Серен Кьєркегор так писав про Господа: «Всемогутній, рука Якого така важка, може торкатися світу ледве помітно, і творіння набуде свободи». Іноді, якщо чесно, я сумую по залізній руці. Зберегти віру так важко – надто багато свободи, надто багато спокус. Іноді мені хочеться, щоб Господь приголомшив мене, подавив усі сумніви і довів, що Він є і що я Йому небайдужий.
Мені хочеться, щоб Господь активніше втручався в людські справи. Адже Йому нічого не варто було повалити Саддама Хусейна, і тоді не було б війни в Персидській затоці! Він міг би і Гітлера не допустити до влади, і скільки євреїв було б врятовано! Чому ж Бог «сидить склавши руки»?
Мені хочеться, щоб Господь активніше втручався і в моє життя. Я жадаю швидкої відповіді на свої молитви, не хочу хворіти, хочу миру своїм близьким. Мені потрібен переконливий Бог, Якого можна показати друзям, що сумніваються.
Коли подібні думки відвідують мене, я немов чую відлуння розмови, що сталася в пустелі дві тисячі років тому. Господь і сьогодні, як тоді на землі, опирається спокусам, діючи м’яко, поступово.
Чим більше я дізнаюся про Христа, тим більше дивуюся тому, що Іван Карамазов у романі Федора Достоєвського «Брати Карамазови» називав дивом самозречення. Чудеса, яких просив сатана, знамення, яких вимагали фарисеї, безперечні докази, які так потрібні мені, – Всемогутньому Богу неважко дати нам усе це. Тому і дивна Його відмова демонструвати Свою силу і приголомшувати. Господу так потрібна наша свобода, що Він дозволив нам жити, немов Його немає, плювати Йому в обличчя, розпинати Його. Безумовно, Ісус знав про все це, коли зустрів у пустелі спокусника, і всі Свої сили Він кинув на те, щоб стриматися.
Я думаю, Бог так стриманий у чудесах, бо жодними феєрверками Він не доб’ється від нас того, чого бажає. Силою можна добитися слухняності, проте любов завоювати можна лише любов’ю, а саме любові Господь хоче від нас, тому Він нас і створив. «І коли Я буду піднесений від землі, то всіх приверну до Себе», – каже Христос (Ін. 12:32). Іоанн додає: «Це говорив Він, даючи зрозуміти, якою смертю Він помре» (Ін. 12:34). Господь віддає Себе, Його любов – любов жертовна.
Пам’ятаю, як одного разу в кафе в Чикаго я слухав одного нещасного батька, який розповідав про свого блудного сина. Джейк, так звали сина, не міг утриматися на жодній роботі. Усі гроші він витрачав на наркотики і алкоголь. Додому дзвонив рідко. Загалом, доставляв батьку з матір’ю значно більше горя, ніж радощі. Батько Джейка говорив про свою безпорадність. «Якби тільки я міг повернути його, піклуватися про нього, щоб він побачив, як я його люблю», – повторював чоловік. Він трохи помовчав, щоб заспокоїтися, а потім додав: «І от що дивно. Джейк завжди відштовхував мене, але його любов для мене набагато важливіша, ніж любов трьох інших синів. Як все ж дивно! Але любов, вона така».
Мені здається, ця остання фраза краще відкриває нам таємницю Божого самозречення, ніж усі прочитані мною книги. Чому Господь терпляче і повільно вирощує чесноти, замість того щоб карати? Бо любов, вона така. У любові своя сила, і тільки цією силою можна завоювати людське серце.
