Чи дійшов до нас оригінал Біблії?

Часто можна почути, що християнське Писання зіпсоване: нібито оригінал до нас не дійшов, Ісус Свого часу проповідував одне, а Його учні (передусім Павло) додали до Його проповіді щось своє, інше. І преса періодично повідомляє про знахідку якогось чергового “сенсаційного” документу, що представляє євангельську історію в абсолютно іншому ракурсі. Так чи є в нас справжній текст Священного Писання?

Оригінал або копія?

Древній єгипетський папірус, датований 30 р. до Р.Х. Уривок з Псалмів Давида

Оригінали біблійних книг – тобто рукописи, що були написані власноруч пророком Мойсеєм або апостолом Павлом, – до нас, звичайно ж, не дійшли. Матеріалом для письма в ті часи слугував папірус – широкі довгі листи, зроблені зі стебел рослини, поширеної в дельті Нила і деяких інших заболочених місцях Близького Сходу, або, набагато рідше, пергамен – особливим чином вичинена шкіра тварин. Але пергамен був занадто дорогим, а папірус занадто недовговічним – рідко яка папірусова книга зберігалася довше за півстоліття.

По суті, всі оригінали древніх рукописів, що дійшли до нас, – це уривки приватного листування і ділових паперів, викинутих колись на єгипетські смітники (тільки в Єгипті сухий клімат дозволяв їм зберегтися), та написи на твердих поверхнях (глиняних табличках, черепках, камінні). А всі древні літературні твори дійшли до нас у копіях, зроблених пізніше. Перші відомі списки (переписи) поем Гомера були зроблені після смерті їх творця не раніше ніж за півтисячоліття. Рукописів “Іліади”, найбільш відомого твору древньої Греції, до нас дійшло біля шестисот, трагедій Еврипіда – близько трьохсот, а шість перших книг “Анналів” римського історика Тацита взагалі збереглися в одному-єдиному списку ІX століття.

Для порівняння: сьогодні відомо більше 5000 рукописів, що містять ті чи інші частини Нового Завіту. Самі ранні з них були зроблені на папірусах в Єгипті на межі І – ІІ ст. н.е., лише через кілька десятиліть після смерті апостолів. Вони, зокрема, містять уривки з Євангелія від Іоанна, написаного наприкінці І століття.

Але звідки, власне, відомо, що той або інший рукопис дійсно містить оригінальний текст гомерівських поем або Біблії? У наш час підробку досить легко виявити. Рукописи вивчаються і зіставляються – що стосується Нового Завіту, то цим займається цілий науковий інститут у німецькому місті Мюнстер. І потім, підробками можуть бути декілька манускриптів, але не тисяча.

Але навіть у тих випадках, коли древній текст дійшов до нас в одній-двох копіях, можна підтвердити чи відкинути його достовірність на підставі багатьох даних. Чи не плутається автор в історичних деталях того періоду, який описує? Чи добре він знайомий з географією місця, де розвивається подія? Якою мовою він пише, які слова використовує? Чи підтверджуються його свідчення незалежними джерелами? Чи цитується його книга іншими авторами, чи відома вона читачам пізнішого часу? Так що відрізнити підробку зовсім не так важко, як здається на перший погляд.

У 5000 новозавітних рукописів, що дійшли до нас, зустрічаються деякі різночитання (про це ми поговоримо в інших розділах), але жодної іншої Звістки, окрім євангельської, ми в них не побачимо. У жодній з них не написано, що Ісус не був Сином Божим або не помирав на Хресті. Якщо все це – результат діяльності якоїсь величезної банди фальсифікаторів, які працювали по всьому Середземномор’ю не пізніше початку ІІ століття н.е., то, очевидно, у цьому світі взагалі неможливо створити жодну правдоподібну історію.

Біблія – книга Церкви

Біблія говорить не лише про Христа, але й про себе щось принципове інше, ніж, приміром, Коран. Це одна з тих очевидних банальностей, яку люди схильні забувати. Мусульмани вірять, що Коран – одкровення Боже, послане одній єдиній людині, – Мухамеду, який записав його “під диктування” Бога і жодного слова не додав від себе. Тому для них будь-який земний текст Корану – усього лише копія Корану небесного, справжнього Слова Божого, вище за яке на землі нічого немає, не було і не буде. Спочатку був Коран, потім від нього народився іслам. Тому, до речі, Коран, з точки зору ісламу, не можна перекласти: будь-які його переклади – усього лише допоміжні посібники, а справжнім може вважатися тільки арабський текст.

