От як усе відбувалося.
Ісус увійшов до Єрихона і проходив через нього. І ось один муж на ім’я Закхей, він був старший над митарями і чоловік був багатий, бажав бачити Ісуса, хто Він; але не міг за народом, бо був малий на зріст. І, забігши наперед, виліз на смоковницю (Лк. 19:1-4). Уявимо собі: літня людина (начальником митарів, тобто збирачів податків, навряд чи міг бути юнак), міський багач, швидше за все, дуже самолюбний, якими часто бувають невисокі люди, як хлопчисько лізе на дерево, щоб побачити нового Пророка і Учителя, про Якого він, звичайно ж, чув від своїх одноплемінників.
Що примушує Закхея, цілком забезпечену людину, на цей ексцентричний вчинок? Цікавість? Швидше за все – ні. Закхей відчуває, що в житті його щось не так, його щось турбує. Це Господь через совість намагається тихо говорити з ним. Але Закхей не розуміє. І тому він прагне хоч би “бачити Ісуса”, Пророка з Назарету, Людину, Яка могла б йому все пояснити.
І дивно, не до когось, а саме до нього, незнайомого, та ще і зневаженого суспільством митаря несподівано звертається Ісус, проходячи під смоковницею: “Закхею, злізь скоріше, бо сьогодні Мені належить бути в тебе в домі. І він поспішно зліз і прийняв Його з радістю” (Лк. 19:5-6). Ісус не лише виділив Закхея з натовпу, але і прийшов у його дім. Адже це дім не просто грішника – дім зрадника. Про Закхея сказано, що він був митарем, тобто збирав податки зі своїх одноплемінників на користь окупантів-римлян. Немає нічого дивного в тому, що таких людей в Ізраїлі зневажали: “І всі, побачивши те, почали нарікати, що Він зайшов гостити до грішного чоловіка” (Лк. 19:7).
Так само, часом, буваємо, не скажу – невдоволеними, але здивованими й ми, коли бачимо, як до якоїсь свідомо грішної (а можливо грішної лише в наших очах) людини “заходить Ісус”. Тобто, коли така людина, незважаючи на свою погану репутацію, ставши людиною Церкви, користується всіма благодатними дарами її, точно так, як і інші її члени, так би мовити – “грішники за дрібницями”, якими всі ми себе вважаємо. Нещодавно мені, як священику, докорили в тому, що в нас на службі поруч з “істинно віруючими” (є такий термін, не знаю, правда, що саме він означає), знаходяться колишні парторги, комсорги і сучасні “братки”. Колись Ісус на подібний докір відповів: “Не здорові потребують лікаря, а недужі” (Мф. 9:12). Саме вівця, яка заблукала, більш за інших потребує Пастиря, і в грішника, який гине, гостріша потреба в Господі, ніж у праведника. Нас має тільки радувати нескінченне милосердя Боже, що не залишає найбільш пропащих, найбільш грішних з нас. Крім того, у Церкві люди змінюються, а інакше – навіщо вона?
У зв’язку з цим пригадується мені один чоловік, він був якраз з тих, кого називають “братками”. Зовні – “качок”, з характерним твердим обличчям, прикрашеним шрамами. Він сам підійшов до мене в якомусь сквері і став розпитувати про Церкву, про службу, про пости, про сенс церковних таїнств. Його розпитування не можна було назвати простою цікавістю, це було жадання. Він вбирав у себе відповіді, як суха земля. З цього ж дня він почав жити відповідно до церковного життя. Він влився в Церкву так органічно, ніби завжди перебував у ній. Не кажучи вже про пости, відвідування богослужінь, молитву – він абсолютно змінив своє життя. Читав багато духовної літератури, вінчався, залишив “тіньовий” бізнес і збудував новий, легальний. Колись не замислюючись переступав закон, він останніми роками (кілька років тому він загинув) не порушував навіть дорожніх правил і їздив тільки з дозволеною швидкістю. Він став таким ревним християнином, що незабаром став прикладом для інших. Таким зразковим християнином він і залишився в нашій пам’яті.
Але повернемося до Закхея. Маленька, але амбітна людина біжить попереду натовпу (так і сказано: “забігши наперед“) і лізе на дерево, щоб побачити Людину, Яка проповідує якесь Нове Царство і Нове Життя. Закхей один з тих, хто жадає цього Нового Царства і Нового Життя. Він з власного досвіду знає, що золотом не наситиш душу, не заспокоїш серце, не купиш пошану. Серце митаря було готове прийняти проповідь Христову. Це і побачив у ньому Ісус, через те Він і “зайшов… до грішного чоловіка“. А чи багато хто з нас, “середніх грішників”, готовий поступитися власною репутацією, “вилізти на смоковницю”, щоб бути ближче до Христа? Скільки таких випадків, коли людина роками не наважується прийти на сповідь з боязні погано виглядати перед священиком. А іноді соромляться не гріхів, що, загалом, зрозуміло, а соромляться показати своє релігійне неуцтво. “Не знаю, про що казати, як казати”. Страх поступитися своєю репутацією освіченої людини чи начальника зупиняє багатьох людей буквально на порозі храму. Запросити священика, щоб освятити житло чи для домашнього молебна, для соборування чи причащання хворого, в одних людей – звичайна практика. Інші бояться зробити щось не так, виглядати перед кимсь “безглуздо” або смішними. І залишають вони своїх близьких у хворобі без допомоги церковного таїнства, а чиїсь рідні і зовсім помирають без сповіді і причастя. Спробуємо уявити собі, що Закхей, піклуючись про свій імідж багача і начальника, не наважився б на такий екстравагантний крок. Що б він втратив? Не більш і не менш, як спасіння.
