І ось за декілька днів до свята Пасхи Ісус з’являється в столиці – у святій святих правлячої релігійної еліти, причому без жодного наміру припинити підривати громадські засади. Більше того, складалося враження, що Він навмисно йшов на відкрите зіткнення з владою і ось-ось досягне бажаного: Він влаштовує справжній скандал у храмі – оплоті древньої юдейської віри, – який, за Його словами, перетворився на розсадник вади. Але ще більше обурення викликали Ісусові слова про те, що Він сам наділений владою очистити його, оскільки, в якомусь сенсі, храм належить саме Йому. Вигнавши звідти торговців і міняйл, Ісус приступив до зцілення кульгавих і сліпих, а навколо Нього бігали діти, вигукуючи: «Осанна Сину Давидовому!»
Чи варто дивуватися, що, поглядаючи на усе це, первосвященики і книжники, за словами євангеліста, обурилися. На перший погляд, у них для цього були усі підстави. «Хто Тобі дав таку владу?» – запитували вони в Ісуса, але нічого не почули у відповідь.
Але що ж Каяфа? Він вже вимовив фразу: «Краще нам, щоб один чоловік помер за людей, ніж щоб увесь народ загинув». Іоанн пояснює хід його думок: «Якщо залишимо Його так, – міркував Каяфа, – то усі увірують у Нього, і прийдуть Римляни і оволодіють і місцем нашим, і народом». Іншими словами, діяльність Ісуса загрожувала обернутися вибухом загального патріотичного і релігійного обурення. Якщо це станеться, римляни не забаряться жорстоко придушити повстання, розпустять Синедріон і можливо навіть зруйнують храм і таким чином знищать центр юдейської національної і релігійної самосвідомості і народної опозиції. І тому, як мовиться в Євангелії від Марка, вони шукали, «як би погубити Його, але боялися» (Мк. 11:18). Ісус був надто небезпечний, надто відомий у народі, а Його поведінка – надто зухвала, щоб залишити її без уваги. Залишалося одне – позбутися Його якнайскоріше. Досягти цього можна було лише не зовсім приємними і не цілком законними засобами, а для цього були потрібні старанні люди із залізними нервами, яких пізніше не мучитимуть докори сумління. Йшлося про національну безпеку і благо усього народу. Ісус повинен був померти.
Ось чому ці шановані люди – високопоставлені релігійні діячі, учителі, представники ділових кіл, політики, – всього сімдесят одна людина таємно, пізно вночі, зібралися в будинку Каяфи на спішно призначене засідання Синедріону. Вони збилися з ніг у пошуках доказів, які надали б їх діям видимість законності. І ось, тоді як приїжджі на свято спокійно спали у своїх готелях, храмова варта отримує наказ заарештувати Ісуса, і підсудного приводять на жалюгідну подобу судового засідання. Усе це і так вже виглядає досить огидно, але справа на цьому не зупиняється – розуміючи, що часу стає все менше і треба знайти хоч якусь зачіпку, так звані «судді» звинувачують Ісуса мало не у зв’язку з бісами, а потім, як це часто буває, усіма можливими способами ображають Його гідність і жорстоко глузують з Нього.
Але Каяфа, на плечі якого ляже уся відповідальність за те, що відбувається, ніскільки не вітав такий розвиток подій. Він вважав за краще б, щоб Ісус з першого разу послухав застереження і стримав категоричність Своїх слів і вчинків. Але Ісус цього не зробив. Знаючи, до чого це могло призвести, Він все ж залишався вірний Своєму призначенню і наполегливо відмовлявся йти на компроміс і грати за правилами, яку Йому намагалися нав’язати. Тому в Каяфи не залишалося вибору. Як ще міг він вчинити в обставинах, що склалися? Як би вчинив на його місці кожен з нас?
Ісус може відвідати нас у найнесподіваніший момент і спричинити масу незручностей, адже Він завжди приходить на Своїх умовах. Його переконанні, усе Його життя і служіння так часто примушують нас опустити погляд, а нерідко і зовсім перевертають з ніг на голову наше сприйняття самих себе, ближніх, свого обов’язку перед Богом, наші цінності і пріоритети. Те, що ми вважаємо важливим, у Його очах частенько не має жодної цінності. Наші спроби справити на Нього враження і нагадати про свої достоїнства залишаються безрезультатними, але він і ніколи не обходить нас Своєю увагою. (Хоча іноді нам би дуже цього хотілося – згадаємо відому молитву блаженного Августина: «Спаси мене, Господи, але не зараз».)
Створюється таке враження, що почуття Ісуса налаштовані на іншу частоту, а ми не можемо, та і не хочемо перебудуватися на неї. Він приходить у наш Єрусалим і починає чистити оплот нашої віри, виносити з нього мотлох, що накопичився там, вишкрібати весь бруд. Без такого прибирання Він навряд чи зможе чимось нам допомогти, а ми не зможемо Йому служити. Ісус пропонує позбавити нас від хвороб і сліпоти, але замість того, щоб радіти, нас починає охоплювати гнів. Ми боїмося, що присвячення свого життя Ісусу обійдеться нам надто дорого. Нас ображає Його явне небажання «піти нам назустріч» і дозволити нам залишити в себе хоч декілька колишніх божків.
Він підходить до нас, а ми відвертаємося, закриваємося, хоча і починаємо помічати, як наполегливо Він намагається достукатися до нас з даром нового життя. Нам же не хочеться вчитися по-новому дивитися на світ, в якому нам і так непогано живеться. І ось замість того, щоб захоплюватися Ісусом, замість того, щоб скласти біля Його ніг усе своє життя, ми наслідуємо приклад Каяфи і його підручних – дочекавшись зручного моменту, у мороці пітьми приносимо Його в жертву своєму тихому і безтурботному існуванню.
