Матвія 14:23-36 – Ісус іде по воді
«Відпустивши ж народ, Він на гору пішов помолитися насамоті; і як вечір настав, був там Сам. А човен вже був на середині моря, і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний. А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й казали: Мара! І від страху вони закричали… А Ісус до них зараз озвався й сказав: Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь! Петро ж відповів і сказав: Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді. А Він відказав йому: Іди. І, вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався, і зачав потопати, і скричав: Рятуй мене, Господи!… І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: Маловірний, чого усумнився? Як до човна ж вони ввійшли, буря вщухнула. А приявні в човні вклонились Йому та сказали: Ти справді Син Божий!
Перепливши ж вони, прибули в землю Генісаретську. А люди тієї місцевости, пізнавши Його, сповістили по всій тій околиці, і до Нього принесли всіх хворих. І благали Його, щоб бодай доторкнутися краю одежі Його. А хто доторкавсь, уздоровлений був.»
Мені відома лише одна велика картина, на якій зображена ця сцена. Вона написана Конрадом Вітсом (Conrad Witz) у 1444 році. Адже це прекрасний сюжет для художників: мерехтлива фігура Ісуса, Який йде по воді, перелякані апостоли в човні і Петро, який починає тонути, і тягнеться до Ісуса з виразом урочистості і жаху на обличчі. Можливо, художники-християни уникали цієї сцени, бо вона зображує великого апостола в поганому ракурсі. Але особисто я знаходжу, що ця сцена надихає і точно передає християнський досвід, з яким знайомий і я сам, і багато інших.
Якщо попередня історія виражає суть християнського служіння, то ця розповідає про труднощі життя у вірі. Така віра, змішана із страхом і сумнівом, була і в апостолів, і в багатьох християн. Матвій не сильно турбується про прославляння Петра, як ми пізніше дізнаємося з опису його поведінки в останні дні життя Ісуса; слава цього апостола то зростає, то знову падає; у будь-якому випадку Петро – неординарна людина. У нього палкий характер, що розташовує до себе, але він схильний до ризику, вважає за краще спочатку робити щось, а вже потім думати. Припускаю, що ви не відмовилися б мати друга з таким характером.
Давайте спочатку зіставимо історію, описану Матвієм, із ситуацією в нашому світі. Апостоли, що сидять у човні, бачили багато проявів влади Ісуса, чули Його проповіді і молилися саме так, як Він їх учив. Тепер же цим майстерним рибалкам було важко: вони гребли веслами, але майже не могли просунутися проти вітру. І ми сьогодні, хоча багато що винайшли, вивчили, відкрили для себе, все ще не маємо достатньо сил, влади і знань, щоб досягнути всього необхідного для нас. Ми винайшли велику кількість військової техніки, але доки ніхто не придумав таких машин, які могли б встановити у світі мир. Ми готові відправити людину на Місяць, але не можемо нагодувати тих, хто голодує на планеті Земля. Наші прилади дозволяють чути звуки, які видають кити в глибині океану, але ми нездатні почути крик душі людини, яка живе на сусідній вулиці.
І от ми бачимо мерехтливу фігуру, яка рухається до нас по воді. Люди в нашому світі хоч би з чуток знають про Ісуса. Але багатьом Він здається вигаданим персонажем, міражем або ілюзією, яка не має відношення до наших проблем. Деякі навіть знаходять Його образ страхаючим. Інші хочуть, щоб Він йшов Своєю дорогою і залишив їх у спокої. І навіть ті, хто вірить в Ісуса, так само як і апостоли, не знають, чого від Нього можна чекати. Проте, коли Він, здавалося, робив неможливе, у деяких все ж з’являлося прагнення повторити Його дії, щоб донести до всіх нужденних людей звістку про Його любов і владу, про мир і надію.
Навіть любителі серфінгу на каліфорнійському пляжі можуть злякатися величезної хвилі, що несподівано здійнялася. А тепер уявіть не сонячний піщаний пляж, а темряву і завивання грізного шторму, у владі якого ви опинилися. Саме так почуває себе людина, яка намагається принести Божу любов і зцілення в дику ніч світу. І тоді нам треба знову почути слова Ісуса, в яких докір змішаний з підбадьоренням: «І це вся ваша віра? Навіщо ви сумніваєтеся?» Саме в той момент, коли ми вже готові здатися, допомога часто знаходиться в кроці від нас. І в такій ситуації рано чи пізно опиняється кожен християнин, який виконує своє тяжке служіння.
Наскільки ми знаємо, ранні християни зовсім не збиралися навчитися «ходінню по воді» у буквальному розумінні слова. Коли апостол Павло потрапив у справжню корабельну аварію, він зовсім не намагався дійти до берега пішки. Схоже на те, що Матвій хоче «перекласти» цю історію мовою своїх читачів – мовою їх власної віри і боротьби із сумнівами.
Багато разів Ісус просив нас зробити те, що здавалося неможливим. Як ми можемо відгукнутися на цей Його заклик, уникаючи гріха? Як ми, такі безумні і неорганізовані, можемо серйозно сподіватися навчитися справжній молитві?
Це дійсно неможливо, якщо ми, як Петро, оглядатимемося на грізні хвилі, що готові поглинути нас. Але Ісус закликає нас дивитися тільки на Нього і слухати саме Його, хоча це так важко зробити в реальному житті. І наша воля, і наше серце мають бути готові виконати цю волю Божу, навіть якщо це здається безумним.
