Жінка, схоплена на перелюбі

Дискусії з фарисеями ставали дедалі гострішими. У ті дні, коли Ісус був у Єрусалимі, первосвященики – під тим приводом, щоб запобігти заворушенням, – хотіли послати вояків схопити Його. Але ніхто не міг знайти спосіб, як це конкретно зробити. Навіть у синедріоні точилися жваві дискусії щодо справи Ісуса, але й там не вдалося досягти одностайної згоди стосовно того, ким є Ісус – пророком чи самозванцем.

Коли настав новий світанок, Ісус попрямував до храму і почав промовляти до людей, які вже почали юрмитися навколо Нього, щоб послухати Його чи принаймні торкнутися до Нього.

Фарисеї вирішили, що треба щось придумати, якусь провокацію, аби відірвати від Нього людей.

Жінка, схоплена на перелюбі, була вдалою зачіпкою. На цей раз вони були впевнені, що Ісус викриє Себе: якщо Він прийме закон Мойсея, що передбачає каменування, то далі не зможе зробити жодного яскравого вчинку; якщо ж буде противитися, то стануть явними Його бунтівні наміри.

Жвава метушня, шум якої чувся з площі, перервав те, що говорив Ісус: «Бог є милосердним і судить справедливо». Він хотів пояснити, що мав на увазі під справедливістю, але хтось Йому сказав, що прийшли фарисеї, яких послали Його покликати.

– Не йди, – прошепотів Йому Петро. – Вони шукають приводу, щоб Тебе звинуватити. Зачекай, поки зайдуть до храму, де Ти зможеш краще Себе захистити.

– Петре, Я не прийшов захищати Себе від тих, хто несправедливо Мене осуджує, а щоб об’явити правду. Це Я маю іти в темні кутки, куди сонце не може досягти, щоб просвітити підступні серця. Не бійтеся, саме правда буде нашим захистом.

Тож Ісус та Його учні наблизилися до площі, звідки лунав шум натовпу. У храмі залишилися тільки продавці, що стерегли свої столи.

Площа зі всіх сторін була заповнена людом. Але посередині виднілося вільне місце, до якого ніхто не наважувався приступити. В центрі стояла групка фарисеїв з нахабним і викличним виглядом. Декілька вояків пильно охороняли жінку, що лежала ниць у дорожньому пилі і була немовби загорнута у нього. Жінка, на яку багато хто уникав навіть дивитися, але яка, без сумніву, була їм знайома. Її одяг був розхристаний, а розкуйовджене волосся закривало її лице.

Ісус пройшов через натовп, який розступався перед Ним. Настала повна тиша.

– Ви кликали мене. Ось Я!

Той, хто, мабуть, очолював цю групу фарисеїв, вийшов на середину кола, щоб мати місце для театральних жестів і щоб усі могли добре зрозуміти те, що він збирався казати. Фарисей був упевнений у доброму для себе результаті диспуту і вже передчував смак перемоги.

– Нам потрібне Твоє судження, щоб вчинити дію, яка противиться нашій совісті, але яку наше становище зобов’язує нас сповнити. Ми повинні боротися зі злом в ім’я Боже й оберігати ізраїльський народ від Його покарання. Кожен корінь, що є джерелом неспокою, має бути вирваний, як нам безнастанно нагадують слова пророка.

Ти, Ісусе, не знаєш цієї жінки, але, без сумніву, деякі з тих, хто дивляться на нас, відчувають на собі тягар гріхів, які вони вчинили. Тепер вони теж мають нагоду очиститися з їхньої гидоти, засуджуючи гріх, який панує у цій жінці. Але не мені вам розповідати про злочин, який вона вчинила.

Фарисей подав знак вояку, щоб той підійшов.

– Він скаже нам, чому її схоплено.

– Уночі ми побачили дві підозрілі постаті в темному закутку цієї ж площі. Та поки ми наближалися, вони намагалися втекти. Один з них, без сумніву, чоловік, був швидший за нас, і йому вдалося зникнути. Нам, однак, вдалося схопити її і кинути до в’язниці.

Жестом руки старший перервав вояка, відпускаючи його.

– Очевидно, що ці дві особи не були дружиною і чоловіком, отже, вони чинили перелюб. Закон приписує, щоб обоє були засуджені на смерть. Чоловіка охоронці не впіймали, але вона не зможе уникнути справедливости, яка на неї очікує. Цей засуд противний нашій совісті, але ми повинні сповнити його, щоб не стати спільниками гріха. Та щоб бути впевненими, що чинимо правильно, ми питаємо Тебе, що знаєш Духа Божого, справедливо засудити її до смерти чи ні?

