Коли я говорю про Біблію з людьми, які її люблять і читають, але не вивчали біблеїстику у вищих навчальних закладах, я заздалегідь знаю, які вони задаватимуть питання. Не менше половини з них стосується розбіжностей між різними версіями, перекладами і навіть просто книгами Біблії. “Чому тут написано так, а тут – дещо інакше? Або навіть зовсім інакше?” Щоб прокоментувати конкретні місця, доводиться звертатися до спеціальних видань, дивитися різні переклади. Але звідки вони взагалі взялися – ці різночитання в Біблії?
Слово Боже і слово людське
Біблія – Слово Боже, донесене людям зрозумілим для них людським словом. Ця збірка різних книг, написаних різними людьми в різні епохи і навіть різними мовами. Причому вони не просто писали “під диктування згори”, але вступали з Богом у діалог і передавали не лише Його веління, але і свої власні переживання, почуття і думки.
Наприклад, пророк Ісая описував своє покликання як справжню зустріч з Богом у храмі. Бог не просто відправляє його на проповідь, Він запитує: “Кого Мені послати? і хто піде задля Нас? І я сказав: ось я, пошли мене” (Іс. 6:8). Він не медіум, який у стані трансу бурмоче незрозумілі йому самому слова, він – вісник, тобто особа, яка добровільно вступає з Богом в особливі стосунки.
Апостол Павло взагалі розділяє Божу заповідь і власну думку: “Щодо дівоцтва я не маю повеління Господнього; а даю пораду як той, хто одержав від Господа милість бути вірним Йому” (1Кор. 7:25). Тобто прямо попереджає читача: це вже я говорю, а не Господь.
Ісус Христос був Людиною, такою же, як і ми – в усіх відношеннях, окрім одного: Він був безгрішним. Але Він фізично страждав від голоду, спраги і побиття, і по-людськи багато чого не знав (наприклад, де Марфа і Марія поклали тіло свого померлого брата Лазаря). От так і Біблія містить не лише одкровення Боже, але і все, що властиве обмеженому людському знанню, окрім одного: вона ніколи не бреше і ніколи не вчить поганому.
Усі біблійні автори були людьми свого часу, а тому багато чого не знали – наприклад, що Земля кругла, або що існує Америка, не були знайомі із сучасною фізикою і біологією. До речі, саме тому спроби деяких фундаменталістів (рух у протестантизмі, що наполягає на розумінні Біблії як тексту, який буквально продиктований Богом) привести Біблію в повну відповідність із сучасною наукою – зайняття не більш перспективне, ніж спроби виявити в єгипетській піраміді електропроводку.
Чотири погляди на одне Лице
Так, може, це недолік Біблії? Може, було б краще, якби ангели принесли людям якийсь готовий, абсолютно бездоганний текст? Але з людиною кожної конкретної епохи потрібно говорити по-своєму. Адже Слово Боже розкривається в історії. Воно розраховане не на перше чи двадцять перше століття, а на будь-який період людської історії і на будь-який народ, з його особливою мовою, уявленнями, інтересами. Тому Біблія і включає так багато всього різного, у тому числі різні погляди на одні й ті самі події.
Ми бачимо це із самого початку книги Буття. У першому розділі розповідається про створення всесвіту. Шукати там опису “великого вибуху” або будови атома безглуздо – розповідь ведеться міфопоетичною мовою, яку у всі часи прекрасно розуміють діти і закохані. У цій розповіді згадане і створення людини, чоловіка і жінки, після всіх живих істот, але детально про перших людей не говориться.
Проте другий розділ показує створення людини вже великим планом: “І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у лице її дихання життя, і стала людина душею живою… І сказав Господь Бог: не добре бути чоловікові одному; створімо йому помічника, за його подобою. Господь Бог створив із землі всіх тварин польових і всіх птахів небесних, і привів їх до людини… але для чоловіка не знайшлося помічника, подібного до нього” (Бут. 2:7,18-20). Що ж, виходить, спочатку був створений чоловік, потім вже всі тварини і птахи, а потім жінка? З точки зору багатьох сучасних учених, тут перед нами – дві версії переказу про створення світу, що існували колись самостійно і лише пізніше об’єднані в єдиному тексті книги Буття.
Але невже той, хто писав цей текст, був настільки безглуздим і неуважним, що не помітив цього протиріччя? Та ні, звичайно. Мабуть, він вважав це не протиріччям, а двома поглядами, що розкривають різні сторони одних і тих самих явищ. Перший розділ показує єдність чоловіка і жінки, їх гідність як “вінця творіння”. Другий розділ підкреслює таку важливу для патріархальних суспільств першість чоловіка, але в той же час – потребу кожної людини в іншій людині, яка подібна до неї, чому і служить розділення статей.
