Біблія стоїть на книжковій полиці – її можна взяти в руки, подивитися зміст. Але виявляється, що в різних виданнях список книг, що входять у Біблію, може бути не зовсім однаковим. Чому так? Та й звідки взагалі взявся цей список (його ще іноді називають “каноном”)? Що означає включення в цей список якоїсь книги?
“Закон і пророки”
Саме по собі слово канон – грецького походження і означає “правило, мірило, зразок”. У Церкві воно вживається досить широко – так можуть назвати, по суті, будь-яку норму церковного життя: іконописні канони визначають техніку іконопису, канонічне право – юридичні питання. Але зараз ми говоритимемо лише про Біблійний канон, тобто про список книг, що входять у Священне Писання.
Сьогодні нам легко відкрити Біблію і глянути, що надруковано під її обкладинкою, але так було далеко не завжди. До винаходу книгодрукування повна Біблія взагалі була великою рідкістю: книги були виключно дорогі, та й при тодішній технології том виходив дуже великим і важким. Тому переписували в основному окремі книги чи збірки, необхідні для богослужіння.
Наприклад, знамените Остромирове Євангеліє (Слов’янський текст XІ ст. з Новгорода) – це зовсім не те, що ми звикли бачити в сучасних виданнях, а богослужбова збірка Євангельських читань на різні недільні дні і свята, починаючи з Пасхи. Такі книги в Середні віки зустрічалися частіше, ніж звичні нам повні видання Біблійних текстів, оскільки потреба в них була більшою.
Дійсно, у традиційному суспільстві Писання існувало передусім у контексті церковного життя, а тих, хто звертався до нього “у дозвільний час”, було дуже мало, хоча би через величезну вартість книг. Приблизно те саме відбувалося і в Палестині часів земного життя Спасителя: єдиний раз, коли ми бачимо Його із сувоєм Писання в руках, – це суботнє читання пророка Ісаї в синагозі.
Але й прості люди зверталися до Біблійного тексту: вони могли читати чи чути Писання під час богослужіння, охоче цитували його (досить часто неточно). Христос у Своїх проповідях постійно нагадує: як написано; у них є Закон і пророки. Це, звичайно ж, посилання на Писання. Але Христос ніколи не уточнює, які книги в це Писання входять. Він розбирає безліч інших спірних питань – але тільки не це. Таким чином, можна дійти висновку, що в Його часи жодних істотних розбіжностей з приводу складу Священних книг не було.
Апостоли, які вступали в дискусії з язичниками, з першими єретиками і з юдеями, які не визнавали Христа, постійно посилаються на авторитет Писання – і ніде не визначають його меж. Більше того, апостол Іуда Яковлєв в 9-му вірші свого Послання навіть переказує сюжет з апокрифічного трактату “Вознесіння Мойсея”, що не входив до складу Писання. І це найбільш явний, але далеко не єдиний зв’язок Новозавітних текстів з апокрифами того часу. Виявляється, вони використовували у своїй проповіді деякі книги, що не входять сьогодні до складу Писання.
Чужі книги
Чи існував за часів земного життя Христа і перших Його учнів чітко певний канон? Судячи з усього, ні. Люди читали одні й ті самі книги; але їх авторитет, мабуть, міг бути дещо різний: одна справа Закон, тобто П’ятикнижжя, на якому ґрунтувалося все життя громади, а інше – переказ про вознесіння Мойсеєве, яке на центральному місці не стоятиме ніколи.
У середині XX століття в печерах біля Мертвого моря, передусім у місці під назвою Кумран, було знайдено багато рукописів, які були сховані близько 70 року від Р. Х., під час невдалого повстання євреїв проти римського панування. Виявлені книги були найрізноманітніші. В одному сувої могли бути поєднані і ті псалми, які ми сьогодні бачимо в Біблії, і деякі інші, схожі на них.
