Стефан першомученик

Побиття святого Стефана, Рембрандт ван Рейн

Після закінчення свят ми повертаємося до наших катехізичних бесід. Ми з вами роздумували над образами дванадцяти апостолів і святого Павла, а потім почали знайомитися з іншими дійовими особами Церкви, що зароджувалася. Сьогодні ми хотіли б зупинитися на особі святого Стефана, пам’ять якого вшановується наступного дня після Різдва. Святий Стефан – найважливіший з числа семи його соратників. Традиція бачить у них зародок майбутнього служіння «дияконів», хоча слід зазначити, що це слово відсутнє в Книзі Діянь Святих Апостолів. Значущість Стефана очевидна в будь-якому випадку з тієї обставини, що Лука в цій своїй важливій книзі присвятив йому цілих два розділи.

Розповідь Луки починається з констатації розділення в першій Єрусалимській церкві: хоча вона повністю складалася з християн єврейського походження, деякі з них були уродженцями Ізраїльської землі і звалися «євреї», а інші, що сповідували раніше старозавітну єврейську віру, походили з грекомовної діаспори і звалися «елліністи». І тут виникає проблема: найбільш нужденними з числа елліністів, передусім вдовами, позбавленими соціального захисту, нехтували при щоденному роздаванні необхідної допомоги. Щоб уникнути цього, апостоли, залишивши за собою як основний обов’язок молитву і служіння Слова, вирішили покласти на «сім мужів доброї слави, сповнених Святого Духа i мудрости» (Діян. 6:2-4) обов’язок роздавати допомогу, тобто займатися добродійним соціальним служінням. Для цього, як пише Лука, на прохання апостолів учні вибрали семеро чоловіків. Імена деяких з них нам відомі: «Стефан, муж, сповнений віри i Духа Святого, i Филип, i Прохор, i Hиканор, i Тимон, i Пармена i Микола… їх поставили перед апостолами, а ці, помолившись, поклали на них руки» (див. Діян. 6:5-6).

Покладання рук може мати різні значення. У Старому Завіті цей жест служив головним чином для передачі іншій людині важливого обов’язку, наприклад, за його допомогою Мойсей призначив своїм наступником Ісуса Навина (див. Чис. 27:18-23). Так само вчинила Антиохійська церква, відправляючи на місію до народів світу Павла і Варнаву (див. Діян. 13:3). Про покладання рук на Тимофія при передачі йому офіційного доручення згадано в двох адресованих йому Павлових посланнях (див. 1Тим. 4:14, 2Тим. 1:6). Йдеться про важливу дію, яку слід було звершувати розсудливо, як випливає з Першого послання до Тимофія: «Рук ні на кого не покладай поспішно і не ставай учасником чужих гріхів» (5:22). Отже, ми бачимо, що покладання рук розумілося як таємничий знак. У випадку із Стефаном і його соратниками йдеться, безумовно, про офіційну передачу апостолами місії і одночасно про прохання благодаті для її виконання.

Найважливіше, що слід зазначити: окрім добродійного служіння Стефан євангелізував земляків, так званих «елліністів». Лука наполягає на тому, що він, «сповнений віри і сили» (Діян. 6:8), в ім’я Ісуса представляє нове тлумачення Мойсея і Закону Божого, розуміючи Старий Завіт як прообраз смерті і воскресіння Ісуса. Христологічне прочитання Старого Завіту викликає негативну реакцію в юдеїв, що сприйняли його слова як богохульство (див. Діян. 6:11-14). З цієї причини він був засуджений до побиття камінням. Святий Лука передає нам останню промову святого, синтез його проповіді. Як Ісус показав учням з Емауса, що весь Старий Завіт свідчить про Нього, про Його хрест і воскресіння, так і святий Стефан, наслідуючи Ісусове вчення, прочитує весь Старий Завіт у христологічному сенсі. Він показує, що таємниця Хреста стоїть у центрі історії спасіння, розказаної в Старому Завіті, показує, що саме Ісус, розіпнутий і воскреслий, – кінцева мета всієї цієї історії. І, отже, показує, що храмовому культу покладений край, адже воскреслий Ісус є новий і істинний «храм». Саме це «ні» храму і його культу провокує вирок, винесений святому Стефану. У цей момент, повідомляє святий Лука, Стефан, звернувши очі до неба, бачить славу Бога і Ісуса, Який стоїть праворуч Його, і каже: «Ось, я бачу небеса, що розкрились, i Сина Людського, Який стоїть праворуч Бога» (Діян. 7:56). Сцена мучеництва нагадує про страждання Самого Ісуса: святий віддає «Господу Ісусу» свій дух і молиться, щоб його вбивцям цей гріх не був поставлений у провину (див. Діян. 7:59-60).

