«В одного чоловіка було два сини; і він, підійшовши до першого, сказав: сину, піди сьогодні попрацюй у винограднику моєму. Але той сказав у відповідь: не хочу. Але згодом, розкаявшись, пішов. І, підійшовши до другого, він сказав те саме. Цей сказав у відповідь: іду, господарю, – та не пішов» (Мф. 21:28-30), – загалом ця причта (чи нарис з життя) була частиною полеміки між Христом і фарисеями, проте у відриві від контексту абсолютно не втрачає своєї актуальності. Адже, напевно, багато кому спадало на думку таке питання: чому в людей так часто слова не збігаються з їхніми справами? Чому вони кажуть одне, а часто роблять зовсім інше?
Зрозуміло, часто люди хочуть виглядати кращими, ніж вони є насправді, тому починають, принаймні на словах, вдавати із себе кращих, ніж вони є. «“А хто хвалиться, нехай хвалиться в Господі”. Бо не той достойний, хто сам себе хвалить, але кого хвалить Господь» (2Кор. 10:17,18), – можна відповісти всім, хто вдається до самовихваляння, адже: «Всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18:14).
Часто ж причиною самовихваляння є зарозумілість, породжена гордістю. У цьому теж немає нічого доброго: «Тепер послухайте ви, що говорите: “Сьогодні або завтра підемо до такого-то міста, і проживемо там один рік, і будемо торгувати й одержувати прибуток”; ви, які не знаєте, що станеться завтра; бо що таке ваше життя? Воно є пара, що з’являється на короткий час, а потім зникає. Замість того, щоб вам говорити: “Коли угодно буде Господеві і будемо живі, то зробимо те або інше”, – ви ж нині хвалитесь у гордощах ваших; всяка така похвальба є зло» (Як. 4:13-16). З цим, більш-менш зрозуміло.
Але деколи виникають ситуації, коли люди бувають гіршої думки про себе, ніж вони є насправді, адже в цьому випадку їх слова про себе теж не відповідають дійсності, проте цю невідповідність ніяк не можна назвати злом.
Найкращий приклад цьому – ставлення багатьох сучасних українських євангельських християн до патріотизму. «А наше життя – на небесах, звідкіля ми чекаємо і Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа» (Флп. 3:20), – вони часто цитують і, головне, послуговуються в житті, цим біблійним принципом. А якщо так, то любити земну Батьківщину істинно віруючому не варто, а дехто додасть: і не можна. Проте ці люди послуговуються в житті не тільки цим біблійним принципом, але й Заповідями Божими, суть яких зводиться до: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумом твоїм, і ближнього твого – як самого себе» (Лк. 10:27). І ближніми для них часто стають не тільки брати і сестри по вірі (див. Гал. 6:10), але й всякий, хто знаходиться поруч з ними. А чим любов до ближнього не є проявом первинного, найсуттєвішого, діяльного патріотизму? Особливо це контрастує на тлі цілком порожніх промов палких «патріотів», які не тільки нічого доброго не роблять для країни, яку так люблять на словах, але й часто шкодять їй, а патріотизм використовують лише для просування власних інтересів.
Згадану притчу Христос закінчив запитанням: «Котрий з цих двох виконав волю батька?» (Мф. 21:31). Перефразовуючи це запитання, можемо спитати й ми: «Хто з цих людей є справжніми патріотами?»
Автор: Михайло Лукін
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Див. також: Вагомі причини
