«І коли Він з учениками Своїми і численним людом виходив з Єрихона, син Тимеїв, Вартимей, сліпий, сидів при дорозі і просив милостиню. Почувши, що це Ісус Назорей, він почав кричати і говорити: Ісусе, Сину Давидів! Помилуй мене. І примушували його мовчати багато хто, він же ще більше кричав: Сину Давидів, помилуй мене! Ісус зупинився і сказав його покликати. Кличуть сліпого і кажуть йому: не бійся, вставай, кличе тебе. Той скинув з себе верхній одяг, встав і прийшов до Ісуса. Відповідаючи йому, Ісус спитав: чого ти хочеш від Мене? Сліпий сказав Йому: Учителю, аби я прозрів. Ісус сказав йому: йди, віра твоя спасла тебе. І відразу він прозрів, і пішов дорогою за Ісусом» (Мк. 10:46-52).
Оповідь про сліпця з Єрихону – це зразкове оздоровлення, яке сяє усіма вогнями віри, надії і любові, тими трьома світилами, що осяюють усяке християнське життя, і що їх називають трьома богословськими чеснотами. Постараймося побачити, як вони пояснюють цей повчальний епізод.
ВІРА
Вона найбільш очевидна: з неї починається оздоровлення. Сам Ісус згадує про неї як про джерело Свого вчинку: «Йди, віра твоя спасла тебе».
Сліпий жебрак Вартимей – це, без сумніву, «особа» з Єрихону, оскільки він єдиний з небагатьох оздоровлених людей з цілого Євангелія, названих на ім’я. Усі добре його знали, він завжди сидів на тому місці і жебрав. Він звик випрошувати, зачіпати перехожих (можливо, після цього він став визначним учнем Христа, ім’я якого так часто згадували).
Однак того разу було інакше: він не вагався підвищити тон, «кричати» до Ісуса. І навіть тоді, коли його сварили, він не боявся кричати «ще більше».
Від самого початку розповіді ось що є основним уроком для нас: у своїх труднощах, своїх бідах, не вагаймося, за прикладом Вартимея, висловити свою потребу, благати Бога, і то не стиха, а на весь голос, з усього серця.
Вартимей твердо вірив у це. Він не тільки має велике прагнення, але ще й неабияку рішучість. Він насмілюється потурбувати Ісуса, наполягає, ризикуючи видатися нав’язливим, на що його співвітчизники йому і вказують («Примушували його мовчати багато хто»).
Навіть якщо наше оточення не розуміє нас і прагне завадити нам звертатися до Ісуса, вважаючи, що це зайве чи недоречне, наполягаймо! Робімо все можливе, кричімо до Нього!
Можливо, Вартимей вірив, що Ісус – Месія. Адже він двічі кликав Його: «Сину Давидів!», – адже так, між іншим, назвали Месію, який походив з роду Давида. Він був більше свідомий, ніж його співвітчизники, і навіть більше, ніж чимало тих, хто товаришував Ісусові.
Без жодного сумніву, він вважав, що Ісус мав владу оздоровляти, але, як не дивно, його перше прохання полягало не в тому, щоб зцілитися, чого він, однак, повинен був уже давно прагнути. Ні, він почав кричати Ісусові, щоб той «змилувався над ним», щоб змилосердився. Він переконаний, що Ісус, якщо помітить його, зацікавиться ним, зможе перейнятися його ситуацією і зробить усе, щоб його з неї витягнути. Він потребує спочатку співчуття Христа, а вже після цього взиває до Його могутності.
Цей бідолашний Вартимей постає як взірець сміливої, палкої і вразливої віри. Інстинктивно він знає, як «підійти» до Ісуса, щоб заторкнути, розчулити Його.
НАДІЯ
Вона завжди тісно пов’язана з вірою. Коли Ісус покликав Вартимея, той, «скинув з себе верхній одяг, встав і прийшов до Ісуса». Для сліпця у тисняві натовпу, це справжнє досягнення!
Його ніщо не зупинило! Рушійна сила для нього – це надія. Як тільки він зрозумів, що Ісус його помітив, сповнився енергією, несамовитою надією: а може, вже настав його час?
