Варнава, Силуан і Аполлос

Продовжуючи наш шлях серед головних дійових осіб витоків християнства, сьогодні ми звернемо увагу на інших співробітників святого Павла. Треба визнати, що апостол – це красномовний приклад людини, відкритої до співпраці: у Церкві він не робить усе самостійно, але користується допомогою численних співробітників. Ми не можемо зупинитися на усіх його дорогоцінних помічниках, бо їх дуже багато. Достатньо пригадати, серед інших, Епафраса (див. Кол. 1:7; 4:12, Флм. 1:23), Епафродита (див. Флп. 2:25; 4:18), Тихика (див. Діян. 20:4, Еф. 6:21, Кол. 4:7, 2Тим. 4:12, Тит. 3:12), Урбана (див. Рим. 16:9), Гая і Аристарха (див. Діян. 19:29; 20:4; 27:2, Кол. 4:10). З жінок – Фиву (див. Рим. 16:1), Трифену і Трифосу (див. Рим. 16:12), Персиду, мати Руфа, про яку святий Павло каже: «Матір його і моя» (пор. Рим. 16:12-13). Не можна забути про подружжя Прискіллу та Акилу (див. Рим. 16:3, 1Кор. 16:19, 2Тим. 4:19). Сьогодні з цієї довгої черги співпрацівників і співпрацівниць святого Павла ми познайомимося з трьома – з тими, хто стояв біля витоків євангелізації: з Варнавою, Силуаном і Аполлосом.

Святий Варнава зціляє хворих, Паоло Веронезе

Ім’я Варнава означає «син утіхи» (Діян. 4:36). Це прізвисько було дане юдею-левіту, уродженцю Кіпру. Оселившись в Єрусалимі, він одним з перших після воскресіння Господа щиро прийняв християнство. З небаченою щедрістю він продав поле, що було в нього у власності, і передав виручені за нього кошти апостолам на потреби Церкви (див. Діян. 4:37). Саме він підкріпив своїм свідоцтвом розповідь Савла про навернення в християнській общині Єрусалиму, що остерігалася свого колишнього гонителя (пор. Діян. 9:27). Посланий в Антиохію, у Сирію, він зустрів Павла в Тарсі, куди той віддалився, і разом з ним провів цілий рік, присвятивши себе справі євангелізації цього важливого для розвитку християнського руху міста. У церкві Тарсу Варнава прославився як пророк і учитель (пор. Діян. 13:1). До моменту навернення перших язичників він зрозумів, що настав час Савла, того, кого він зустрів у Тарсі, його рідному місті. Туди він відправився на його пошуки. Так, у цей важливий момент, він повернув Павла Церкві і дарував їй апостола народів. З Антиохійської церкви Варнава був посланий на місію разом з Павлом у мандри, які стали відомі як перша місіонерська подорож апостола Павла. Хоча, скоріш за все, йшлося про місіонерську подорож Варнави, оскільки саме на нього був покладений цей обов’язок, а Павло приєднався до нього як співробітник. Мандрівники відвідали Кіпр, центральний і південний райони Анатолії (суч. Туреччина) побували в містах Атталія, Пергія, Антиохія Пісидійська, Іконія, Лістра і Дервія (див. Діян. 13-14). Потім разом з Павлом він побував на Єрусалимському соборі, де після глибокого вивчення законів апостоли разом з пресвітерами вирішили, що практика обрізання необов’язкова для християн (див. Діян. 15:1-35). Саме так, нарешті, Церква язичників, Церква необрізаних, набула офіційний статус: ми всі стали синами Авраама по вірі в Христа.

Між Павлом і Варнавою на початку другої місіонерської подорожі виникли розбіжності, оскільки в останнього виникла думка узяти в супутники Іоанна, званого Марком, Павло ж не хотів цього, оскільки юнак відокремився від них під час попередніх мандрів (див. Діян. 13:13; 15:36-40). Отже, навіть між святими виникають протиріччя, розбіжності, контрасти. І це дуже утішливо, ми бачимо, що святі «не впали з неба». Вони – такі ж люди, як і ми, для них знайомі наші складнощі. Святість не в тому, щоб жодного разу не помилитися і не згрішити. Святість зростає в здатності до навернення, покаяння, готовності почати все спочатку, а передусім – у здатності примиритися і простити. Павло був досить різкий і суворий до Марка до тих пір, доки йому не довелося опинитися поряд з ним. У своїх останніх посланнях – у Посланні до Филимона і в Другому посланні до Тимофія – святий Павло саме Марка називає «мій співробітник». Не безпомилковість, а здатність примиритися і простити робить нас святими. Ми всі можемо вчитися цьому шляху святості. У будь-якому випадку Варнава і Іоанн, званий Марком, поїхали на Кіпр (див. Діян. 15:39) біля 49 року. З тієї миті ми втрачаємо їх слід. Можливо, як вважає Тертуліан, автором Послання до Євреїв був саме Варнава, що звучить правдоподібно, оскільки Варнава, будучи з роду левитів, цікавився питаннями священства, а Послання до Євреїв дуже незвичайним чином інтерпретує священство Ісуса.

