Уривки для читання: Лк. 23:1-25; Ін. 18:28-19:16
Що за людина був Понтій Пилат? Напевно, він був дуже сильною людиною – як прокуратор римської провінції Іудеї, він здійснював контроль над окупованою територією, маючи для цього у своєму розпорядженні чималу армію. Без «підпису» Пилата в Іудеї практично нічого не можна було зробити.
Що стосується нашого випадку, Пилат був єдиною людиною, хто міг дати дозвіл на страту Ісуса. Юдеям було дозволено жити за своїми релігійними і цивільними законами, але лише в строго відведених для них рамках. Так, у них не було повноважень ухвалювати (і виконувати) смертні вироки. Цей привілей римляни вважали за краще залишити за собою, і для того, щоб стратити Ісуса, Каяфа мав переконати Пилата, що це послужить інтересам імперії в цілому і Пилата зокрема.
Отже, дійсно створюється враження, що Пилат був могутньою людиною, за якою стояв авторитет і непохитна потуга Римської імперії. Він тримав у своїх руках життя тисяч людей, у його ж руках тепер була і доля Ісуса. Усе залежало від одного Пилатового слова.
Але тут не обійшлося без іронії. Річ у тім, що в Євангеліях Пилат з’являється перед читачем одним з найбільш слабовільних персонажів. Каяфа з легкістю використовує його у власних інтересах. Прекрасно розуміючи, що Риму немає жодного діла до місцевих релігійних питань і звичаїв, він виставляє Ісуса не месією-самозванцем, а бунтівником, що підняв руку на Рим. Пилат був слабкий, але не дурний, він чудово розумів, що це звинувачення дуже натягнуте. У його питанні, зверненому до Ісуса, чується здивована недовіра: «Ти Цар Юдейський?»
Хоча євангелісти не приділяють особливої уваги зовнішності Ісуса, можна сміливо припустити, що Своїм виглядом Він навряд чи був схожий на небезпечного революційного вождя. У Євангелії від Іоанна Ісус каже Пилатові, що, на відміну від зилотів, Його послідовники не озброєні, а Його власний арешт не викликав жодних масових заворушень. Люди, які пробули поряд з Ним останні три роки, за першої ж ознаки небезпеки поспішили сховатися в безликому натовпі. Але Ісусу не було потреби виправдовуватися перед Пилатом: той не бачив у Ньому жодної загрози для політичної стабільності і громадського порядку, ким би там Він Себе не називав.
Але саме в цей вирішальний момент найясніше проявляється слабкість і уразливість Пилата. «Якщо відпустиш Його, – чітко промовив Каяфа, – ти не друг кесареві». І ось цими словами він міцно зв’язав Пилата, повністю позбавивши його свободи дій. Як і всякого правителя, Пилата часто переслідувало його минуле, як стара рана, яка нагадує про себе при зміні погоди. Коли Каяфа, дивлячись прямо в очі співрозмовникові, вимовив ретельно підібрані слова, над раною Пилата зібралися хмари. Становище і кар’єра Пилата вже не раз були під загрозою через його невміння поводитися з юдеями.
Колись для будівництва водопроводу в Єрусалимі він використав гроші з храмової казни, вирішивши, що взяти кошти з місцевого бюджету на місцеві ж потреби було цілком логічним вирішенням питання. Будівництво водопроводу було вигідне самим юдеям, так чому за нього мав платити Рим? Але, як і багато його попередників, Пилат недооцінив значення Храму для юдеїв. Почалися масові заворушення, і Пилат вирішив раз і назавжди показати юдеям, як він збирається управляти довіреною йому провінцією.
Він викликав у столицю війська і влаштував жорстоке кровопролиття, спогад про яке в наступні роки його правління навряд чи викликав у ньому почуття гордості. Лука похмуро відмічав, що Пилат змішав кров бунтівників з кров’ю храмових жертвопринесень (Лк. 13:1). Навіть солдати не відчували жодного задоволення від побиття мирних жителів, адже не так заробляли свою славу справжні воїни.