Матвія 15:1-9 – Суперечка про чисте і нечисте
«Тоді до Ісуса прийшли фарисеї та книжники з Єрусалиму й сказали: Чого Твої учні ламають передання старших? Бо не миють вони своїх рук, коли хліб споживають. А Він відповів і промовив до них: А чого й ви порушуєте Божу заповідь ради передання вашого? Бо Бог заповів: Шануй батька та матір, та: Хто злорічить на батька чи матір, хай смертю помре. А ви кажете: Коли скаже хто батьку чи матері: Те, чим би ви скористатись від мене хотіли, то дар[*] Богові, то може вже й не шанувати той батька свого або матір свою. Так ви ради передання вашого знівечили Боже Слово. Лицеміри! Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей…»
У всіх церквах є жарти з приводу сили традицій. Питання: скільки чоловік потрібно англіканам (методистам, баптистам, католикам і т. д.), щоб поміняти лампочку? Відповідь: п’ятеро, оскільки один її мінятиме, а четверо – нарікати про втрату такої прекрасної старої лампочки.
Один архієпископ поговорив з людиною, яка відвідувала місцеву церкву впродовж 50 років. «Мабуть, ви стали свідком багатьох змін, що сталися за цей час», – сказав архієпископ. «Так, – відповіла літня людина, – і я був проти всіх цих змін». Небезпека такого підходу добре передана таким жартом: 7 останніми словами церкви (по аналогії з «7 останніми словами Христа на хресті») мають бути такі: «Ми ніколи не робили нічого такого раніше!»
Можливо, є розрада в тому, що християнська церква із самого її початку стикалася з проблемою вибору – підтримувати традиції чи всі нововведення (хоча обидві крайнощі самі по собі безглузді). Одним людям подобається звершувати церковні обряди однаково з року в рік, інші люблять усе робити по-різному як можна частіше. Такі особисті переваги є поганою основою для мудрих суджень і рішень.
Фарисеї хотіли звинуватити Ісуса і Його послідовників у тому, що вони не дотримують традиції, зокрема один із законів про чистоту, що приписує миття рук перед прийомом їжі. Але різка відповідь Христа показує, що тут усе не так просто. Дійсно, багато християн запитували, невже фарисеї пройшли довгий шлях з Єрусалиму в Галілею лише для того, щоб обуритися дрібним порушенням банального правила. Але ті, хто ставить таке запитання, не враховують того, що Ісус очолював рух, який вже давно сприймався фарисеями як велика небезпека для їх авторитету. Ісус говорив і робив усе по-новому, і люди натовпами приходили до Нього. Для багатьох з них було важливо знайти підтвердження, що Ісус сповіщає істину, а не хоче зруйнувати їх традиційну віру. Розказана в цьому уривку історія стане зрозумілішою, якщо ми врахуємо майбутнє одного знаменитого фарисея з Тарсу. Після смерті Ісуса Савл попрямує з Єрусалиму в Дамаск (який знаходиться в два рази далі, ніж Назарет), щоб переслідувати там перших християн. По дорозі він зустріне воскреслого Ісуса, і це змінить його життя і серце зсередини, перетворивши на апостола Павла.
А тут Ісус не відповідає прямо на звинувачення фарисеїв, хоча Він починає контратаку, що підриває їх силу. Ісус каже: ваші традиції погано впливають на людей і відміняють щось важливіше, ніж звичаї, – саме Священне Писання. І Він наводить конкретний приклад, що доводить це. В одній із Десяти заповідей говориться про необхідність шанувати своїх батьків (принаймні, піклуватися про них у старості). Але, згідно традиції, якщо людина приносила в дар Храму ту суму грошей, яку вона могла би витратити на батьків, то її зобов’язання стосовно літніх батьків скасовувалися. Такі дари вважалися проявом великого благочестя, але очевидно, вони просто приносили храму хороший прибуток. Це підривало суть Закону.
З цього прикладу починається основна атака Ісуса на фарисеїв. Він називає їх «лицемірами», що буквально означає людину, яка надіває на обличчя маску, щоб зіграти якусь роль. Такою маскою і є слова фарисеїв про благочестя, оскільки в їх серцях насправді немає бажання виконати волю Божу. Вони надали простим людським звичаям статус божественних заповідей.
От чому всім християнським церквам (і особливо їх лідерам) треба регулярно задаватися питанням, чи дійсно вони учать людей тому, що виходить зі Священного Писання, або ж лише вимагають виконання звичаїв, що склалися? Справа не в тому, що всі традиції «застаріли» і потребують заміни сучасними нововведеннями. Ісус нічого подібного не казав. Навпаки, Його критика фарисеїв полягала в тому, що встановлені ними пізніші правила розхитували, підривали первинне Слово Боже, що лежить в основі всесвіту. Тому серйозне вивчення Священного Писання залишається найважливішим завданням церкви і християнських лідерів. Якщо ми постійно не освіжатимемо свій розум читанням Священного Писання і не ставитимемо перед собою відповідні завдання, ми не зможемо відрізнити добру традицію від святенницьких правил. І що особливо важливе, не зможемо відрізнити справжнє життя, що постійно оновлюється, від мертвого існування.
[*] Слово «дар» означає урочисте присвячення майна Богові (на практиці – Храму).
