Уривки для читання: Мф. 26:57-68; Ін. 11:45-53
Каяфа вважав за краще б ніколи не зустрічатися з Ісусом. Але, як і в багатьох інших, у нього не було вибору. У той рік, коли Єрусалим дізнався про Ісуса, Каяфа був первосвящеником, а отже відповідальність за стан політичних, цивільних і релігійних справ у Палестині лежала на його плечах – він був одночасно «архієпископом» і «прем’єр-міністром». Формально Каяфа підкорявся Римській окупаційній владі, хоча насправді був дуже впливовим, вирішував багато питань, які навіть для дуже працелюбної і досвідченої людини були важким тягарем. Та все ж Каяфа майстерно справлявся зі своєю нелегкою роботою, із старанністю брався за будь-яку справу.
З історичних джерел відомо, що він залишався на своїй посаді тридцять років, що саме по собі дуже незвично: у більшості випадків термін служби первосвящеників обмежувався декількома роками, після чого одні просто йшли, поступаючись місцем колегам молодшим і енергійнішим, а другі потрапляли в немилість до римлян і раптом «вирішували», що настала пора піти на спочинок і присвятити себе сімейним справам. Каяфа ж на такі спокуси не піддавався, якщо, мабуть, не вважати ті декілька пасхальних днів, які додали більше сивини на його голову, ніж усі інші перипетії його тривалої і бездоганної кар’єри.
Пасхальні свята завжди додавали турбот офіційному Єрусалиму. Місто заповнювали натовпи паломників з усіх країв світу в надії наново пережити події першої Пасхи – дивовижного позбавлення юдеїв з рабства і Божого обіцяння Ізраїлю в дар ханаанську землю. У ці дні юдеї ще болючіше відчували увесь тягар Римського гніту, надія на Бога як ніколи сповнювала їхні серця, і навіть випадкові розмови на вулицях столиці неодмінно закінчувалися обговоренням прийдешнього Месії. Обстановка нагадувала порохову бочку, і влада щороку тільки і чекала, що якийсь фанатик скористається зручним моментом і, розпаливши в народі антиримські настрої, підніме повстання. Повстання ж означає море пролитої крові, а потім і посилення окупаційного режиму.
Не можна сказати, щоб римське поневолення приносило особливе задоволення Каяфі і його колегам із Синедріону – але ж могло бути і гірше, і тому вони працювали не покладаючи рук, щоб це «гірше» не допустити, – незавидне завдання – щоб не порушити хисткий мир, щоб зберегти культуру і релігію Ізраїлю, не забуваючи, що країна міцно входить до складу Римської імперії. Це усе, звісно ж, вимагало певної дози брудної політики, і тому абсолютно не викликають подиву слова Каяфи, що, якщо того вимагає ситуація, рішення пожертвувати однією людиною заради блага усієї нації буде цілком виправданим.
Отже, пасхальні свята були нелегким часом для первосвященика і юдейської влади, і не став виключенням цей рік. Поява в Єрусалимі Ісуса – овації натовпу, пальмові гілки – не провіщало нічого доброго, і на долю Каяфи випало вирішувати, як впоратися із ситуацією, що виникла.
Але чому влада побачила в Ісусі таку загрозу, що Йому врешті-решт довелося з’явитися перед Синедріоном? Відповідь на це питання лежить в Євангеліях, адже з найперших днів Ісусового служіння Його слова і вчинки викликали різке неприйняття в хранителів порядку – Він неодноразово кидав виклик юдейським традиціям, порушував закон, Його трактування Писання незмінно суперечило загальноприйнятим нормам. Чи не тому першою реакцією на Його проповіді були наполегливі розпитування фарисеїв: «Чому Ти з учнями не постите в покладений час? Чому Ти займаєшся зціленням хворих у суботу і порушуєш цим закон?» І тому подібне. Люди почали помічати, що Ісус учив їх як «Той, Хто має владу» (Мф. 7:29). Його авторитет примушував народ прислухатися. Ісус часто і відкрито критикував впливових релігійних діячів, у Його словах, таких незвичних для юдейського слуху, все голосніше звучала істина, і вона часто суперечила словам книжників і законовчителів.
Вчинки Ісуса ні в чому не розходилися з Його словами, вони служили для них підтвердженням. Якби Ісус тільки виражався надто відверто і зухвало, від Нього можна було б відмахнутися, як від будь-якого іншого марнослова – будь то новоявлений пророк або ще один месія-самозванець, які тільки веселили натовп, небезпеки ж ніякої не являли. У такому випадку ні в Каяфи, ні в його підручних з приводу Ісуса не боліла б голова; ось тільки Він не справляв враження блазня, а Його пересування не супроводжувалися пишною саморекламою. Він робив Свою справу, ярлики на Нього навішували інші.
Проте Його перебування в місті навряд чи могло залишитися непоміченим – Ісус привертав усе більший інтерес до Себе з боку оточення. Його проповіді явно вказували на авторитет проповідника, а численні зцілення і воскресіння служили ще одним доказом, що Ісуса не можна вважати одним з шахраїв і шарлатанів, які безжально наживалися на релігійних почуттях зневірених легковірів, що всюди йшли за ними. Ісус і Його учні не шукали багатства, величі і слави, неохоче приймали овації захопленого натовпу. Але щось у словах і вчинках Ісуса турбувало можновладців; щось у Ньому самому і в Його діях, щось ледве уловиме, несло на собі відбиток Божого царства, або Божого правління.
Тому про причини загального подиву гадати не доводиться. Недивно, що люди продовжували вести суперечки про особу Ісуса. Де б Він не з’являвся, Він ставав головною темою для розмов. Якби Він був лише черговим безвісним диваком, Його слова і вчинки нікого б не зацікавили, але за Ним всюди йшли натовпи народу – спочатку з цікавості, а потім з переконання, що цього мандрівного Вчителя варто послухати і побути поряд з Ним. Адже хто знає, чого ще можна чекати від Нього? Усе, що Він робив і говорив, привертало до себе увагу, хоча сам Ісус частіше шукав самоти. «Йдіть, – перестерігав він людей, – і нікому нічого не кажіть», але усе було марним; у кав’ярнях і на ринках, у тенісних клубах і в синагогах по всій Палестині від Назарету до Єрусалиму, ім’я Ісуса було у всіх на вустах.
