Блаженні милостиві

Нагорна проповідь, Гюстав Доре

Про п’яту заповідь блаженства

Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть” (Мф.5:7) Що це означає? Що взагалі означає бути милостивим? На перший погляд, це одна з найпростіших для розуміння заповідей…

Бути милостивим – бути терплячим, добрим, милосердним. Бути милостивим – значить, бути готовим відгукнутися на чужий біль і проблему. Автор Псалмів вигукував: “Всі путі Господні – милість і істина для тих, хто шанує завіти Його і свідчення Його” (Пс. 24:10). Бог – милостивий, і милість Його не має меж або умов: “Щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий. Не до кінця прогнівається і повік не ворогуватиме. Не за беззаконнями нашими вчинив нам і не за гріхами нашими воздав нам. Бо як високо небо над землею, так утвердив Господь милість Свою над тими, що бояться Його” (Пс. 102:8-11). Тому і кожен віруючий має бути милостивим. Милість стає умовою віри, умовою релігійного життя.

У той же час, із слів Псалму ми бачимо, що милість – це ще і прощення. Вірніше, уміння прощати. Уміння виявити милість і любов до того, хто не зміг зробити цього відносно мене особисто.

Тут криється найбільша трудність. Як бути милостивим до того, хто образив або обдурив? Думаю, що багато хто погодиться з тим, що безглуздо таїти образу, бажати помститися. Краще просто забути все і бути байдужим до кривдника. Але чи буде це милістю? “Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас“, – каже нам Господь, – “щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5:44,45).

Христос не сказав – “забудьте про ворогів ваших”, але призвав нас відповісти милістю і любов’ю на зло і образи. Чи досяжне це для нас? Досяжне. Не в одну секунду чи мить. Але все таки досяжне. Якщо християнство – це відмова від самого себе заради любові до Христа, то ця відмова проявляється саме в милості і милосерді.

Милість є прояв справжньої величі, глибини людської душі, переповненої любов’ю. У милості немає місця ненависті. У милості можлива тільки любов. “Отче, прости їм, бо не відають, що чинять” (Лк. 23:34) – слова Господа Ісуса Христа, у той момент, коли Його розпинали на хресті.

Але якщо подивитися на повсякденність, то де і коли ми можемо виявити милість, а точніше, до кого? Відповідь на це питання Господь дає в притчі про милосердного самарянина (див Лк. 10:30-37).

Добрий самарянин, Степан Бакалович

Самарянин міг пройти повз – адже побитий і поранений розбійниками житель Єрусалиму не був йому родичем, другом, одноплемінником, і навіть більше того – самаряни і юдеї ворогували і не спілкувалися між собою. Але милість до того, хто тут і зараз має потребу, стає мостом, що простягається над усіма людськими нерозуміннями і ворогуваннями.

Здійснити милість – допомогти іншій людині – значить, здолати себе, залишити свої справи і турботи, щоб перейняти на себе чужий біль і горе. Допомогти, не дивлячись ні на що. Іноді саме цього так не вистачає нам. Чому ніхто не бачить і не помічає мого болю? А чи часто я сам помічаю чужий біль? “Тому, хто просить у тебе, дай; і від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся” (Мф. 5:42). Саме ці євангельські слова викликають найбільшу кількість питань: а як бути з тими, хто просить не на добро чи на шкоду собі? Господь не ставить умов для милості і милостині, Він каже просто – “дай”. Віддай щось від себе, допоможи тому, хто просить.

Нещодавно на одному інтернет-форумі я побачив обговорення прохання про допомогу. Допомоги просила молода дівчина, мати-одиночка, яка не мала коштів для існування. Кілька разів в обговоренні прозвучав аргумент, що “сама винна” і “слід було думати”. По-своєму, у цьому є своя логіка і правда. У своїх проблемах винні завжди ми самі, а не хтось інший. Але милосердя і співчуття завжди вищі за нашу людську логіку і правду. Ілюстрацією цього є притча про блудного сина (див. Лк. 15:11-32). Адже батько міг не приймати блудного сина, міг не прощати, міг зробити все те, чого так вимагає порою логіка і справедливість. Але замість усього цього ми знову бачимо глибину милосердя люблячого серця. Коли батько побачив свого сина, який ішов дорогою до дому, то “переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його” (Лк. 15:20). Напевно, милість і логіка ніколи не будуть сумісними. Але в такій от “нелогічності” і відкривається християнство.

Господь каже, що милостиві самі будуть помилувані. Будуть помилувані Богом. З плином часу пізнають милість Божу до самих себе – у відповідь на милість, яку виявили до інших. Але чи не виходить так, що справи милосердя стають своєрідною спробою “купити” милосердя Боже? І в цьому є своя логіка – зроблю добру справу, щоб і мені самому було добре потім. Але чим менше логіки стає в добрих справах, проявах милості і милосердя, тим менше панує над нами бажання “купити” або придбати вигоду для себе. Тому в милості не має бути причин: я виявляю милість не тому, що той, хто має потребу, на неї заслужив, а саме тому, що він потребує її.

Головне ж, навчитися відчувати чужу нужду і страждання. Не проходити повз, не залишати добру справу “на потім”. Але, щоб навчитися цьому, необхідно самому усвідомити, що я самий потребую Бога, Його любові і милосердя, Його правди та істини. Якщо я потребую Бога, євангельський заклик до милості – це заклик стати над жорстокою реальністю світу. Бо тільки милістю і милосердям можна здолати жорстокість.

Попередній запис

Життя за правдою Божою

Нагорна проповідь, Юліус фон Каролсфельд Про четверту заповідь блаженства "Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони ... Читати далі

Наступний запис

Чисті серцем

Нагірна проповідь (фрагмент), Карл Генріх Блох Про шосту заповідь блаженства Шоста заповідь блаженства показує дуже важливу ... Читати далі