«Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! – увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного… Отже, всякого, хто слухає ці слова Мої і виконує їх, уподібню мужеві мудрому, який збудував будинок свій на камені; І пішов дощ, і розлилися річки, і знялися вітри, і ринули на будинок той, і він не впав, бо був збудований на камені. А всякий, хто слухає ці слова Мої і не виконує їх, уподібниться мужеві нерозумному, який збудував будинок свій на піску; І пішов дощ, і розлилися річки, і знялися вітри, і налягли на будинок той; і він упав, і руйнування його було велике» (Мф. 7:21.24-27).
Тут ідеться про життя вічне. Як «увійти у Царство Небесне»? Ось яку мету визначає Ісус. І дає нам засоби для її досягнення. Це повинно було б зацікавити нас найбільше, адже, по суті, така мала б бути головна мета нашого життя.
На початку Він відкидає хибне рішення: «Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! – увійде в Царство Небесне». Щоправда, багато хто віднаходить Господа під час випробування, згадує про Нього, кличе Його на допомогу. Ісус схвалює таку поведінку. Він не каже: «Не треба промовляти: Господи, Господи!». Але «не кожен, хто говорить» туди потрапить, бо цього замало. Це лиш необхідна точка відліку, адже виражає нашу потребу бути з Богом. Однак недостатня для того, щоб перед нами відкрилися двері Царства Небесного.
Звичайно, ми звертаємося до Бога, щоб Він визволив нас від наших поганих вчинків. Може, ми навіть щиро благаємо Його про це. Та якщо розраховуємо на те, що отримаємо допомогу за помахом чарівної палички, то цього недостатньо. Насправді ми повинні погодитися з тим, що необхідно йти далі, змінювати своє життя, по-справжньому навернутися.
«Виконувати волю Отця Мого» – єдина чітка умова, яку висловлює Ісус. Яким би не було наше життя. Навіть у випробуванні: шукати волі Божої, приймати її і діяти згідно з нею. Не чекати на те, що все буде добре, чи моменту, коли ми будемо у формі або відповідно налаштовані. Не чекати, що випробування мине. Навпаки, посеред труднощів довіритися Йому попри все, продовжувати надіятися, йти дорогою до Бога, а також продовжувати любити.
Ісус послуговується притчею про будинки, щоб нам стало зрозумілішим Його вчення, яке вже й так дуже зрозуміле, принаймні у своїй суті.
Дощ, потоки, злива – це образи випробувань, які намагаються нас здолати, незважаючи на те, чи ми віруючі, чи ні. Той, хто вірить, не забезпечений від труднощів. Вони торкатимуться його, як і кожної іншої людину. Він не відгороджений якимось чудесним чином від них, не захищений завдяки своїй вірі. Він розділяє долю решти людей.
Зрештою, випробування однакові для всіх, чи ми будуємо свій дім на скелі, чи на піску. Ісус свідомо вживає ті самі слова у тому ж порядку. Ми живемо в одному світі, живемо таким самим життям.
Тоді у чому різниця? Чому дім того, хто вірить, встоїть, тоді як будинок «мужа нерозумного» зруйнується, ставши жертвою випробувань, які однаковою мірою випали на один і на другий? Різниця пов’язана не із самими будинками: усе вказує на те, що вони подібні. Ісус не каже, як у казці про трьох поросят, що один із них зроблений із соломи, а другий з міцного каменю, здатного витримати натиск бурі. Ні, люди, їхні життя однакові, принаймні зовні.
Різниця ж полягає у тому, що неможливо зауважити одразу, а саме у ґрунті, на якому були вони збудовані. Усе залежить від нашого фундаменту, нашої основи, нашого коріння. Чи ми збудували дім на піску? На власних силах, обійшовшись без Бога? Тоді нам загрожує знищення. І то повне, цілковите знищення, а не просто несподівані труднощі. Ісус наполягає: для нас, людей, реальна загроза захована в основі, в самому корені нашого життя. У небезпеці є саме наше життя.
І навпаки, якщо ми вирішили збудувати своє життя на скелі, якою є Бог, то будемо врятовані. Адже жодна буря, хай яка вона сильна, не зможе його повалити. Незважаючи на різні потрясіння, хвилювання, супротивні сили, ми отримуватимемо благодать і допомогу Бога.
Наші молитовні вечори – це немовби школа підготовки: у певному сенсі ми допомагаємо одні одним перейти від піску до скелі! Як відомо, набагато важче пробити скелю, ніж вирити пісок… Багато людей починають з піску, і лише згодом відкривають, що існує скеля. Тоді вони приймають це і, навіть якщо це вимагає більше зусиль, прагнуть наново збудувати своє життя на скелі, і тільки на ній. Адже жоден наш вибір не є остаточний: завжди можливо змінитися, перетворити пісок на скелю, перейти від непостійності до стабільності, від непевності до міцності, врешті, від життя без Бога до життя із Ним.
На жаль, звичайно, можливе повернення від скелі до піску: це і є «нагорода» за любов Бога, Який має абсолютну повагу до волі людини. Якщо ми будемо свідомі того, що кожної миті зможемо зробити крок у протилежну сторону, знову обрати скелю, то не затримаємося на такій сумній історії. Ми радше радітимемо, що в нас є сильний Бог, Який нас кличе і веде за собою на шлях вічного життя, а нам залишається лише «виконувати Його волю», тобто просто любити.
