«І ось Я посилаю обітницю Отця Мого на вас; ви ж лишайтесь у місті Єрусалимі, доки не сповнитеся силою з неба. І вивів їх до Вифанії, і, піднявши руки Свої, благословив їх. І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо. Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю. І перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога» (Лк. 24:49-53)
«Він же сказав їм: “…ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий; i будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії та аж до краю землі”. Сказавши це, Він вознісся перед їхніми очима, i хмара взяла Його з очей їхніх. I коли вони дивилися на небо, під час вознесіння Його, раптом перед ними стали два мужі в білому одязі i сказали: “Мужі галилейськi, чого ви стоїте i дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо”. Тоді вони повернулися до Єрусалима з гори, що зветься Елеон i знаходиться поблизу Єрусалима, на відстані суботньої путі. I, прийшовши, увійшли до світлиці, де й перебували» (Діян. 1:8-13).
Святий євангеліст Лука двічі розповідає про подію вознесіння – повернення Ісуса до Свого Отця у небі, яка завершує Його земне життя. Він говорить про це у своєму Євангелії і в Діяннях апостолів, які написав також він. Один автор, але дві досить різні оповіді з огляду на атмосферу і реакції апостолів. Що вже не може не дивувати. Врешті, чого сьогодні повинен навчити нас празник Вознесіння?
Спершу зупинимося на євангельській розповіді. Її характеризує радість апостолів. Це дивно, адже Ісус їх покидає… Для пояснення їхньої дивовижної поведінки є три причини.
Можливо, вони вже здогадалися, що Ісус повертається до Свого Отця, а тому займає від віку належне Йому місце біля Бога, що Він знову зодягнеться у Свою славу. Тоді їхня прослава буде подякою за божественну природу Ісуса.
Можливо, вони також зрозуміли, що Ісус, Своїм вознесінням, відкриває нам двері до неба, щоб «приготувати місце» (Ін. 14:2-3). Його вознесіння, у певному сенсі, передує нашому: як і Він, ми також житимемо поруч із Богом. За цих обставин апостоли, без сумніву, можуть зберігати надію, незважаючи на гіркоту розлуки.
А може, вони також чули, що отримають «силу з неба», того таємничого Духа, Якого обіцяв послати Ісус. Варто також думати, що вони вірять, що горять бажанням отримати того Духа, Який їх укріпить і захистить.
Ці три причини для нас сьогодні ідентичні. Як і апостоли, ми славимо Бога за хвалу Ісуса, за надію на життя вічне, за Святого Духа, Якого нам послано, щоб укріпити нас у наших труднощах. А втім, складається враження, що ця версія, дуже «ідилічна», трохи «прикрашена». До того ж, розповідь про ці події у Діяннях апостолів звучить набагато реалістичніше. Тут ми бачимо апостолів більшою мірою такими, якими їх собі уявляємо, які чинять так, як і ми вчинили б на їхньому місці.
Їх збивали з правильного шляху події, що трапилися незадовго до цього: смерть Ісуса, Його приголомшливе воскресіння, Його присутність, щоправда, дещо дивна, серед них упродовж сорока днів. Вони знову звикли до Нього, мали підставу думати, що Він знову перебуватиме з ними. І ось раптом Він зникає назавжди, без жодного попередження! Вони знову залишилися одні, розгублені, і могли покладатися лише на себе. Для них це початок часу віри, чисто духовної і невидимої присутності Христа.
Ми думаємо про всіх тих із нас, хто втратив дорогу особу, хто пройшов через це остаточне випробування розлукою через смерть, найбільш приголомшливе і жорстоке. Думаємо, можливо, навіть після моменту покращення, що підтримувало надію на вихід із цієї ситуації. Так само й нам вознесіння Господа може передати тільки надію. Отець прагне, щоб усі, хто нас покинув, могли відтепер жити інакше, у Його світлі і радості. Отож, вони завжди присутні особисто, не тільки у нашій пам’яті, але і в іншому світі, через молитву, поруч із нами. І ми маємо певність, що можемо зустрітися колись поруч із Богом, зібратися у любові, що не має меж, якщо всі приймемо Божу любов. Ця перспектива вічного життя змінює усі наші орієнтири, усе наше земне життя. Вона відкриває його на нескінченність…
Коли Ісус відійшов, апостоли заціпеніли, що й зрозуміло, і «дивилися на небо». Тоді їх опам’ятали ангели. Вони їм докоряють не за те, що ті «дивилися на небо», а що вони «стоять» і дивляться на небо. Їм варто було зробити щось краще: іти і чекати Святого Духа, Якого їм обіцяв послати Ісус.
Ми також повинні жити, «дивлячись на небо»: це тримає нас у надії, прославі, вірі, дозволяє нам дивитися на наше сьогодення з певної відстані, з висоти. Але ми повинні також пильнувати, щоб не лише «стояти і дивитися на небо». Бо тоді ми ризикуємо втекти від дійсності, втекти у мрію і уявний світ, покинути свої обов’язки в цьому світі. А ми готуємося до нашого вічного життя саме сьогодні і в тому місці, де перебуваємо. Не пізніше і не деінде.
Як і апостоли, приймімо всі дари Христового вознесіння. Він не покинув нас на самих себе. Хіба Він не сказав нам: «…краще для вас, щоб Я пішов» (Ін. 16:7). І справді, Він завжди перебуває серед нас, але зовсім по-новому. Ми знаємо Його тепер завдяки вірі: «Блаженні ті, що не бачили й увірували», – сказав Він Фомі (Ін. 20:29). Ми до Нього доторкаємося, бачимо Його, споживаємо в Євхаристії. Він уже не перед нами, не біля нас, як це було з апостолами. Він у нас, коли ми Його споживаємо у Пресвятих Таїнствах.
І ми Його відкриваємо, любимо, ідемо за Ним через Святого Духа, Якого Він послав у світ на П’ятдесятницю, через десять днів після Свого вознесіння на небо; того Святого Духа, Який супроводжує нас з моменту хрещення, щоб провадити нас до Отця, Який в особі Ісуса став нашим Отцем.