Для християнина ж Слово Боже, Яке зійшло на землю, – це, передусім не книга, а Особа, Ісус Христос, Котрий існував перше всіх часів і заснував на землі Свою Церкву.

Але Сам Христос не залишив нам жодних письмових текстів. Навіть Євангеліє спочатку передавалося як усна розповідь, а послання були написані різними апостолами (передусім Павлом) як пастирські настанови через різні конкретні обставини. І на той час, коли була закінчена остання книга Нового Завіту, Євангеліє від Іоанна, християнська Церква існувала вже більше півстоліття. Тому, якщо ми хочемо зрозуміти Біблію, нам потрібно звернутися до християнської Церкви, бо первинна вона.

Звідки взявся біблійний канон?

Але з чого ми взагалі взяли, що Біблія – це Священне Писання? Можливо, це просто одна із збірок древніх розповідей, яких немало? Ще більше у всі часи було людей, які називали себе пророками, посланцями, христами – що ж, кожному вірити, твори кожного визнавати Писанням?

Книга може стати Писанням тільки в громаді віруючих, які визнають її авторитет, визначають її канон (точний склад), тлумачать і, нарешті, переписують. Християни вірять, що все це відбувалося не без участі Святого Духа, Який діяв в авторах біблійних книг, і допомога Якого потрібна нам сьогодні для вірного розуміння цієї книги. Але Дух не відміняє людської особистості – швидше навпаки, Він дозволяє їй розкритися в усій повноті.

А оскільки цей процес відбувається в історії, християнству не притаманне уявлення про Одкровення, що було дане одного разу лише для подальшого виконання наступними поколіннями. Ні, як Христос – Син Божий, Котрий утілився, так і саме християнство втілюється в нашій земній історії, при всій своїй внутрішній єдності набуваючи якісь нові риси і особливості в кожному поколінні і в кожному народі.

Тому і новозавітній канон – список книг, що входять у Новий Завіт, – склався не відразу. Так, на Сході довго з підозрою ставилися до книги Одкровення, ймовірно, через її містичний характер, а на Заході – до Послання апостола Павла до Євреїв, бо за стилем і за змістом воно помітно відрізняється від інших його послань (хоча і не суперечить їм). Втім, додавали християнські богослови, якщо він навіть і не писав цього послання, його в будь-якому випадку написала Церква.

Але що стосується Євангелій, то тут все просто. Із самого початку Церква знала ті чотири Євангелія, які ввійшли до канону Нового Завіту, і ніяких інших ми в жодному списку, що дійшов до нас, не знайдемо. Саме в них Церква бачила знайомий і улюблений образ Христа, і нічого іншого їй просто не було потрібно.

святитель Кирил Єрусалимський

Оріген вже на початку ІІІ ст. згадував ці чотири Євангелія, “які беззаперечно приймаються в Церкві Божій”. А в ІV ст. Кирил Єрусалимський вказував: “У Новий Завіт входять тільки чотири Євангелія, а інші носять неправдиві назви і шкідливі. Манихеї написали Євангеліє від Фоми, яке порочить добре ім’я Євангелія, губить душі простаків. Приймайте також Діяння дванадцяти апостолів і з ними сім Соборних послань: Якова, Петра, Іоанна та Іуди; і чотирнадцять Послань Павла”.

Правда, ранні християни іноді нарівні з цими шанували і деякі інші книги, що були написані майже в той самий час і продовжували апостольську традицію, наприклад, “Пастир” Ерма чи послання Климента Римського. Сьогодні такі книги, що не ввійшли до Біблії, але стоять як би на її межі, прийнято називати апокрифами. Вони цілком узгоджуються з Новим Завітом і абсолютно не претендують на якусь сенсаційну версію євангельської історії.

Остаточно новозавітній канон сформувався тільки до кінця ІV століття і от вже 17 століть практично в усіх християнських церквах налічує ті ж самі 27 книг, причому це питання ніколи і ніде не було спірним (єдине екзотичне виключення – Ефіопська церква, яка додала до нього декілька ранніх апокрифів). За якими ж критеріями саме ці книги були визнані канонічними? Адже той самий апостол Павло, наприклад, написав ще і Послання до Лаодикійців, а деякі відкинуті Церквою Євангелія носять імена апостолів Петра, Фоми та Іуди (не Іскаріота) – чому ж вони не були включені в канон? І чому, навпаки, у нього ввійшли Євангеліє від Луки і Діяння святих апостолів, хоча сам їх автор зовсім не був свідком земного життя Христа?