Фарисей ефектно завершив свою промову. Він був певний, що загнав Ісуса у глухий кут. І поглянув на Нього з викликом, як той, хто нарешті передчуває розплату.

Натовп затамував подих в очікуванні того, що відповість Ісус.

Однак Ісус, який ні на мить не відривав погляду від фарисеїв, замість відповідати, присів на землю. Він перебував поряд з жінкою, але не дивився на неї.

Не було потреби їм розмовляти, щоб зрозуміти одне одного. Ісус відчував її нещастя, її прагнення надолужити задоволенням за своє жалюгідне життя.

Вона також не дивилася на Нього. І все ж відчувала, що Він тут, поряд, відчувала Його розуміння, знала, що Він її не осуджує за те, що вона вчинила. Вона хотіла кричати з відчаю, який став ще більше гірким через зневагу народу і тих, хто, аби стерти власні гріхи, хотів її осудити. Вона відчувала смак пилу, яким рухав вітер, і хотіла, щоб її вже відпустили і відвели далеко звідси, де більш справедливий світ знову повернув би їй усмішку. І все ж вона відчувала промінь сонця, який додавав їй мужности, дарував ласку, що ніжно торкалася вже непотрібного їй тіла. Маленький вогник надії спалахнув усередині неї.

Ісус, присівши, почав писати на піску. Але пориви вітру стирали слова.

Доки народ здивовано очікував, фарисеї, здавалося, розгубилися. Тоді один з фарисеїв знову спитав Його.

– Ісусе, ми не розуміємо, що Ти хочеш цим сказати. Ми звернулися до Тебе за порадою і чекаємо на Твою відповідь.

Ісус піднявся і, знову дивлячись на ватажка фарисеїв, спитав: – Знаєш, що Я написав?

– Як я можу це знати, якщо мені не вдалося прочитати?

– Якщо ти не можеш прочитати чогось, що зараз є, а за мить його відносить вітер, то як ви можете заглянути в душу людині, яку лише Бог і вона сама знають? А якщо ви не розумієте того, що твориться в душі людини, яку засуджуєте, тоді за яким законом ви урядуєте справедливістю, яка вам не належить?

– Це закон Мойсея засуджує.

– Мойсей заповів багато інших речей, але ви пам’ятаєте лише ті, які вам зручно. Ця жінка мала нещастя загубитися і зірватися в прірву. А ви, замість того, щоб допомогти їй піднятися, штовхаєте її в безодню, аби ніхто не почув її голосу. Голосу, що звинуватив би вашу совість, якщо б ви лише змогли його почути. Ви кличете Бога за свідка ваших зловживань. Але доки ви спиратиметеся на свою несправедливість стосовно убогих і страждаючих, доти Бог не буде освітлювати вашу темряву.

– Кажучи це, Ти нас ображаєш. Це вона згрішила, а не ми.

Ісус хотів, щоб вони замислися, щоб зрозуміли, але відчував, що це неможливо.

– Гаразд, хто є без гріха, хай першим кине камінь!

Він озирнувся навколо, кидаючи виклик сумлінню цілого натовпу, ніби дбаючи, щоб ніхто не зміг ошукати.

Народ спочатку відмовлявся розуміти, не вірили, що Ісус звертався саме до них, а особливо до їхнього сумління. Вони чекали, аби щось змінилося у цій сцені, аби щось відвело погляд цих нестерпних очей. Але Ісус не відводив Свого погляду, не обмежився звинуваченням лише фарисеїв, це стосувалося рівною мірою також вояків і людей. Він на всіх дивився тим самим поглядом, Він охоплював усіх їх тим самим викличним жестом. Старші зрозуміли першими. Тут не йшлося про засуд чи звільнення якоїсь особи, а йшлося про власне життя кожного. «Хто є без гріха…», – ніхто не був без гріха і не було сенсу засуджувати жінку, щоб змити власні провини. Вони покидали геть своє каміння і пішли геть.

Поволі весь народ відчув тягар того засуду – «Хто є без гріха…» – і, щоб не змушувати себе надто довго терпіти докори совісти, сказали собі, що виставу закінчено, і залишили площу порожньою.

Вояки й фарисеї також відчули себе обеззброєними тим запитанням і відповіддю натовпу, тому не могли зробити нічого кращого, як і собі піти геть.

Залишилися лише Ісус і жінка.

Тиша і кроки людей, які віддалялися, повернули жінку до дійсности.