Його надія, як завжди, заразна. Натовп, який за мить до цього відмовляв Вартимея звертатися до Христа і був готовий закрити йому рота, тепер переходить на його бік, підхоплює його прагнення: «Не бійся, вставай, кличе тебе». Він розступився перед ним, пропхав його до Ісуса, відтепер також сповнений надії, очікуючи, що щось відбудеться з цим жебраком, якого завжди можна було побачити на вулицях Єрихона, і якого насправді любили.
Надія Вартимея підбадьорює, оживляє надію його співвітчизників: це вогонь, який передається від серця до серця, і плодом якого є любов.
ЛЮБОВ
Насправді люди миттєво стають доброзичливими до нього, ті, які різко докоряли йому за декілька хвилин до цього. Їхні почуття і поведінка радикально змінилися. Вони висловлюють йому свою підтримку, свою симпатію. Атмосфера вже не така: у ній запанувала любов.
Це любов натовпу, але й, звичайно та насамперед, любов Христа. Чи не в Ньому джерело любові? Усі ствердили, що любов дуже вразлива:
«Чого ти хочеш від Мене?» Звісно, Ісус добре знає, чого очікує Вартимей. Але Він завдає Собі труду, щоб чітко запитати у нього про це.
Він нічого йому не нав’язує, ані Своєї любові, ані можливості оздоровлення. Він повністю поважає його свободу і дозволяє йому чітко висловити своє прохання. Щоб Вартимей публічно вчинив правдивий акт віри. «Учителю, аби я прозрів». Це так просто й очевидно – крик душі!
Тоді Ісус каже йому: «Йди, віра твоя спасла тебе». Христос не каже: «Віра твоя оздоровила тебе», а «спасла тебе». Адже спасіння – це найважливіша річ: не тільки здоров’я тіла, але й душі. Що важливо, Ісуса підштовхнула вчинити чудо не важка хвороба чи жалюгідні обставини, в яких перебував Вартимей, а, як Він уточнює, «його віра».
З цього моменту Вартимей оздоровився повністю. Фізично, адже відтепер він бачить, а також духовно, тому що став чітко усвідомлювати своє життя, адже він був не тільки сліпцем, але й засліпленим щодо себе. Він змінить усі свої пріоритети. Це станеться «відразу». Замість того, щоб далі сидіти «при дорозі» і жебрати, він «пішов дорогою за Ісусом», тобто став одним із Його учнів.
Він не скористався егоїстично своїм зціленням, а одразу почав служити Христові, Добрій Новині любові. Він одразу ступає на дорогу любові. Як він так швидко, «відразу», наважився? Річ у тому, що він, жебрак, був вільним у своїй убогості, і завдяки своїй убогості. На відміну від багатого юнака з тієї ж глави Євангелія, якому Ісус запропонував: «Одного тобі не вистачає: піди і все, що маєш, продай і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; тоді приходь та іди вслід за Мною, взявши хрест. Він же, засмутившись від цього слова, відійшов зі скорботою, бо мав велике багатство» (Мк. 10:21-22). Вартимеєві ж нічого не заважало, ніщо його не стримувало, йому не було що втрачати. Його убогість стала перевагою, шансом для слідування за Христом.
Наважмося і ми «кричати» разом з Вартимеєм до Ісуса у всіх наших проблемах, наших бідах, з переконанням, що Він відгукнеться на наші заклики про допомогу. Ісус запитує кожного з нас: «Чого ти хочеш від Мене?» Навіть якщо Ісус чудово знає, чого ми очікуємо, Він чекає нашої свобідної, довірливої, сповненої віри відповіді. І ми знаємо, що Він готовий дарувати нам справжнє оздоровлення, зцілення душі, а може, й тіла.
Але найкращим і найочевиднішим результатом для нас, які отримали зцілення душі й тіла, буде тверда постанова служити Христові, змінюючи життєві пріоритети і рішуче слідуючи за Ним. І наша убогість – матеріальна, людська, духовна – ніколи не стануть перешкодою на цьому шляху. Навпаки, вони наблизять нас до того, Хто став найубогішим із нас і прийшов «покликати не праведників до покаяння, але грішників» (Лк. 5:32).
