«І ось зірка, яку бачили вони на сході, йшла перед ними, аж поки, нарешті, прийшла і зупинилась над місцем, де було Немовля. Побачивши зірку, вони зраділи радістю вельми великою. І, увійшовши в дім, побачили Немовля з Марією, Матір’ю Його, і, впавши, поклонилися Йому; і, відкривши скарби свої, принесли Йому дари: золото, ладан і смирну. І, одержавши уві сні одкровення не повертатися до Ірода, іншою дорогою відійшли до країни своєї» (Мф. 2:9-12).
Прибуття царів до ясел – це дещо казкова історія, гарна оповідь, яка зачаровувала нас у дитинстві, і яку ми всі дуже любимо. Але як вона стосується нас сьогодні, чого вона повинна нас навчити, що має сказати нам, коли ми є співучасниками цих молитов на зцілення, молитов про заступництво? А ось як: насправді вона особливо повчальна і багато що пояснює.
Як і царі, ми також приходимо здалека. Як кажуть, «ми повертаємося здалека», з життя, позначеного випробуваннями, гріхом, можливо, сумнівами, віддаленням від Бога… Попри труднощі, незважаючи ні на що, нас також привела зоря аж до місця, «де було Немовля». Це місце для нас сьогодні ввечері – ця церква, де присутній живий Христос Спаситель. Добра зоря – це, можливо, якийсь приятель, знайомий, без сумніву, наш ангел і, свідомі ми того чи ні, світло самого Ісуса, Який врешті-решт привів нас до Себе.
Як і царі, ми приходимо принести «скарби» до ніг Ісуса. Але які ті скарби? Що ж ми можемо Йому подарувати?
Золото, яке ми приносимо, наше «золото» – це, звичайно, не матеріальні статки, а наші людські багатства, таланти, які Господь вклав у нас, і які ми намагалися примножити (див. Мф. 25:14-30). Не забуваючи також про нашу убогість, нужденність, наші слабкості, нашу потребу у відкупленні, прощенні… Ось наше золото.
А що таке наш «ладан»? Це смиренний запах нашої молитви прослави, прохання, довірливого і невимушеного, прохання малих і вбогих, якими усі ми є перед Богом.
А наше миро? Миро – це бальзам, який отримують з гіркого кореня. Ми також приходимо зі своїми жалями, розчаруваннями, зневірою – усім тим, що у нашому житті залишило по собі гіркоту. А Ісус перетворить цю гіркоту на бальзам, який заспокоює, приносить полегшу, зцілює силою Своєю любові. Адже Він бачить глибину наших сердець, наші прагнення миру, радості, щастя і хоче їх сповнити.
Ісус прийме золото наших талантів і нашої убогості, ладан нашої молитви і миро наших страждань; Він оцінить їх набагато вище, ніж багаті дари царів. Адже ми даємо Йому наше життя, таке, яким воно є, без прикрас і красивої обгортки, у всій своїй правді тіні й світла. І вірмо, що ніщо не може бути ціннішим в Його очах, що кожне наше убоге життя варте для Нього набагато більше, ніж прекрасні дари царів.
Отож, як і вони, нам залишиться тільки прославляти Ісуса і поклонятися Йому, що, як і дві тисячі років тому біля ясел, присутній сьогодні увечері у цій церкві. Ми також можемо наблизитися до Ісуса без жодного страху перед Богом-дитиною, так само радіти «радістю вельми великою», яку відчували царі у Вифлеємі.
І ми, без сумніву, повернемося «іншою дорогою». Багато з нас приходить сюди дорогою смутку, болю, сумніву. Після молитви ми повернемося іншою дорогою: одні – дорогою зцілення, прощення, а інші – новою дорогою миру і довіри, яку ми знаходимо в Ісусі, нашому Бозі.
Тому кожна наша молитовна зустріч є сама по собі «богоявленням», тобто «явленням Христа Спасителя», Який діє сьогодні так само, як вчора і завтра у світі і в житті кожного, хто вільно Йому віддається і жертвується.