І знову згадується хороша людина. З традиційної мусульманської сім’ї, татарин за національністю, який дуже шанував рідню і рідні звичаї. Навернувшись усім серцем до Христа, він не відразу зважився на хрещення. Говорив про те, як важко йому йти проти рідних, змінювати звичний з дитинства уклад життя. Але щось у серці його палало – і він хрестився. І став для своєї сім’ї (у найширшому значенні слова) немов якоюсь свічкою. Став таким ревним християнином, що з часом привів у Церкву чимало близьких і далеких родичів. Хрестилися і стали церковними людьми його мати, сестра, двоюрідний брат і сестра, племінниця, безліч друзів. Хотілося б побажати всім нам, щоб на шляху до Христа ми не звертали уваги на зовнішнє, а трималися головного.
Але запропонована нам Євангельська історія про Закхея на цьому не кінчилася. Почувши, як співвітчизники докоряють Ісусові в тому, що Він зайшов у дім грішника, Закхей, вставши, сказав Господу: “Господи, половину добра мого я віддам убогим і, якщо кого скривдив чим, поверну вчетверо” (Лк. 19:8). Варто зауважити, що митарів зневажали ще особливо за те, що збираючи гроші для римлян, вони не забували і себе, тобто просто грабували своїх співвітчизників. Про Закхея прямо сказано, що він був багатий, звідки взялося його багатство – зрозуміло. Але вчинок Ісуса і благодать Божа перевертають у ньому всі його колишні уявлення про життя. У словах Закхея не лише визнання провини і констатація факту образи, нанесеної ближнім, але і справжнє щире покаяння. Тут же, не залишаючи на завтра, він клянеться (обіцяне при свідках – вже клятва) не просто повернути незаконно взяте, але, як зараз би сказали, ще і відшкодувати моральний збиток: “поверну вчетверо“. Поняття покаяння включає усвідомлення своєї провини перед Господом і ближнім, а також неодмінне виправлення життя. Як каже святитель Іоанн Златоуст: “Покаяння підтверджується не словами, а вчинками”. Саме таке діяльне покаяння ми бачимо в Закхея. Мало того, його жорстоке серце (важко уявити збирача податків з м’яким серцем) зм’якшується: “Половину добра мого я віддам убогим“. Милосердя не вважалося чеснотою в тому світі. Жебраків, так само як хворих і покалічених, вважали або самих винуватцями свого нещастя, або тими, хто несе розплату за гріх батьків. Так, наприклад, про сліпонародженого учні запитували Ісуса: “Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився?” (Ін. 9:2). А тут: “половину добра”. Подібного прикладу сучасники Закхея не знали. Його вчинок належить вже абсолютно новій ері, ері християнства.
І що ж Ісус? Ісус сказав йому: “Нині прийшло спасіння дому цьому, бо і він син Авраамів” (Лк. 19:9). Правовірні ізраїльтяни іменували собі дітьми Авраамовими: “Отець наш є Авраам” (Ін. 8:39). Назвавши Закхея сином Авраамовим, Ісус тим самим скасовує знедоленість митаря, возз’єднує його з ізраїльським народом. Грішник, який покаявся, чистий. Який би гріх не скоїла людина – щире покаяння примиряє її з Богом і робить гідною спасіння.
Зауважимо, що у відповідь на покаяння Закхея Ісус не каже, що нині прийшло спасіння хазяїну, який щойно покаявся, але “спасіння дому цьому“, тобто не лише Закхея оголошує гідним спасіння, але і його рідних (дім і рід тут одне поняття). Нам ці слова Спасителя нагадують про нашу відповідальність перед близькими. Согрішаючи, ми робимо мимовільними учасниками своїх гріхів і людей близьких нам по крові, місцю проживання, пов’язаних з нами якоюсь спільною справою. Так, наприклад, родичі Закхея жили на гроші, здобуті нечесним шляхом, а значить, хоч і мимоволі, були причетні його гріху. У той же час, і наше благочестя приносить користь не лише нам, але і тим, хто поряд з нами. “Набудь духу мирного, і біля тебе спасуться тисячі”. Тобто “спасіння дому” і “руйнування” нашого дому знаходиться в прямій залежності від стану нашої (саме нашої!) душі.
Так чому ж учить нас ця коротка історія з життя невисокого збирача податків з Єрихону, який жив майже дві тисячі років тому? Вона вчить нас, що спасіння можливе для кожної людини, для всякого грішника, що милосердя Боже безмежне, бо Син Людський прийшов “знайти і спасти, що загинуло” (Лк. 19:10). Учить, що спасіння невід’ємне від покаяння. Від покаяння діяльного, що змінює життя. І дає надію, що Небесний Гість відвідає і наше серце, як відвідав дім Закхея. Тільки перший крок ми повинні зробити самі.
За матеріалами сайту “Алчевськ православний”
