Рефлексія монсеньйора Буґо
Великою і сумною помилкою деяких людей, навіть праведних, є те, що вони вважають, нібито ті, які помирають, покидають нас. Вони нас не покидають. Вони залишаються.
Де вони? У тіні? Ні, це ми перебуваємо в тіні. Вони ж поряд з нами під покровом, вони більш присутні, ніж коли-небудь. Ми їх не бачимо, бо темна хмара нам їх закриває, але вони нас бачать. Вони затримують свій прекрасний погляд, повний слави, на наших залитих слізьми очах. О невимовна втіхо, мертві лиш невидимі, вони присутні.
Я часто думав над тим, що могло б найкраще втішити тих, які плачуть. Ось що: думка про цю правдиву і неперервну присутність дорогих нашому серцю померлих. Ясне, проникливе передчуття, що смерть їх ані не вразила, ані не віддалила, ані не вчинила відсутніми, але живими, тими, що є біля нас: щасливими, переміненими і такими, що не втратили у цій славетній зміні ані тонкощів своєї душі, ані лагідності серця, ані переваги своєї любові; і такими, які, навпаки, у цих глибоких і ніжних почуттях надзвичайно виросли. Смерть для праведних є осліплюючим зішесттям у світлі, могутності й любові. Ті, які досі були звичайними християнами, стають досконалими; ті, які були тільки добрими, стають праведними; а праведні стають возвеличеними!
Таємна присутність
Вважають, що смерть – це відсутність, тоді як вона є таємною присутністю. Вважають, що вона утворює нескінченну відстань, тоді як насправді усуває будь-яку віддаль, повертаючи духові те, що перебувало в тілі. Скільки зв’язків вона відновлює, скільки бар’єрів знищує, скільки мурів валить, як розсіює туман, якщо ми цього справді хочемо!
Жити – часто означає покидати один одного; а помирати – знову зустрічатися. Таке твердження не є парадоксом: для тих, які дійшли до глибини любові, смерть – це освячення, а не падіння.
Насправді ніхто не помирає, бо людина не відходить від Бога. Той, хто, як здається, раптово зупинився, продовжує свою дорогу; як письменник свого життя, він лише перегортає сторінку.
Чим більше є людей, які покинули дім, тим більше ті, що залишилися жити, прив’язані до неба. На небі живуть не тільки ангели, невідомі святі й таємничий Бог; воно стає рідним – це спільна оселя. Це найвищий поверх будинку, якщо можна так сказати, і зверху донизу спогад, любов, допомога і заклики відповідають одні одним.
Тільки ми можемо вбивати наших померлих. Доки наші душі живуть на землі, вони не можуть бути по-справжньому мертвими, але як часто ми про це забуваємо!
«Любов сильніша за життя»[1], – голосить Святе Письмо. Якась там смерть не може розірвати зв’язки, які Бог встановив між нами. У тому, що називається вічною відсутністю, існує непорушна присутність; щоб насолоджуватися нею, і щоб вона стала плідною, треба тільки любити.
Проти смерті існує засіб: щомиті провадити безсмертне життя!
Отець Сертіянж
Після смерті малої дитини
Ось в одну мить він став найстаршим за всіх своїх братів і сестер, старшим за батьків, за всіх своїх смертних братів.
Усе, що для нас є загадкою, він ясно бачить.
Усім, чого прагнемо, він насолоджується. Мети, до якої так важко прямуємо у довгому житті, сповненому боротьби і страждань, він уже досягнув.
Нехай про нього часто говорять як про живого, він бо більшою мірою живий, ніж усі ми на цій землі, адже у ньому життя вічне, якого він допоможе нам досягнути.
Просімо його навчити нас молитися. Звертаймося до нього у наших потребах; він так нас любить. Він сильний.
Ми також впевнені в тому, що наш Дідьє, «Мікі», як називали його друзі, зуміє додати нам сили пережити те, що його немає.
Отець де Фуко
Не плач, якщо ти мене любиш
- Якби ти знав, що таке дар Божий, і що таке Небо!
- Якби ти зміг почути з небес спів ангелів і побачити мене серед них!
- Якби ти міг побачити, як перед твоїми очима пропливають горизонти і вічні поля, нові стежки, якими я крокую!
- Якби хоч на мить ти міг глянути, як я, на красу, перед якою всяка краса блідне!
Невже ти, що бачив мене, любив мене в країні тіні, не можеш мене знову бачити ані далі любити в країні незмінного буття?
Повір мені, коли смерть прийде, щоб розірвати зв’язки, які тримають тебе, як вона розірвала ті, що зв’язували мене… і коли одного дня, який знає і призначив Бог, твоя душа прийде на Небо, де на неї вже чекатиме моя, того дня ти побачиш того, хто любив тебе і продовжує любити, ти віднайдеш його серце, його кришталево чисту любов…
Богові не подобається, що мене менше люблять, відколи я увійшов у щасливіше життя, коли забув про інше життя і його справжні радості!…
Отож, ти мене побачиш переміненим у захваті і щасті, не тим, який чекає на смерть, а тим, який простує новими стежками світла і життя, захоплено п’ючи біля Божих стіп з джерела, яке ніколи не висихає, і з якого ти колись питимеш разом зі мною.
Витри сльози і не плач, якщо ти мене любиш!
Авторство приписується святому Августину
Я пішов у сусідню кімнату
- Смерть нічого не означає, я лише пішов у сусідню кімнату. Я є я, ви є ви. Ми надалі залишаємося тими, ким були одні для одних.
- Називайте мене так, як завжди називали.
- Говоріть про мене так, як завжди це робили.
- Не вживайте іншого імені, не приймайте урочистий і сумний вигляд.
- Продовжуйте сміятися з того, з чого ми колись разом сміялись.
- Моліться, посміхайтеся, думайте про мене.
- Нехай моє ім’я промовляється так, як промовлялося колись, без жодної чванькуватості, без сліду тіні.
- Життя означає те, що воно завжди означало.
- Воно є тим, чим завжди було. Нитка не перервана. Чому ви маєте мене не бачити?
- Чекаю на вас. Я недалеко, лиш по іншу сторону дороги.
Авторство приписується Шарлю Пеґі
[1] Святе Письмо. Пор: Пісня Пісень 8:6: «Бо міцна, як смерть, любов».