Був і ще один випадок. Римські солдати носили щити із зображенням імператора Тиберія, що юдеї сприйняли як образу. Вони поскаржилися Пилатові, пояснивши йому, що їх віра забороняє вносити на прилеглу до храму територію будь-які зображення, і зажадали поміняти щити на звичайні. Але Пилат, не бажаючи втрачати авторитет, вирішив не потурати подібному навіженству і наполягав на своєму. Спорядження римського воїна визначалося строгим статутом, і він не мав наміру його порушувати на догоду чиїмсь забобонам. Цього разу жодних безладів не сталося. Замість цього юдеї звернулися до самого Тиберія із скаргою на його намісника, невгамовна і безрозсудна поведінка якого кидала тінь на самого імператора.
Це було досить ризиковано – якби Тиберій встав на бік Пилата, то юдеям було б нікуди подати апеляцію, принаймні, у суді людському. І тоді доля тих, хто наважився поставити під сумнів авторитет Риму, виявилася б дуже незавидною. Але Тиберій, з політичною прозорливістю куди кращою, ніж у його посла в Іудеї, наказав Пилату публічно визнати помилковість свого рішення. Зрозуміло, це значно ослабило позиції прокуратора, і юдейські правителі знали, що Тиберій навряд чи потерпить ще одну подібну подію. До речі, їх обізнаність не була для Пилата таємницею. Зараз він знаходився на піку своєї кар’єри, але ще трохи, і їй міг би настати кінець!
На цьому фоні слова Каяфи набувають особливу вагу. Як це часто буває в політичних іграх, недомовлене важливіше за те, що вимовляється вголос: «Якщо відпустиш Його, ти не друг кесареві». Формально в розпорядженні Пилата була уся військова потуга Риму, але його руки були зв’язані минулими політичними помилками, і Каяфа тримав його на гачку. У принципі ніщо не заважало Пилатові порушити плани Каяфи відносно Ісуса. (І як сильно йому, напевно, хотілося це зробити!) Але він знав, що якщо Ісус не помре, він сам поплатиться за це своєю політичною кар’єрою. Чесність обходиться недешево, і Пилат не міг дозволити собі такої розкоші.
Хоча Пилат доклав усі зусилля, щоб переконати юдеїв відпустити Ісуса, вони продовжували наполягати на своєму. І Пилат, пішовши проти совісті і справедливості, віддав Ісуса в руки Його ворогів. При цьому він спробував востаннє показати усім, що він так і не прийняв остаточного рішення. Він постарався переконати самого себе і людей, що оточували його, у своїй безсторонності і небажанні допомагати тим, хто жадав Ісусової смерті.
Пилат у буквальному розумінні умив руки, намагаючись очистити їх від крові, якою вони вже були заплямовані, сподіваючись змити із себе гріх, в якому він ніяк не наважувався зізнатися. У наступні віки багатьом політикам було ще складніше знімати із себе відповідальність за свої рішення. А згадка про скоєний Пилатом гріх співучасті в політичному вбивстві щотижня звучить на християнських богослужіннях упродовж усієї історії церкви: «Розіп’ятий за Понтія Пилата». Навряд чи хтось з державних діячів міг побажати залишитися в пам’яті людей у такій ролі.
Але хіба наше ставлення до Ісуса не схоже іноді на пилатовське? Зустріч з Ним часто буває для нас несподіваною і небажаною. Зіткнувшись з Ним лицем до лиця, ми прислухаємося до Його слів, бачимо, що в Ньому є щось особливе, незвичайне, хоча і не розуміємо, що саме. Ми чуємо Його заклик присвятити Йому наші сили, час і саме життя. Він чекає від нас відданості, і ми, слухняні Його волі, вирішуємо разом з Ним протистояти всьому іншому світу, але, зваживши усі обставини, бачимо, чого це нам коштуватиме. Тоді, не зовсім відвертаючись від Ісуса, не віддаючи Його на смерть, ми все ж віддаляємося від Нього і займаємо нейтральну позицію, хай і не таку вже зручну, яка зате знімає з нас всяку відповідальність за свої вчинки. Ми знаємо, що повинні прийняти рішення, проте відкладаємо усе на потім. Пилатові це не вдалося, як і не вдасться нам.
