Де б ти не був і куди б не подався, будеш нужденний, якщо не звернешся до Бога.
Чого ти непокоїшся, що тобі не ведеться так, як того хочеш і бажаєш?
Хто має все по своїй волі? Ані я, ані ти, ані хтось інший на землі.
Нема на світі нікого без якої-небудь журби або скрути – чи то він володар, чи єпископ.
А хто ж краще почувається? Напевно той, хто може щось ради Бога перетерпіти.
Не один слабий і немічний каже: «Дивись, яке щасливе життя веде ця людина! Яка вона багата, яка велика, яка великоможна та високодостойна!»
Але глянь на небесні добра і побачиш, що всі ті дочасні речі ніщо, що вони дуже непевні і тим прикріші, що ніколи не можна їх мати без клопоту і страху.
Не є щастям для чоловіка мати дочасних дібр надміру. Середньої міри вистачає йому.
Справді, жити на світі – це недоля.
Чим більш духовною бажає стати людина, тим гіршим стає її теперішнє життя, бо вона більше відчуває і ясніше бачить недоліки зіпсованої людської природи.
Бо їсти, пити, спати, відпочивати, працювати і підлягати всім іншим потребам природи – це справді велика недоля і прикрість для людини побожної, яка рада була б бути незалежною від того і свобідною від усякого сліду гріха.
Та й для людини більш духовної потреби тіла на цьому світі стають великим тягарем.
Тому пророк ревно благає, щоб звільнитися від них: «Муки серця мого поширились, визволь мене з моїх утисків!» (Пс. 25:17).
Гіркий світ тим, хто не пізнає своєї недолі, а ще більше горе тому, хто любується в цьому нещасному і проминаючому житті!
Але багато людей, які тяжкою працею чи жебракуванням ледве дістають те, що їм конче потрібне для цього життя, так до нього прив’язуються, що зовсім не дбають про Царство Небесне, і коли б тільки могли, то вічно жили б тут.
О, які нерозумні і недовіркуваті люди, що так глибоко погрузли в земних і змислових речах!
Лиш наприкінці життя нещасні відчують марнотність і нікчемність того, що вони так полюбили.
А святі Божі і всі побожні приятелі Христові не зважали на те, що догоджало змислам, ані на те, що в цій дочасності процвітало, але вся їхня надія і серце линули до небесних благ.
Усе їхнє бажання підносилось до вічних невидимих благ, щоб забезпечити себе від дочасних і видимих речей і не опуститися до гріха.
Не кидай, брате, надії на поступ у духовному житті; ще маєш на те час і догідну хвилю.
Чому хочеш відкласти на завтра свою постанову? Встань, зараз починай і так кажи: «Саме тепер пора це робити, саме тепер пора боротися, саме тепер настав час виправитися!»
Коли бідуєш і журишся, тоді якраз пора на заслуги.
Тобі треба перейти через вогонь і воду, поки дістанешся до місця прохолоди.
Якщо ж не примусиш себе, то не виконаєш своєї постанови.
Доки ми маємо це немічне тіло, не можемо бути зовсім без гріха, ані жити без журби і болю.
Ми дуже хотіли б мати спокій від недолі; але оскільки через гріх ми втратили невинність, то тим самим втратили і правдиве щастя.
Тому потрібно заховати терпеливість і чекати на Боже змилування, доки не минеться цей стан беззаконня і смерть не переміниться в життя.
О, яка велика та людська неміч, що постійно має нахил до злого!
Сьогодні сповідаєшся у своїх гріхах, а завтра знову робиш те, у чому сповідався.
Тепер постановляєш вистерігатися, а через годину робиш так, мовби й нічого не постановляв.
Цим справедливо самі можемо впокорюватись і ніколи не думати про себе високо, якщо ми такі слабкі і хиткі.
Та й через недбайливість можна швидко змарнувати те, що з великим трудом при ласці Божій ледве-ледве набулося.
Що ж з нами може статися наприкінці, якщо ми вже так рано остигаємо в доброму?
Горе нам, що так вчасно хочемо піти на спочинок, мовбито вже настали для нас мир і безпека, – коли ще навіть знаку правдивої святости не видно у нашому житті.
Певно, що треба було нам, як добрим навикам, учитися інших звичаїв: може б тоді була надія на виправлення в майбутньому і на більший духовний поступ.
<< Глава 21 – ПРО СОКРУШЕННЯ СЕРЦЯ