Таких прикладів у Біблії дуже багато. Найвідоміший – чотири Євангелія, тобто чотири книги, що розповідають, – кожна по-своєму – одну й ту саму історію. У головному вони абсолютно згодні, але деталі оповідання можуть розрізнятися. Так, про розсудливого розбійника, який на хресті просив Христа: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!” – розповідає один Лука (Лк. 23:40-43), а Матфей (Мф. 27:44) і Марк (Мк. 15:32) коротко повідомляють, що “розп’яті з Ним ганьбили Його“. Протиріччя? Так. Але означає воно тільки те, що два євангелісти просто нічого не знали про цього розбійника, а Лука, який, як він сам писав, “старанно дослідивши все від початку” (Лк. 1:3), добрався і до цієї важливої деталі.
Насправді це тільки підтверджує достовірність Євангелій як історичних свідчень. Адже якщо на суді чотири свідки слово в слово повторять одну й ту саму версію, швидше за все, вони просто змовилися: чотири людини не могли запам’ятати одну й ту саму подію абсолютно однаково. А якщо кожна розповідь відрізняється від інших якимись деталями, але співпадає з ними в головному, значить, це дійсно правда.
Звичайно, ще в давнину в християн виникало бажання звести всі чотири Євангелія в одне, щоб нічого не упустити. У середині ІІ століття якийсь Татіан навіть склав таку “спільну версію”, з’єднавши паралельні оповідання. Це, до речі, доводить, що на той час саме ці чотири Євангелія визнавалися канонічними. Його версія дістала назву Діатесарон (від грецького “Діа тесарон” – буквально “за чотирма”), але Церква залишила її без уваги. Як і при складанні остаточного тексту книги Буття, було вирішено зберегти все різноманіття голосів, щоб кожен міг почути те, що йому зараз ближче і потрібніше.
Копії з копій
Втім, далеко не всі розбіжності в біблійних текстах виникли на стадії їх написання. Адже в ті часи не було ні друкарського верстата, ні комп’ютера, і книги переписувалися від руки. Важко повірити, але навіть за часів апостолів не існувало таких звичних сьогодні розділів книги, як зміст, примітки, не було правил пунктуації, не ставилися пропуски між словами. І знайома нам з школи фраза “страчувати не можна помилувати” у греків виглядала б так:
страчуватинеможнапомилувати.
А в євреїв, які знали пропуски, але не писали більшість голосних, ця фраза виглядала приблизно так:
стрчвт н мжн пмлвт.
Тому при переписуванні в текст неминуче вкрадалися помилки і різночитання, а іноді, коли древній текст був неясний, переписувач, прагнучи прояснити його, йшов ще далі від оригіналу. Тому серед тисяч біблійних рукописів (так само як і рукописів інших древніх текстів), що дійшли до нас, немає абсолютно однакових. Можна тільки дивуватися, що серед них все-таки немає таких, в яких затверджувалося б, наприклад, що небо і землю створив не Єдиний Бог, або що цей Бог дозволив вбивати, красти і лжесвідчити. Це вже в наш час, після винаходу Гутенбергом друкарського верстату, англійські друкарі у виданні 1631 року в заповіді “не перелюбствуй” пропустили “не” (чи то за недбальством, чи то з хуліганства), за що були оштрафовані архієпископом Кентерберійським на астрономічну суму в триста фунтів.
У рукописах Старого Завіту, який, на відміну від Нового, писався протягом приблизно тисячоліття, розбіжностей особливо багато. Про це варто розповісти детальніше.
Септуагінта і Масоретський текст
У середині ІІІ століття до Р. Х. цар Птолемей ІІ Філадельф, правитель елліністичного Єгипту і колекціонер рідкісних манускриптів для знаменитої Александрійської бібліотеки, побажав мати у своєму розпорядженні грецький переклад єврейського Священного Писання. Можливо, він потребував адекватної версії Закону, за яким жила чимала частина його підданих (а в Александрії в той час була численна єврейська громада), а може, просто був заінтригований древнім текстом. Як би там не було, єврейська община віднеслася до його наказу з ентузіазмом, адже на той час євреї, розсіяні по Східному Середземномор’ю, говорили вже, в основному, грецькою.
Як саме здійснювався цей переклад, ми достовірно не знаємо, в основному за пізнішими розповідями, в яких історія тісно переплелася з легендою. Говорять, що переклад здійснювали сімдесят або сімдесят два старці, які спеціально прийшли для цього з Палестини в Єгипет. Тому число 70, латинню “септуагінта”, і стало назвою самого перекладу, що українською іноді називають “Перекладом 70 тлумачів”.