Павло і Сила в темниці

Ще один супутник Павла носив ім’я Сила. Сила – еллінізована форма єврейського імені (мабуть, sheal, «просити, закликати», однокорінного з ім’ям Савл), від якої буде утворена також латинська форма імені, – Силуан. Ім’я Сила зустрічається тільки в Книзі Діянь Святих Апостолів, ім’я ж Силуан – на сторінках Послань святого Павла. Силуан був одним з перших навернених у християнство єрусалимських юдеїв; у церкві він користувався великою повагою (див. Діян. 15:22) і вважався пророком (див. Діян. 15:32). Йому доручили відправитися до «Антиохії, Сирії та Киликії» (Діян. 15:23), щоб передати і пояснити вірним рішення Єрусалимського собору. Очевидно, його визнали здатним бути посередником між Єрусалимом і Антиохією, між юдеохристиянами і язичниками, що навернулися в християнство, щоб тим самим служити єдності Церкви, незважаючи на відмінність обрядів і походження вірних. Після того, як Павло розстався з Варнавою, його новим супутником у подорожах став саме Сила (див. Діян. 15:40). Разом з Павлом він прибув у Македонію (міста Филипи, Солунь, Верія), де залишився, Павло ж відправився в Афіни, а потім – у Коринф. Пізніше Силуан приєднався до Павла в Коринфі, де співпрацював з ним на ниві проповіді Євангелія; у Другому посланні, відправленому Павлом тамтешній Церкви, говориться «Ісус Христос, проповіданий у вас нами, мною та Силуаном і Тимофієм» (2Кор. 1:19). Цим пояснюється, чому Силуан названий одним із співавторів двох Послань до Солунян разом з Павлом і Тимофієм. І це я вважаю дуже важливою обставиною. Павло не виступає як «соліст», як одинак, але разом зі своїми співробітниками говорить від імені «ми» Церкви. «Я» Павла – це не ізольоване «я», а «я» в «ми» Церкви, у «ми» апостольської віри. Нарешті, Силуан згадується в Першому посланні апостола Петра: «Це коротко написав я вам через Силуана, вірного, як гадаю, вашого брата» (5:12). У цьому ми бачимо прояв спілкування апостолів. Силуан служить Павлу, служить і Петру, оскільки Церква єдина, і також єдине місіонерське благовістя.

Третій співробітник Павла, про якого ми хотіли б згадати, названий Аполлосом, мабуть, скорочена форма імені Аполлоній чи Аполлодор. Хоча це ім’я має язичницький відбиток, його носій був ревним юдеєм з Александрії Єгипетської. Лука в Книзі Діянь Святих Апостолів називає його «чоловік красномовний та досвідчений у Писанняхпломеніючи духом» (18:24-25). Аполлос виходить на сцену в описі євангелізації Ефеса: туди він відправився проповідувати і там йому пощастило зустріти подружжя-християн Прискіллу і Акилу (див. Діян. 18:26), які допомогли йому повніше пізнати «шлях Господній» (Діян. 18:26). З Ефеса він відправився в Ахаю, у місто Коринф: туди він прибув з рекомендаційним листом від християн Ефеса, які просили коринф’ян добре прийняти його (див. Діян. 18:27). У Коринфі, як пише Лука, «він… багато сприяв благодаттю тим, хто увірував, бо він дуже викривав юдеїв привселюдно, доводячи з Писання, що Ісус є Христос» (Діян. 18:27-28), Месія. Його успіх у цьому місті, проте, мав і суперечливий бік, оскільки деякі члени Коринфської церкви, зачаровані його словами, від його імені стали суперечити іншим (див. 1Кор. 1:12; 3:4-6; 4:6). Павло в Першому посланні до Коринф’ян виражає свою повагу до виконаної Аполлосом роботи, але засуджує коринф’ян за те, що ті терзають Тіло Христове, розділяючись на опозиційні кола. З цих подій Павло виводить важливу настанову: ні я, ні Аполлос, каже він, ніхто інші, як diakonoi, прості служителі, через яких ви прийшли до віри (див. 1Кор. 3:5). У кожного своє особливе завдання на ниві Господній: «Я насадив, Аполлос поливав, а зростив Бог… Бо ми співпрацівники Божі, а ви Божа нива, Божа будівля» (1Кор. 3:6,9). Після повернення в Ефес Аполлос на запрошення Павла негайно повернутися в Коринф відповів відмовою, відклавши подорож (точна дата невідома, див. 1Кор. 16:12). Більше про нього немає жодних відомостей, хоча деякі учені вважають його можливим автором Послання до Євреїв, автором якого, згідно Тертуліана, був Варнава.

Отже, ці три людини виділяються не якимись особливими рисами, властивими кожному з них, а спільною для них твердістю у свідоцтві про Євангеліє. Їх об’єднує не лише юдейське походження, але відданість Ісусу Христу і Євангелію, а також та обставина, що всі троє були співробітниками апостола Павла. У цій первинній євангелізаційній місії вони набули сенсу свого життя і тим самим стали для нас сяючими зразками безкорисливості і самовідданості. На закінчення ще раз поміркуємо над словами святого Павла: і Аполлос, і я – усі ми служителі Ісуса, кожен служить Йому по-своєму, адже віру зрощує саме Бог. Ці слова сьогодні стосуються всіх нас: Папи, кардиналів, єпископів, священиків, мирян. Усі ми – упокорені служителі Ісуса. Ми служимо Євангелію як можемо, відповідно до наших дарів. Молитимемося Богові, щоб Він нині зрощував Своє Євангеліє, Свою Церкву.

Загальна аудієнція, 31 січня 2007 року, Зал Павла VI

Попередній запис

Стефан першомученик

Побиття святого Стефана, Рембрандт ван Рейн Після закінчення свят ми повертаємося до наших катехізичних бесід. Ми ... Читати далі

Наступний запис

Акила та Прискілла

Прискілла, Акила та Павло А тепер ми познайомимося з одним подружжям. Йдеться про подружжя Прискілли і ... Читати далі