Традиційно вважається, що Стефан прийняв мученицьку кончину в Єрусалимі, неподалік від Воріт Дамаску, на північній околиці міста, якраз там, де тепер височіє храм Saint-Étienne, поблизу від відомої École Biblique[*] домініканців. За вбивством Стефана, першого мученика Христового, сталося локальне переслідування учнів Ісуса (див. Діян. 8:1), перше гоніння на вірних в історії Церкви. Воно підштовхнуло християн з юдео-еллінистів тікати з Єрусалиму і розсіятися. Вигнані з Єрусалиму, вони перетворилися на мандруючих місіонерів: «Ті ж, що розсіялися, ходили і благовістили слово [Боже]» (Діян 8:4). Переслідування і розсіяння, що сталося за ним, стали місією. Так Євангеліє поширилося в Самарії, Фінікії і Сирії аж до Антиохії, де, як повідомляє Лука, воно було вперше сповіщене язичникам (див. Діян. 11:19-20), і де вперше в історії людства прозвучало слово «християни» (Діян. 11:26).

Зокрема, Лука зауважує, що кати, які побивали Стефана камінням, «поклали свої одежі біля ніг юнака на ім’я Савл» (Діян. 7:58), той же з гонителя стане великим апостолом Євангелія. Це означає, що юнак Савл, мабуть, теж чув проповідь Стефана і був знайомий з його основними думками. Святий Павло, можливо, був серед тих, які слухаючи його розмови, «розлютилися в серцях своїх i скреготали на нього зубами» (Діян. 7:54). І тут ми бачимо чудеса Божественного Провидіння. Савл, завзятий супротивник позиції Стефана, після зустрічі з Воскреслим Христом на шляху в Дамаск, продовжує христологічне прочитання Старого Завіту, почате Першомучеником, поглиблює, удосконалює його і завдяки ньому стає «апостолом народів». Закон виконаний, учить він, Хрестом Христовим. Віра в Христа, з’єднання з любов’ю Христовою – от істинне виконання Закону. От сенс проповіді Павлової. Тим самим він показує, що Бог Авраама став Богом усіх людей, і всі віруючі в Ісуса Христа, як чада Авраамові, залучаються до даних йому обіцянь. У місії святого Павла виконалося Стефанове бачення.

Історія життя Стефана являє нам багато що. Наприклад, учить нас, що в жодному разі не можна відділяти соціальне служіння милосердя від мужнього сповіщення віри. На нього, одного з тієї сімки, було покладене передусім служіння милосердя, але було неможливо відособити милосердя від проповіді. Тому своєю любов’ю він сповіщає Розіпнутого Христа і приймає заради Нього мучеництво. Перший урок, викладений нам святим Стефаном: любов і проповідь завжди слідують рука в руку. Святий Стефан каже нам про Христа розіпнутого і воскреслого як серцевину історії і нашого життя. Ми можемо зрозуміти, що Хрест завжди займає головне місце в житті Церкви і в нашому особистому житті. В історії Церкви ніколи не вичерпаються страждання, гоніння, але саме гоніння стають, згідно з відомим висловом Тертуліана, джерелом місії заради нових християн. Нагадаю його слова: «Чим більше ви винищуєте нас, тим більше ми множимося; кров християн є насіння» (Апологія 50,13: Plures efficimur quoties metimur a vobis: semen est sanguis christianorum). Але і в нашому житті достатньо «хрестів», які виявляються для нас благословенням. Приймаючи хрест, знаючи, чим він стане, що це благословення, ми навіть у скрутні хвилини вчимося зберігати християнську радість. Цінність свідоцтва незмінна, оскільки до неї веде Євангеліє, їм же живиться Церква. Нехай навчить нас святий Стефан зберігати ці уроки як скарб, любити хрест, бо він є шлях, яким Христос знову і знову приходить до нас.

Загальна аудієнція, 10 січня 2007 року, Зал Павла VI


[*] Франц.: Біблійна школа. – Прим. пер.

Попередній запис

Тимофій і Тит

Тимофій і Лоїда (фрагмент), Віллем Дрост Сьогодні, після просторової бесіди про великого апостола Павла, ми звернемося ... Читати далі

Наступний запис

Варнава, Силуан і Аполлос

Продовжуючи наш шлях серед головних дійових осіб витоків християнства, сьогодні ми звернемо увагу на інших співробітників святого Павла. Треба визнати, ... Читати далі