мовити, рангів, і з деякими мати справу складніше. Ісус обмежився скупим поясненням: цей рід бісів виганяється тільки молитвою (але ж, швидше за все, екзорцісти завжди молилися під час обряду, значить, йдеться про якусь особливу молитву, про більш спрямоване духовне зусилля). Або ж перебування Ісуса на горі стало часом особливо зосередженої внутрішньої молитви, і після повернення Його сила зросла.

Марко звертає нашу увагу не на це, а на той факт, що учні не справляються із завданням і натовп вже втрачає терпіння. Вони пройшли поворотний пункт свого паломництва, і шлях стає важчим. Нерідко доводиться чути, ніби перші роки учнівства найважчі, а потім християнське життя дається все легше і легше. У житті частіше відбувається з точністю до навпаки: якраз у той момент, коли навчишся йти услід за Ісусом, отримуєш важче завдання і від тебе потрібно більше відваги, більше духовних сил. А ми що, розраховували на приємний відпочинок?

Цей епізод змусив і самого Ісуса замислитися над тим, як погано йдуть справи. Як і в 8:12 Він скорботно зітхає про «рід невірний» і, гніваючись, вголос не розуміє, чи довго Йому ще терпіти цих людей і бути з ними. Цілий ряд істотних подробиць – те, як скаржиться батько хворого, те, як напирає, з жадібним, але бездуховним інтересом натовп, і те, як здаються безсило учні – підказує Ісусові, що все те, що відбувається не має анінайменшого відношення до віри. І ця сумна думка зміцнює Його в тому знанні, яке Він вже відкрив учням у Кесарії Пилиповій: Йому слід йти шляхом скорботи, шляхом хреста, шляхом Його спокутної місії.

Наш погляд звертається на людину, яка затіяла увесь цей безлад. Це вже не перший епізод з батьком, що намагається врятувати своє дитя. (Чи не слід бачити в цих сюжетах віддзеркалення любові Отця до Свого творива, Ізраїлю, і скорботи Отця про нього? Його любові до всіх синів і дочок, що несуть Його образ світу? Скорбота про Сина єдинородного, Ісуса, Який слухняно і лагідно йде на вірну смерть?)

Ми відчуваємо наростаючу напругу: поворот пройдений, і все стає складніше. У першій частині Євангелія люди зверталися до Ісуса і віра давалася їм легко. Достатньо було дотику до краю Його одягу, щоб зцілитися. А цей батько хотів би, але не може повірити. Не випадково його слова пропонуються як приклад ідеальної молитви для людини, що застрягла в сутінках між вірою і невірою, для того, хто ні на мить не може побачити цілком ясно і довіритися своєму зору.

Оскільки учні не змогли вилікувати його сина, цей чоловік не упевнений, чи впорається з бісом Ісус. Звертаючись до цілителя, він безнадійно знизує плечима: допоможи, якщо можеш. Ісус викриває його невіру, кидає цю фразу назад, в обличчя батька, що сумнівається: «Як це – якщо можу? Повір, і все буде по вірі твоїй». От він – виклик. Тепер батько, що вже вкінець зневірився, побачив прямовисну скелю, що виросла перед ним. Він ставить ногу на першу сходинку, що розгойдується, і чіпляється за протягнуту руку: «Вірую, Господи, поможи недовірству моєму!» Він вигукнув ці слова з тією сумішшю відчаю і віри, яка так часто прикрашає нашу молитву в скрутні хвилини. Напевно, на цей крик збіглося ще більше народу подивитися, що тут відбувається. Ісус, Син Улюблений, що йде до смерті і воскресіння, наказує злому духові і той виходить з хлопчика, залишаючи нещасного лежати без свідомості, проте Ісус, як каже нам Марко, «підвів його, і той устав» (обидва слова в Новому Заповіті, як правило, відносяться до воскресіння).

У цьому епізоді Марко постійно показує нам, що тепер шлях стане набагато важчим, але Ісус, і з Ним рятівний задум Божий, у підсумку неодмінно досягнуть мети. Знадобляться усі Його фізичні і духовні сили, але Ісус підніметься на прямовисну скелю і завершить Свій шлях, дістанеться до самої вершини. Він понесе Свій хрест, збереже вірність до кінця і покладе початок Царству. Але перед нами як і раніше стоїть питання: чи підемо ми за Ним? Чи залишимося стояти в розгубленості, не здатні навіть на те, що уміли робити раніше? У своєму паломництві нам належить зробити поворот, і нам знадобиться більше духовних сил, більше часу, більше старанності в молитві. Чи готові ми до цього?

Чи вміємо ми в кризових ситуаціях вкладати в молитву всю віру, яка у нас є? «Я вірю, допоможи моєму невірству!» Якщо ми вже дійшли до цієї точки, залишається одне: поставити ногу на першу сходинку, звернутися про допомогу і – дертися.

Попередній запис

Марка 8:22-30 – 8:31-9:1

Марка 8:22-30 – Петро сповідує Ісуса Месією «І приходять вони в Віфсаїду. І приводять до Нього сліпого, і благають Його, ... Читати далі

Наступний запис

Марка 9:30-37 – 9:38-50

Марка 9:30-37 – Істинна велич «І вони вийшли звідти, і проходили по Галілеї. А Він не хотів, щоб довідався хто. ... Читати далі