Річ у тому, що статус книги зовсім не залежить від статусу її передбачуваного автора. У давнину до “авторського права” взагалі ставилися простіше, даючи знамениті імена книгам, написаним вже після смерті тих, хто ці імена носив. Так одна з найперших збірок християнських гімнів називається “Оди Соломона”, хоча ніхто, природно, і не думав, що їх міг написати сам цар Соломон. Так що Євангелія, які носять гучні імена апостолів, насправді могли бути написані і кимсь іншим. Не в авторстві справа – Церква визнавала Священним Писанням ті книги, в яких вона, як у дзеркалі, дізнавалася найповніший і найточніший виклад своєї віри. І жодними зовнішніми критеріями пояснити її вибір неможливо. Загалом, про біблійний канон ми детальніше поговоримо в наступному розділі.

Сенсаційні знахідки?

Книги, де викладалася інша версія біблійної історії і проповідувалася інша віра, існували давно, і ніхто не робив з цього секрету. Але Церква послідовно проголошувала їх неправдивими чи, щонайменше, сумнівними і не включала до складу Біблії. Окрім апокрифів, що стоять як би “на межі” Священного Писання і цілком узгоджуються з ним (наприклад, послання Климента Римського чи Ігнатія Антіохійського, молодших сучасників апостолів), з перших віків християнства існували “альтернативні священні історії”, що досить часто суперечать не лише Біблії, але й одна одній.

Канонічні Євангелія, наприклад, майже нічого не говорять про дитинство Ісуса – тільки Лука розповідає про один епізод, коли батьки загубили Його в Єрусалимі, а потім знайшли в Храмі. Але невже не цікаво, що відбувалося з Ним від народження до того моменту, коли Він вийшов на проповідь? Так виникає “Євангеліє дитинства”, що приписується апостолу Фомі. От уривки з нього:

“Після цього він знову йшов через поселення, і хлопчик підбіг і штовхнув його в плече. Ісус розсердився і сказав йому: ти нікуди не підеш далі, і дитина негайно впала і померла. Учитель написав алфавіт і довго запитував про нього. Але він не давав відповіді. І Ісус сказав учителеві: якщо ти істинний учитель і добре знаєш букви, скажи мені, що таке альфа, і я скажу тобі, що таке бета. І учитель розсердився і ударив його по голові. І хлопчик відчув біль і прокляв його, і той бездиханний впав на землю. А хлопчик повернувся в будинок Йосифа. І Йосиф був засмучений і сказав його матері: “Не пускай Його за двері, бо кожен, хто викликає Його гнів, помирає”.

Чи схожий такий “Ісус” на Того, Хто переконував, а не карав, зціляв і воскрешав, а не вбивав, терпів побої, а не карав Своїх ворогів? Швидше, тут перед нами не занадто добрий чаклун, який не терпить анінайменших заперечень. Нічого дивовижного, що Церква не прийняла такого Христа, і відкидала книгу як недостовірну.

У таких “євангеліях”, як правило, чітко можна простежити ідеологічну чи богословську схему, що суперечить християнству. Так, “Євангеліє від Іуди” викладає гностичний погляд на події Нового Завіту, а “Євангеліє від Варнави” – мусульманський. Очевидно, що тексти писали не апостоли, яким вони приписувалися, а прибічники тієї чи іншої релігійної школи, а для надання ваги своїм працям оголошували їх авторами інших людей.

Таких текстів було чимало в давнину, продовжують їх знаходити чи вигадувати і сьогодні. Причому, нерідко виявляється, що новий твір повторює старі ідеї – так, сьогоднішні теософи нерідко беруть на озброєння старовинні трактати гностиків. Свого часу ці книги цілком могли бути популярні, але, на відміну від Біблії чи Корану, вони не стали Священним Писанням якоїсь життєздатної громади. Навіть зайнявши на якийсь час думки людей, вони неминуче губились у просторі часу.

Звичайно, канонічні Євангелія містять не всі вислови і подробиці життя Ісуса. Навіть Діяння апостолів (Діян. 20:35) цитують один вислів, відсутній в Євангеліях: “Блаженніше давати, ніж приймати“. Напевно в деяких апокрифічних книгах теж містяться якісь цілком достовірні деталі. Але якщо ці книги в цілому не відображають того образу Христа, який знає Церква, то важко довіряти їм і в подробицях.

Що ж робити, занадто вже легко люди піддаються спокусі використати Благу Звістку в швидкоплинних пропагандистських цілях. Але Євангеліє живе і дієве, незважаючи на всі ці спроби, і завжди залишиться таким, бо воно є справжнім Словом Божим.

Наступний запис

Біблійний канон: межі Писання

Біблія стоїть на книжковій полиці - її можна взяти в руки, подивитися зміст. Але виявляється, що в різних виданнях список ... Читати далі