Зрозуміло, цього занадто мало, щоб говорити про якийсь особливий “кумранській канон”: врешті-решт, і в наші дні видають збірки текстів і молитвослови, де канонічні псалми розташовані поруч з іншими молитвами і гімнами. Та й самі мешканці Кумрана, швидше за все, стояли в стороні від основного напрямку юдаїзму того часу, представленого фарисеями і саддукеями, так що їхній приклад не дуже показовий.
Коли ж з’явився канон? Природно, першим повинен був виникнути список книг Старого Завіту. Юдейський переказ, що розділяється і багатьма християнами, говорить, що це сталося відразу після повернення ізраїльтян з полону в V ст. до Р.Х., під час діяльності книжника Ездри, але повірити в це досить важко: надто багато часу відділяє Ездру від перших переліків канонічних книг. Окрім того, ми маємо в розпорядженні Септуагінту (Грецький переклад Старого Завіту, який почав створюватися в Александрії Єгипетській у ІІІ ст. до Р. Х.), до якої ввійшли книги, відсутні в сучасному єврейському каноні: Товит, Юдифь, Книга Премудрості Соломона, Книга Премудрості Ісуса, сина Сирахового, Маккавейські та ін. Деякі з них були написані відразу грецькою, але деякі існували і в єврейському оригіналі – більша частина єврейського тексту книги Ісуса, сина Сирахового була знайдена вже в наш час.
Розумним здається такий висновок: головні священні книги в юдеїв були скрізь однаковими, але “додатковий список” міг дещо розрізнятися в різних громадах. Скажімо, в Александрії читали книгу Товит, а в Палестині – ні. Мабуть, це всіх влаштовувало – але тільки до кінця І століття від Р. Х. У цей час Єрусалимський храм був зруйнований, книги стали, по суті, найголовнішою святинею юдеїв, а з іншого боку – стався їх остаточний розрив з християнами. Нехай у тих і других був спільний Закон і пророки, але християни додали до них свої власні священні книги, які юдеї категорично відмовлялися визнавати.
Саме на рубежі І-ІІ віків остаточно сформувався юдейський канон, а з усіх існуючих варіантів тексту був вибраний один, який сьогодні ми називаємо Масоретським. Наскільки ми можемо судити, він був найпоширенішим у Палестині, але все таки не єдиним. Юдеї розділяють Біблію на “Закон” (давньоєврейською “Тора”), “Пророків” (“Невиїм”) і “Писання” (“Кетувим”). Назва всієї Біблії утворена першими буквами назв цих трьох частин: ТаНаХ (буква “к” з “Кетувим” наприкінці слова читається як “х”).
При цьому юдейське ділення книг усередині канону не співпадає з християнським: до “Пророків” зараховуються і ранні історичні книги, а Даниїла відносять до “Писань”, мабуть, через те, що ця книга була написана, коли склад “Пророків” був вже повністю визначений і додати до нього нову книгу було не можна.
Що ж читати в Церкві?
Перші християни, як неважко здогадатися, до рішень равинів відношення не мали, тому про християнський канон Писання в І ст. говорити ще рано. Власне, бажання скласти свій список Біблійних книг з’явилося з часом точно з тієї ж причини: стали виникати різноманітні секти і єресі, які пропонували свої власні священні книги, і від цих книг треба було захистити віруючих. Тому і довелося складати списки.
Але в кожної людини, яка почне порівнювати між собою списки Біблійних книг, що були складені християнами в перші віки від Р. Х., вони викличуть швидше подив: чому списки так помітно розходяться? Було б зрозуміло, якби один богослов заявив: “Я вважаю послання Климента Римського частиною Нового Завіту”, а другий би йому відповів: “Ні, вони в жодному разі туди не входять, так само як і Одкровення Іоанна Богослова”. Але жодних суперечок не було, просто хтось включав ці книги, а хтось ні. Так, на Заході часто пропускали Послання до Євреїв, не схоже на всі інші новозавітні Послання, а на Сході – Одкровення Іоанна Богослова, яке дуже непросто зрозуміти пересічному віруючому. Але в усіх них у новозавітній частині ми знайдемо чотири відомих нам Євангелія, книгу Діянь і майже всі Павлові Послання.
