Певні непорозуміння
Непорозуміння іноді виникають через те, що християни гадають, ніби служіння обов’язково має бути церковним. А церква, приміром, не може запропонувати їм щось відповідне. Чи те, що вони пропонують, церкві не підходить. І люди стають пасивними.
Але християнин з менталітетом учителя, той, хто дивиться на навколишній світ, як на поле для своєї добродійної і просвітницької діяльності, знайде завжди можливість послужити. Бо служимо ми Богу і служимо особисто! Апостол Павло ні в кого поради не питав, нічиєї підтримки не вимагав. Ходив собі світом, благовістив, допомагав людям, чим міг, – служив! І виправдань собі не шукав у тому, що йому ніхто не допомагає. Молитися за моїх сусідів, за друзів, за однокурсників, навертати їх до Бога – моє завдання, а не чиєсь ще! Нічого тут на церкву нарікати. Будь-хто може зайнятися добродійністю, якщо захоче. Є і соціальні держструктури, які в цьому допоможуть. Тільки захоч по-справжньому! І якщо інші парафіяни з моєї церкви розділять моє завзяття і допоможуть – добре! Якщо ні – теж непогано! «Що тобі до інших? Ти йди за Мною!» (Див.: Ін. 21:22.) Бог – мій головний Помічник!
Отже служіння може бути церковним, особистим і громадським. І учитель має бути готовий до будь-якого з них.
Друге непорозуміння пов’язане із спотвореним сприйняттям поняття служіння. На мій погляд, йому в наш час надається надмірно серйозне значення. Часто воно асоціюється із розпрямленими плечима і суворим примруженим поглядом. З виснаженим виглядом. З діловитістю. Із зайнятістю по горло. Розуміння того, що служіння може приносити радість і задоволення, по-моєму, десь загубилося. Світські люди так само ходять на роботу, як деякі християни несуть служіння. З надривом, скриплячи зубами, з очікуванням вечора п’ятниці. Безрадісно. Серйозно!
Але я б таку серйозність назвав би курйозною. Бо служіння Богу любові, радості і свободи цілком сумісне із захватом і насолодою! Це не означає, що в цьому відсутня знемога і втома. Але це блаженна втома. Ти стомився від праць благих і праведних! Втома запевнює совість, що ти не ледарював, а потрудився на славу. Можна і відпочити, щасливо посміхаючись і мружачи очі.
Апостол Павло невпинно говорить у своїх Посланнях про радість служіння Господу. Проте він використовує це слово – «служіння». Я думаю, що цим він хоче сказати – разом з іншими апостолами, – що його заняття не захоплення, не гра, а серйозна справа. Для сторонніх спостерігачів те, що пропагували апостоли, виглядало як щось несерйозне, легке, нереалістичне. Десь навіть грайливе і інфантильне порівняно з ваговитими релігійними культами того часу. Щось ти, Павле, якийсь дуже вільний, піднесений, сяючий! Ти, певно, бавишся? Адже служити Богу – справа СЕРЙОЗНА!
Саме у відповідь на таке ставлення Павло називає служінням те, що він робить! Говорячи тим самим, що він серйозною справою зайнятий, а не забавою. Але радощів йому це не забирало. Він сам радів і інших закликав радіти, навіть з в’язниці, напередодні страти. Не можна відділяти думку Павла про серйозність того, що він робив, від думки про радість, з якою він це робив. Бо тільки при поєднанні цих двох складових виникає істинне християнське служіння!
Усе наше життя можна розглядати і як служіння і як радість! Усе в ньому, окрім гріха, і чарівне і серйозне! Усе складається з дрібниць, але дрібниць великих! Для батьків ростити дитину – радість. Але це в той же час і дуже серйозно, якщо пам’ятати, що Бог дав їм дитя на якийсь час. Вони повинні виростити і повернути Богу. За те, як вони дитину виховали, їм доведеться відповідати перед Тим, у Чиї руки страшно потрапити (див.: Євр. 10:31). О! От тобі і радощі батьківства-материнства!
Привести сусідів до Бога – справа серйозна. Але вона може бути радісною! І це справедливо стосовно будь-якого служіння, зокрема і церковного. Усе складається із серйозних, але чарівних дрібниць. І учитель це чудово розуміє.
Але от питання. Чи хочемо ми бути учителями? Служителями? Лідерами? Проте, поставивши це питання, ми, власне, повертаємося до того, з чого починали. До твердження автора Послання до Євреїв: «Бо, зважаючи на вік, вам належало бути вчителями; але вас знов треба вчити перших початків слова Божого, і для вас потрібне молоко, а не тверда страва». У мене створюється враження, що ті, кому він писав, не особливо хотіли дорослішати. І блукає тінь автора Послання до Євреїв дитячими садками християнського світу, намагаючись знайти тих, хто встане на захист Царства Небесного.
Допоможемо їм, браття і сестри? Знайдемося? Час нам стати учителями!
