№ 4: Регулярність
«[Бог] воздасть кожному за вчинками його: тим, які терпінням у доброму ділі шукають слави, чести й нетління, – життя вічне» (Рим. 2:6-7).
Без постійності нічого не досягти. У будь-якій справі потрібна регулярність. У безкорисливому служінні ближньому це потрібно особливо. І особливо у сфері благовістя. Чому саме в безкорисливому і саме в благовісті? Бо ніхто за це вам не платить і начальника над вами немає. Важкувато за такої відсутності звичних і зрозумілих стимулів узяти себе в руки і налаштуватися на регулярне довгострокове служіння своїй сім’ї, сусідам, друзям по службі, знайомим. Треба стати учителем для оточення, зрозуміти, що ще до створення світу Господь визначив, щоб вам просвічувати їх! Але не чекайте швидких змін. Багатьох з них осяяння може торкнутися тільки через довгі роки. І усі ці роки регулярна, постійна молитва за них спонукатиме вас до правильних, мудрих дій стосовно них. До регулярного прояву уваги. Крапля камінь точить. Приказка дуже актуальна для світу, повнісінького істотами з кам’яними серцями.
№ 5: Насущність
«…І продавали майно і всяку власність, і ділили між усіма, зважаючи на потребу кожного» (Діяння 2:45).
Зважаючи на потребу…
Так хочеться, щоб служіння в церкві були відповіддю на реальну нужду, потребу. Щоб попит народжував пропозицію. Щоб не було надуманих, штучних служінь, заходів. На кшталт: «А дивіться, як у них! А давайте так і в нас!» І намагаються приживляти те, що мляве. Надути чергову мильну бульбашку. Притягнути за вуха те, що десь, може, і було актуальним і потрібним, але – колись і не тут!
Пам’ятаю, вивчення одного християнського підручника цілий рік виставлялося як служіння. Вже через місяць люди перестали приходити. Гадаю через те, що підручник був американський, і тому людям було нудно. Але ще цілий рік «служіння» продовжувало існувати!!! Туди, втім, приходили тільки лідери і пастор. Часом, раз на місяць, забігав якийсь ще неляканий парафіянин – щоб потім більше не прийти. Але «служіння» мертво стояло на своєму. Лідери не хотіли образити пастора, а пастор не бачив великої біди в тому, що люди не приходять. Усі вдавали, що усе йде вірним курсом.
Виникає питання. А навіщо? Кому це було потрібно? Кого ми обманюємо? Бога? Себе? Галочку собі ставимо в послужному списку? Так ця галочка із соломи згорить у день Судний.
Буває, що в церкві таких «солом’яних» служінь не одне. Вони почалися в незапам’ятні часи, багато людей прийшли в церкву, коли служіння вже існували, і прийняли стан речей, що склався до них. Але важливо не забувати, що немає і ніколи не буде остаточних, закостенілих форм церковного служіння, церковних традицій, церковних правил. Церква – це люди, а усі люди різні. Індивідууми. До того ж існує зміна поколінь. До того ж Дух Господній дихає, де хоче і як хоче. Усе має диктуватися насущністю: дійсною нуждою, реальною потребою. Те, що вже «померло», має викорінитися. Викидатися, як колись потрібні, але тепер використані підгузки. А те, що спонтанно і органічно визріло в церкві – своє, рідне, живе на даний момент, – має вітатися і утілюватися.
Не існує Служіння-Самого-По-Собі. Люди можуть дивитися на певний ритуал так, немов він був завжди і з’явився як би з нізвідки. Але за кожною традицією стоїть конкретна людська особистість. Може, навіть і натхненна Святим Духом. І продиктована традиція була насущністю певного моменту. А інша людська особистість може побачити іншу нужду і ввести нову традицію. Більш насущну.
Дитина зростає природним чином. Коли вона немовля, то ще не розмовляє, і усі це розуміють. Ніхто з батьків не чекає, що дитя, забране від грудей, раптом жваво залопоче, та ще французькою, на тій основі, що усім людям властиво розмовляти. Батьки розуміють, що усьому свій час і місце.
Так само має бути і з церквою. Не треба примушувати її стрибати через скакалку, коли вона тільки повзати почала. Але, на жаль, так нерідко відбувається, що церкву все ж примушують стрибати, стоячи на навпочіпки. Їй страшенно незручно, але її утішають думкою, що десь там, у Прекрасній Далечині, усі духовні люди стрибають через скакалку. Втім, не на навпочіпки, але заради великої «богоугодної» справи можна і знехтувати такими дрібницями!
Український богослов і філософ Григорій Сковорода казав так: «Потрібність не тяжка, тяжкість не потрібна». Тобто, якщо для підтримки якоїсь активності треба надто багато зусиль, може, у цій активності немає потреби? Під зусиллями я розумію, передусім, внутрішню напругу для того, щоб переконати себе і оточення в необхідності цієї дії. Те, що насущне і актуальне, – очевидне і особливих доказів не потребує. Особисто я з Григорієм Савичем згоден. Не варто ускладнювати собі життя. Воно і так непросте.
