«Кінець ХІХ століття. Молодий данський священик вирушає до віддаленої частини Ісландії, щоб побудувати церкву та сфотографувати її мешканців. Але що далі він просувається, то більше відхиляється від своєї мети, місії та моралі», – саме так звучить опис одного художнього фільму[1]. І можна не сумніватись, що багато хто перегляне його лише для того, щоб засвідчити духовне падіння рукопокладеної людини. А також можна не сумніватись, що якийсь інший фільм, в якому показуються духовний подвиг людини, групи людей, буде мати куди меншу глядацьку аудиторію. Чому саме так? – Бо більшість людей не хоче ставати кращими, тому для них куди приємніше дивитись на духовне падіння людей, тим самим відчуваючи себе кращими за них, ніж спостерігати чиєсь духовне піднесення. Навіть, якщо це буде художня вигадка. Для людей і цього забагато.
Втім, не варто вважати, що лицемірне прагнення бути кращим за інших обмежується лише падінням священнослужителів чи пересічних віруючих. Зовсім ні, це охоплює всі сфери життя, як, наприклад, працівників правоохоронних органів, яких так полюбляє таврувати західний кінематограф. У таких фільмах велика чи ледь не основна маса поліцейських виступають корумпованими садистами, які тільки тим і займаються як знущаються над безправними представниками відмінних від них етнічних і расових груп. І з цими перевертнями в погонах намагаються боротися буквально кілька позитивних героїв, яким допомагають не менш позитивні злочинці, яких через це і злочинцями не можна назвати. Певно, вам теж доводилося стикатися з подібними кінематографічними «витворами».
Але знаєте, такі фільми і породжений ними погляд на життя мають цілком серйозні наслідки: у багатьох західних країнах поліцейські відмовляються виконувати прямі функціональні обов’язки, побоюючись звинувачень з боку «громадськості» в перевищенні своїх повноважень, про що прямо свідчить заява «начальника поліції регіону Йорк у Канаді (північна частина Великого Торонто), який закликав населення «підкорятися вимогам грабіжників», якщо ті залізуть у будинок. Робіть, що кажуть, щоб ніхто не постраждав… І там вже купа історій, коли ті, хто намагався грабіжникам чинити опір, сидять або під слідством.
Щодо угонів машин, наприклад, поліція Торонто, де це взагалі лихо – видала наступне: покладіть ключі в гаражі і хай викрадають, зате ніхто не постраждає. Про застосування зброї по грабіжниках навіть думати забудьте, – можна і на довічне заїхати» (Сергій Ауслендер).
Ну, а про порожні і напівпорожні церкви Західної Європи чи Канади не говорить хіба що ледачий. І можна не сумніватися, що однією з причин їх невідвідуваності є художні фільми, в яких таврується все, що пов’язано з Церквою Христовою. Так що не можна відкидати силу кінематографу, і через це треба серйозно фільтрувати перегляди фільмів.
[1] Зрозуміло з яких причин сам фільм не переглядався, так що не можемо судити стосовно його якості як кінематографічного твору.
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Сила кінематографу