У той же час, у ранні списки могли включатися і деякі інші тексти, що сьогодні не входять у Новий Завіт: Послання апостола Варнави і Климента Римського, “Пастир” Ерма, “Дидахе” (інша назва “Вчення дванадцяти апостолів”) і Одкровення Петра. Усі ці тексти були написані незабаром після новозавітних книг, і вони дають нам багато цінних відомостей про історію ранньої Церкви.
Відносно Старого Завіту теж не було єдності: одні пропонували короткий список, що співпадав з юдейським каноном, інші – повний, що включав усі чи принаймні деякі книги Септуагінти.
Проте всі розбіжності ніяк не змінюють загальної картини: у що вірили християни, що розповідали вони про Бога і про Ісуса Христа. Тому, формуючи канон, святителі Церкви, мабуть, прагнули не стільки дати недвозначне правило на всі часи, скільки вказати своїй пастві, які книги варто приймати як священні, а які – ні.
Наприклад, у 367 році святитель Афанасій Александрійський у Пасхальному посланні перераховує книги “канонізовані” (це перша в християнській літературі згадка про канон як про перелік священних книг) і “не канонізовані, але призначені для читання”. У першу категорію входять усі книги єврейського канону, окрім Есфирі, і 27 звичних нам книг Нового Завіту; у другу – Есфир, Премудрість Соломона, Премудрість Сираха, Товит, Юдиф, а також книги Дидахе і “Пастир” Ерма, що примикають до новозавітного корпусу. Усі інші книги, говорить святитель Афанасій, читати не слід, але списку цих непотрібних книг не наводить. Чи означає це, що він відкидає Маккавейські книги? Не обов’язково. Можливо, у тому місці на той час їх просто не було в наявності, і тому говорити про них було ні до чого.
До речі, серед рукописів Мертвого моря чомусь немає книги Есфирі, єдиної з усіх Біблійних книг. Можливо, це просто випадковість, а можливо, ця книга вже тоді бентежила людей – занадто вже багато в ній ненависті до ворогів. Але це ми можемо лише припускати.
У результаті всіх цих міркувань до ІV-V ст. усі християнські громади погодилися визнавати в Новому Завіті 27 книг, які ми сьогодні знайдемо в будь-якій Біблії, окрім ефіопської. Ефіопи додали до свого Нового Завіту твори, пов’язані з ім’ям Климента Римського (Послання і “Синод”), а також книги під назвами “Обіцянки” і “Дидаскалія”. У каноні Старого Завіту ефіопи теж цілком оригінальні: вони включають до нього книги Ювілеїв і Єноха, які в іншому світі визнаються апокрифічними. Ця особливість їхньої церковної традиції свідчить про ті давні часи, коли біблійний канон ще остаточно не склався, Ефіопія була занадто далека від усього християнського світу і в ній збереглися самі ранні версії канону, як, наприклад, в Австралії збереглися сумчасті ссавці.
Розбіжності між Старозавітними канонами
Отже, Новий Завіт практично у всіх християн містить одні й ті самі 27 книг, але що стосується Старого Завіту, тут немає повної єдності. Православна Церква визнає 50 книг, католики визнають 47 книг, а протестанти визнають Біблійними тільки ті 39 книг, які ввійшли до юдейського канону.
Але чому склалася така ситуація з католиками і православними? Прийнято вважати, що всі найважливіші рішення приймалися на церковних Соборах. У зв’язку з Біблійним каноном зазвичай згадують Лаодикійський Собор на Сході (біля 360 р.) і Третій Карфагенський на Заході (397 рік). Але насправді рішення цих Соборів далекі від остаточного вирішення всіх питань.
