«Різдво Ісуса Христа було так: по зарученні Матері Його Марії з Йосифом, перш ніж зійтися їм, виявилося, що Вона має в утробі від Духа Святого. Йосиф же, чоловік Її, будучи праведним і не бажаючи ославити Її, хотів потай відпустити Її. Та щойно він помислив це, як ось ангел Господній з’явився йому уві сні, промовляючи: Йосифе, сину Давидів! Не бійся прийняти Марію, жону твою, бо зачате в Ній є від Духа Святого. Народить же Вона Сина, і наречеш Йому ім’я Ісус, бо Він спасе людей Своїх від гріхів їхніх. Це ж усе сталося, щоб збулося сказане Господом через пророка, який говорить: ось Діва в утробі прийме й народить Сина, і наречуть ім’я Йому Еммануїл, що означає: з нами Бог. Прокинувшись, Йосиф зробив, як звелів йому ангел Господній, і прийняв жону свою. І не знав Її, поки й породила Сина Свого первістка, і він нарік ім’я Йому: Ісус» (Мф. 1:18-25).
Безперечно, святому Йосифові дуже пощастило бути чоловіком Марії і земним батьком Ісуса. Проте його життя далеко не було безхмарним. Насамперед буденне життя поруч з досконалим Ісусом, Який ніколи не вчинив жодного гріха, це водночас і захоплення, і випробування… адже вимагає особливих зусиль. Навіть для святого Йосифа не завжди все було просто. Досконалість Ісуса та Його і Маріїна любов до нього постійно скеровували його вгору і провадили на шлях найвищої святості. Але він, мабуть, дуже болісно відчував, у рідкісні хвилини нетерпеливості і тривоги, ту відстань, яка ще його відділяла від Ісусової чистої досконалості. До того ж, надзвичайна відповідальність, яка була на нього покладена, привела його до святості через драматичні обставини. Ми наведемо тут декілька таких прикладів і побачимо, як цей чоловік може бути для нас зразком у випробуваннях, з якими він зіштовхнувся, і перед якими часто стаємо ми.
Насамперед Йосиф, без сумніву, був збитий з пантелику, коли почув звістку про надприродне народження Ісуса. Йому довелося впоратися з незрозумілим. Він, звичайно, засумнівався у собі, відчуваючи, що не є гідним тієї величної місії, яка була йому запропонована і яка, до того ж, цілковито ламала плани на життя, які він міг законно укласти з Марією. Якою ж була його реакція? То був послух Богові, миттєвий і цілковитий. Він не сперечався, не зволікав, не вагався. Це була людина «праведна», тобто віддана волі Божій у всьому, навіть якщо вона всього й не розуміла. Його життя праведного чоловіка, який молиться і вірить, заздалегідь приготувало його до надзвичайної ролі бути життєздатним.
Коли він прибув у Вифлеєм зі своєю дружиною, яка от-от мала народити, його не прийняли у заїзді: «Коли ж вони були там, надійшов час родити Їй; І народила Сина Свого Первістка, і сповила Його, і поклала Його в ясла, бо не було їм місця в гостиниці» (Лк. 2:6-7). Мабуть, Йосиф був розчарований, стривожений, сповнений почуття безсилля, хоч і хотів зробити усе якнайкраще для своєї дружини й дитини, бути нарівні з цією подією… Він був змушений прийняти приниження через те, що не міг нічого вдіяти, попри своє прагнення і свою любов. Він знайшов єдиний вихід – принагідний притулок в убогій стаєнці. Він міг пожертвувати тільки свою убогість, свою добру волю, своє безсилля. Але, власне, дозволивши допровадити себе до нужденності, він здійснив те, що було правдивим Божим задумом: народження Спасителя світу в найбільшому смиренні, байдужості й відкиненні людьми.
Пізніше йому не вдалося уникнути страху перед невпевненістю щодо своєї долі й долі своєї сім’ї. Цар захотів убити його Сина; він негайно повинен був тікати у Єгипет, емігрувати в чужу країну, втрачаючи всілякі орієнтири, не знаючи, скільки часу триватиме це вигнання. «Ангел Господній уві сні з’явився Йосифові, говорячи: устань, візьми Немовля і Матір Його та біжи в Єгипет і будь там, доки не скажу тобі, бо хоче Ірод шукати Немовля, щоб погубити Його. Він же, вставши, узяв Немовля і Матір Його вночі та й пішов у Єгипет і був там до смерти Іродової» (Мф. 2:13-15).
Коли Ісусові виповнилося дванадцять років, Йосиф загубив Його в Єрусалимі, а був же відповідальний за Нього перед Богом. Як же він, напевне, стривожився, як докоряв собі! Хіба не сказала Марія своєму Синові, коли вони знайшли Його у Храмі через три дні, сповнена тривоги: «Чадо! Що Ти зробив з нами? Ось батько Твій і Я, вболіваючи, шукали Тебе» (Лк. 2:48).
У всіх цих подіях Йосиф обирав одну лінію поведінки: коритися Богові, слухати Його слово, передане ангелом і Його Сином. Він завжди неустанно довірявся Богові, як його прабатько Авраам. Він зберіг повноту віри, навіть якщо, без сумніву, не раз переживав внутрішню боротьбу.
Адже він, дуже ймовірно, пройшов через випробування своєї віри. Чи не супроводжував він Ісуса впродовж тривалої частини свого скритого життя, ніколи не побачивши сповнення жодної з обіцянок, скерованої до нього Богом? Він очікував здійснення Його слова. Мабуть, даремно. Ісус жив у Назареті, ненадовго покидаючи його, не роблячи нічого надзвичайного: чи справді Він був Месією? Звідки бути певним цього? «Дитя зростало і міцніло духом, сповнюючись премудрости, і благодать Божа була на Ньому» (Лк. 2:40). Втім Йосиф продовжував довіряти, розважати, молитися в надії, не вимагаючи пояснень від Бога, у сумирному очікуванні супроти мовчазної таємниці Ісуса, цього хлоп’яти, а згодом юнака, такого досконалого, такого здібного, чудового теслі, який ще не виявляв нічого зі Своєї долі Месії. Йосиф, мабуть, не бачив жодних проявів цього, адже припускають, що він помер принаймні до весілля в Кані Галилейській, бо його там не було, тоді як Марія й Ісус, сказано в Євангелії, були запрошені (див. Ін. 2:1-2). А весілля в Кані стало початком публічного життя Ісуса, Його першим чудом, що поклало «початок чудесам» (Ін. 2:11).
Збитий з пантелику, відкинутий, наляканий Йосиф проходив через випробування, як чимало батьків, як більшість із нас у той чи той період нашого життя. Його відповіді мають стати нашими відповідями. Адже він надійний провідник для кожного з нас.
Як і він, ми повинні намагатися бути «праведними», готуючись до цього молитвою, слуханням слова Божого, обираючи пряму дорогу, приймаючи волю Божу. Як і він, перший зі щасливих, які, не бачивши, увірували (див. Ін. 20:29), ми можемо вирішити коритися Господу у всьому, жертвуючи Йому кожну мить нашого життя. Як і він, хай що станеться, ми можемо зберігати віру в Бога і, попри все, залишатися твердими у вірі, надії і мирі.
