Молитва полоненого

Табір Реесер, Штайєрберг, 1943 р.

Ми тут уже три дні. Гадаю, мине чимало часу, доки я призвичаюся до усього. До цих залізних дротів, до постів охорони, людей у кашкетах, до цієї безглуздої праці, а особливо – до цього людського натовпу.

О Боже, минуло лише три дні. А якщо це має тривати місяці, а може й роки…

Я вже навіть втратив своє ім’я. Вчора ввечері, на складі, «вони» призначили мені номер. Мій номер – 5432.

Я ніколи достеменно не знав, хто такий полонений. Свобода мені здавалася такою природною… Та раптом я відчуваю себе дуже близьким до вірних Твоєї Церкви, тих, яких картагеняни та римляни посилали в шахти чи на галери. Господи, я трохи схожий на них.

Та менш достойний, адже вони страждали за Тебе.

Зі мною ж є інакше. Я опинився тут «через збіг обставин». Оскільки їм потрібні були люди, а моє прізвище значилося в якомусь сумнівному списку.

У цій справі нічого невідомо. Нічого. Я не знаю в обличчя німецького чиновника, який підписав документ про притягнення мене в примусовому порядку; не знаю, з якого приводу «вони» помістили мене сюди, а не деінде. Я так само не знаю, чим усе це закінчиться.

Господи, саме ця невідомість є найгіршою. З дня на день я стаю предметом. І то не набагато кращим за віник. Інструментом, який «їм» потрібен, щоб працювала їхня машина. Адже виходить, що «вони» ще не можуть обійтися без людей, щоб управляти своїми машинами. Номер 5432 приставлений до машини 28.

Господи, Ти знаєш, що я багато чого боюся. Та найбільше боюся врешті призвичаїтися до цього, втративши тут своє ім’я і душу.

Боюся проклясти свою переможену країну і «їхню» країну-переможця. Боюся помститися, згодом, коли «вони» програють.

Господи, прости мені: сьогодні ввечері я не можу щиро промовляти «Отче Наш».

<< Молитва після важкої розлуки

Молитва після відвідин вмираючої дівчини >>