Так, постанови Лаодикійського Собору дійшли до нас у кількох списках. Одні з них містять 60-е, саме останнє правило, зі списком Біблійних книг; інші закінчуються 59-м. Це дало привід сумніватися в достовірності 60-го правила, яке перераховує “книги, які слід читати”, – короткий список книг Старого Завіту з додаванням книг Варуха і Послання Єремії, і 26 книг Нового Завіту, але без Одкровення. 47-е правило Третього Карфагенського Собору вимагає, щоб “окрім канонічних Писань ніщо не читалося в церкві під ім’ям Божественних Писань” і перераховує знайомий нам повний список Старого Завіту і 27 книг Нового.
Тривалий час ця розбіжність нікому не заважала. Коли в 691-692 роках на Трульскому Соборі єпископи зайнялися зведенням воєдино і кодифікацією постанов попередніх Соборів, вони підтвердили авторитетність і Лаодикійського, і Карфагенських соборів, але не вказали, якому списку книг треба слідувати. Але окрім цих двох Соборів, вони посилаються і на текст під назвою “Апостольські постанови”. В їхньому 85-му (теж останньому) правилі наводиться список канонічних книг, причому Новий Завіт там представлений без Одкровення, проте з двома посланнями Климента Римського.
Виникає відчуття, що точний склад Біблії в той час розглядали далеко не в першу чергу і навіть не особливо намагалися усунути явні розбіжності: у подібному каноні просто не було особливої практичної потреби. Правила Лаодикійського і Карфагенського Соборів не проводять ніякої межі між істинними і єретичними книгами, а лише визначають, які книги можуть читатися в церкві в якості Писання. Якщо в одній церкві читатимуть Одкровення Іоанна Богослова, а в іншій ні, у цій розбіжності не буде нічого страшного, аби місце цієї книги не зайняв якийсь єретичний твір.
Запеклі суперечки розгорілися на Заході вже в епоху Реформації, і торкалися вони лише Старого Завіту. Втім, це були суперечки не лише про точний склад Біблійного канону, але і про його значення. Протестанти говорили при цьому про винятковий авторитет Писання, що принципово відрізняється від усіх інших книг. Цей принцип дістав назву Sola Scrіptura – тільки Священне Писання може служити основою віровчення Церкви. Якщо так, то питання про те, що входить, а що не входить у Писання, стає дійсно життєво важливим.
Наприклад, католицькі богослови на підтримку ідеї чистилища (і взагалі ідеї про те, що земна Церква може вплинути на посмертну долю її членів) наводили розповідь 2-ої Маккавейської книги (12:39-45) про принесення Іудою Маккавеєм очисної жертви за побратимів, які померли. Для католиків ця книга входить до складу Писання, а отже, молитва за померлих є біблійною настановою. Але з точки зору протестантів – ця книга не Біблійна, і навіть якщо сама по собі вона хороша і цікава, то твердження її автора не мають віронавчального авторитету.
Православний світ не знав таких масштабних і принципових суперечок з приводу переваг книг Товит, Юдифи і т. д. У результаті склалася ситуація, коли православні, слідуючи Лаодикійському Собору, визнають канонічними ті ж книги, що і протестанти, але включають у свої видання Біблії і неканонічні книги, як католики.
Загалом, ці суперечливі книги католики називають друго-канонічними, протестанти – апокрифічними, а православні – неканонічними.
Підсумовуючи цю статтю, слід зауважити, що Біблія стала Священним Писанням, бо саме в цих книгах віруючі побачили найбільш повне і точне відображення своєї віри, дізналися в них Отця, Сина і Святого Духа, свого Господа, Котрий діє в Церкві. Решта – історичні деталі. Біблія – це не щось зовнішнє по відношенню до Церкви, а найбільш повне і точне вираження її віри. Ці збірки книг, народжені в Церкві і для Церкви.