Коли в середині XX століття біля Мертвого моря були знайдені Кумранські сувої, що пролежали в печерах дев’ятнадцять століть, виявилось, що навіть за часів Ісуса і апостолів єдиного варіанту Писання в євреїв просто не існувало. Одні рукописи лягли в основу Септуагінти (до нас вони не дійшли), інші – в основу традиційних юдейських видань Біблії.
До речі, апостоли, які писали грецькою мовою, зверталися не до староєврейського тексту, а саме до Септуагінти. Посилаючись на Писання, вони мали на увазі саме її, і в подальші століття вона залишалася для східної частини християнського світу основним, найавторитетнішим текстом Старого Завіту. З неї робилися нові переклади, наприклад, слов’янський.
Ймовірно, саме через цю популярність Септуагінти серед християн юдеї зовсім відмовилися від її використання і вибрали інший, поширеніший варіант староєврейського тексту, пізніше названий Масоретським (від євр. “масорет” – “передача, передання”).
У новий час, коли Біблія почала активно перекладатися сучасними мовами, саме до цього тексту звернулися західні християни, особливо протестанти, у середовищі яких Септуагінта ніколи не мала широкого поширення. Але в Православній Церкві вона була і залишається основним традиційним текстом Старого Завіту.
Втім, сьогодні інтерес до Септуагінти зростає і на Заході. Вона – не просто пам’ятник старовини, але і цінне джерело, з якого ми дізнаємося про історію біблійних текстів і про різні їх тлумачення. Септуагінта дещо об’ємніше за Масоретський текст (вона включає книги, які називають неканонічними чи другоканонічними). До того ж грецький текст книги Есфир приблизно на чверть довший за єврейський; до речі, в єврейському варіанті Есфир – єдина книга Біблії, де відсутнє слово “Бог”.
Немало відмінностей ми знайдемо і на рівні тлумачення. Найвідоміший приклад – пророцтво Ісаї (Іс. 7:14): “Ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл“.
Там, де ми бачимо слово “Діва”, в єврейському тексті стоїть слово (альма), що означає просто молоду жінку, зазвичай незаміжню. Але перекладачі Септуагінти використали тут слово (партенос), “діва”, і тому євангеліст Матфей зміг посилатися на це пророцтво, говорячи про невинне народження Христа (Мф. 1:23).
Древній переказ свідчить, що перекладачу, який поставив у текст це слово за навіюванням Святого Духа, було обіцяне, що він не помре, поки не побачить на власні очі, як збудеться це пророцтво, і що саме він був старцем Симеоном, який прийняв на руки немовляти Ісуса (Лк. 2:25 і далі). Сучасна людина може скептично ставитися до цього переказу, але поза сумнівом, ще задовго до написання Нового Завіту слова пророка Ісаї розумілися як звістка про прийдешнє дивовижне народження незвичайного немовляти.
Новозавітні різночитання
Новому Завіту пощастило більше, ніж Старому. Він писався в ту епоху, коли книги досить швидко і широко розходилися всією Римською імперією, а тому нам порівняно легко простежити його ранню історію. Але і він не вільний від рукописних різночитань. Найістотніше ми зустрічаємо наприкінці Євангелія від Марка. Багато древніх рукописів несподівано обриваються на 8-му вірші 16-го розділу: “…(жінки-мироносиці) нікому нічого не сказали, бо боялися“. В інших міститься коротка кінцівка: “…але незабаром сповістили все тим, хто був з Петром. Після чого і Сам Ісус від сходу і до заходу розповсюдив через них священну і нетлінну проповідь вічного порятунку. Амінь”.
Можливо, рукопис самого апостола Марка дійсно обірвався на середині фрази (рукописи, на жаль, не лише горять, але і тонуть, і просто втрачаються, особливо їх останні листи), а його друзі чи учні дописали за нього завершальні фрази. І в цьому немає нічого ні дивного, ні скандального. Адже Біблія стала Біблією не тому, що її написали особисто апостоли, а, передусім тому, що її визнала своїм Священним Писанням громада віруючих – Церква, яка і донесла її до нас.
Проте переважна більшість різночитань стосуються буквально одного-двох слів або їх порядку. Часто мова йде про орфографічні особливості, особливо у власних іменах. Іноді лише одна буква змінює сенс речення. Наприклад, якщо в першому Посланні апостола Павла до Солунян (2:7) прочитати слово νηπιοι, то сенс буде таким: “(ми) були тихі серед вас, як годувальниця, що ніжно поводиться з дітьми своїми“. А якщо ηπιοι, то таким: “(ми) були серед вас як немовлята. І як годувальниця, що ніжно поводиться з дітьми своїми“. Втім, як неважко переконатися, загальний сенс від цього не міняється. Насправді, усі подібні різночитання, навіть найбільші, не зачіпають сутність християнської віри.
