«І приступив один з книжників… і спитав Його: яка заповідь перша з усіх заповідей? Ісус відповів йому: перша з усіх заповідей: слухай, Ізраїлю! Господь Бог наш є Господь єдиний. І полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю, – ось перша заповідь! І друга подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе. Більшої за ці заповіді немає. Книжник сказав Йому: добре, Учителю! Ти істину сказав, що один є Бог, і немає іншого, крім Нього; і любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і всією силою, і любити ближнього, як самого себе, є більше за всі всепалення і жертви. Ісус, побачивши, що він розумно відповів, сказав йому: ти недалеко від Царства Божого. Після того ніхто не насмілився питати Його» (Мк. 12:28-34).
Запитання книжника цікавить нас, навіть якщо, з його боку, це радше питання фахівця, а навіть пастка, поставлена на Ісуса. Хай там як, але воно фундаментальне. Яке найголовніше правило серед сотень приписів юдейського закону? Інакше кажучи, по суті, на яких пріоритетах треба будувати своє життя? Ісус відповідає, не вагаючись ні хвилини. Для Нього це очевидно: однаково любити Бога і свого ближнього.
Любити Бога усією своєю силою: не пасивно, а зі всієї сили. Любити Бога усім своїм серцем: не сухо, а своїм тілом, почуттями. Любити Бога всією думкою своєю: не лише сентиментально, а роздумуючи, замислюючись. Любити Бога усією душею своєю: тим, що в нас найглибше, у чому найбільше життя.
Ісус наполягає: «усім». Не тільки краєчком вуст, не тільки наполовину, час від часу… ні, «усім» нашим єством. Тут не може йти мова ні про що інше, як тільки про повну відданість з нашого боку, у всіх аспектах, усіх вимірах нашого існування. Мимохідь варто наголосити, що не лише у його духовному вимірі, але й у всьому, з чого складається наше життя.
Й одразу Ісус додає, що друга заповідь, яка говорить про братерську любов, дорівнює першій. «Любити свого ближнього» – насамперед того, хто живе поруч зі мною, а не обов’язково знедолених з цілого світу. Ні, найперше мого ближнього, близьку мені людину: чоловіка, дружину, дітей, батьків, друзів, сусідів, колег… А це часто набагато важче, ніж «любити» тих нещасних людей, яких ми бачимо лиш здалеку, на екранах телевізорів.
«Як себе самого». Крім якихось винятків чи хворобливих порушень, апріорі кожен хоче собі добра, намагається радше бути щасливим, старається для цього з усіх сил. Ісус на підставі Закону запрошує нас виявити всю нашу внутрішню енергію, щоб полюбити свого ближнього. В іншому уривку це називається «золотим правилом»: «Все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм» (Мф. 7:12). Це взаємність любові, ключі до неї.
Перша заповідь неможлива без другої. Вони схожі, аналогічні. Ми не маємо влаштовувати собі комфорт, закриватися в особистому і винятковому спілкуванні з Богом ніби в коконі. Ми повинні відкриватися на інших. В іншому разі наша любов не буде справжньою.
Зазначмо також, що Ісус не каже нам: «Отож, любіть тільки тоді, коли все гаразд, коли ви у формі, в доброму здоров’ї, в мирі, коли вам все вдається». Він нічого не уточнює, не вводить жодних обмежень на Свою заповідь. Річ у тому, що ми повинні любити кожної хвилини, яким би не було наше життєве становище, наша ситуація, про що б ми не турбувалися. Любити всім своїм єством – і то не завтра, коли я досягну своїх цілей, коли ясніше бачитиму своє покликання, коли сповняться мої бажання, минуть труднощі, коли я врешті віднайду мир. Ні, моє життя стане світлим, умиротвореним і розквітне передовсім тоді, коли я любитиму Бога і своїх ближніх попри власні проблеми: «Краще шукайте Царства Божого, а те все додасться вам» (Лк. 12:31). Разом із цим «законом» любові Ісус дає нам правила поведінки, компас, який провадить нас по житті: ми вже не загублені, як чимало наших сучасників.
Книжник повторює те, що сказав Ісус, так, ніби хотів підтвердити Його слова чи сподобатися Йому. Ісус дає Йому відповідь, подібну на комплімент: «Ти недалеко від Царства Божого». Це правда: книжник стояв перед Ісусом, Який сам є Царством Божим серед нас. Христос ніби запитує його: «Чи ти визнаєш Мене як Месію, Мене, що перебуваю так близько біля тебе?» Але книжник залишався сліпим. Та хіба Ісус не сказав йому: «ти недалеко»? Чому Він радше не сказав: «Ти знайшов, ти досягнув Царство Боже»? Річ у тому, що зрозуміти послання розумом – це одне, а втілити його в життя, підтвердити нашу головну згоду діями – це зовсім інше. Ми доступаємося до Царства Божого, щоденно виконуючи ці заповіді. Не тільки «розуміючи» їх. Мабуть, книжникові належало ще пройти довгий шлях…
І з нами є так само! Щоденне дотримання цих двох заповідей може видатися нам неможливим, утопічним. І справді, для нас це, без сумніву, неможливе. Але хтось зумів дотриматися їх у повноті – це Ісус, правдивий Бог і правдива людина. Якщо Він нам пропонує їх, то це означає, що з Ним і у Ньому неможливе стає можливим: я можу, своєю чергою, постаратися любити, звичайно ж, недосконало, на своєму рівні вимоги і дарування самого себе. Це не є недосяжний ідеал. З Ісусом, сповнившись надії, впевненості і радості, я можу піти шляхом найбільшої заповіді.