Вона непомітно відкрила очі, ніби боялася бути осліпленою надто яскравим світлом. Навколо себе не побачила нікого і нічого з того, чого вона боялася. Її повіки дрижали і згодом закрилися. Вона спробувала слухати. Вітер стих, голоси розвіялися, каміння стало легким, таким легким, що можна було його сприймати як лагідний дотик до плеча.

Вогник життя, який її не покинув, упізнав це тепло, піднявся до очей і змусив відкрити їх і оглянути Чоловіка, що дивився на неї. Вона подивилася Йому в очі, але не побачила там зневаги, яку прочитала в очах багатьох інших людей. Цей погляд звертався до неї, вона була впевнена, але цей погляд не порпався в її убогості і слабкості, щоб потім її шантажувати. І все ж, це був Чоловік, вона відчула це з того, як Він сміливо стояв перед нею, не втікаючи чи боячись своєї провини. Чоловік, який її кликав, який пробуджував її зі сну. Почула, як Він спитав її: «Де всі інші?».

Він це питав у неї, яка вже не могла зрозуміти, чи вона ще жива, чи вже почала свій шлях до вічности? Що вона могла знати про інших, це вони мали в руках її життя, тоді яку неї залишалася лише надія на Боже милосердя.

Жінка підняла голову. Зробила це вперше відтоді, як лежала, простягнувшись у піску. Вона побачила лише світло і тишу. Не хотіла відривати очей від цього виду через страх, що все зникне і повернуться митарства буденного життя. І все ж, ця рука на плечі була живою, теплою і намагалася повідомити їй щось, що вона вже знала, але встигла забути, відколи була дитиною. Це був жест людей, які її любили. Вона зберегла спогади про ці почуття в якомусь темному місці своєї пам’яти. Тепер вони повернулися і знову їй допомагали.

– Жінко, ніхто тебе не звинувачує? – Так, жінка добре почула. Жінка – те, що ще недавно було причиною її засуду, тепер відлунювало відроджуючою ніжністю. А інші, чому інші її вже не ганьбили? Вітер здмухнув останні пилинки з її замучених очей.

– Ні, ніхто мене не звинувачує. – Вона почула свій голос, але їй важко було його впізнати. Однак це був саме її голос, бо цей Чоловік їй відповів.

– Тоді і Я тебе не засуджую. Ну ж бо, піднімись.

Ні! Вона більше не хотіла підніматися, хотіла, щоб цей нескінчений момент тривав далі. Вона залишалася лежати на землі, посеред пилу, бо саме там хтось врешті удостоївся прийняти її такою, як вона була. Вона не хотіла повертатися до буденного життя з його нуждою і ганьбою, не хотіла знову побачити глузливу посмішку смерти, яка підступала до неї з усіх боків, не хотіла більше чути свист каміння, що мало її вразити. Вона закрила очі і уявила собі, що перебуває в іншому світі, у тому садку з дитинства, де вона могла вільно бавитися серед моря піску і кількох листочків трави.

Але та рука, яка щойно її заспокоювала, відсторонилась.

До неї повернулися колишні відчуття і вона різко піднялася, готова відімстити комусь, хто під приводом дотримання традицій і закону вкрав у неї її мрії, а разом з ними і життя. Вона простягнула свої руки, щоб уразити свого супротивника, який переслідував її день і ніч, та не зустріла чоловіка своїх жахів. Була лише пара очей, що дивилися на неї, усміхнені, які вмить висушили сльози помсти з її обличчя.

– Йди, і більше не гріши, – були Його останні слова.

Жінка залишилася стояти з зімкнутими руками, ніби бажаючи затримати безмежність цього прощення. Вона ще не в змозі була поворушитися, але сповнилася впевнености, що тепер, коли сонце знову засяяло, вже ніщо не зможе його затемнити.

Учні залишалися стояти осторонь. Вони бачили, як Ісус віддалявся, але не зрозуміли чуда, яке сталося. Вони були вражені силою, якою Він завдав поразки фарисеям і зберіг життя жінці, звільнивши її від несправедливої кари, але не відчули подиху нового життя, яке відродилося і вже більше не згасне.

Жінка залишилася самотньо стояти на площі, певна, що нова й потужна сила підтримає її за будь-яких обставин.

Попередній запис

Ісус виганяє продавців з храму

Дорога була важкою. Коли Ісус та учні йшли повільним кроком до Єрусалиму, пронизливий пустельний вітер панував над кожною найменшою стежиною. ... Читати далі

Наступний запис

Смерть Івана Хрестителя й Ісусова скорбота

Сонце щойно піднялося. Таємні посланці принесли новину, в яку апостоли не хотіли вірити. – Убили Івана Хрестителя! – Це неможливо. ... Читати далі