Молитви сприяння
У кожного з нас є обмежене коло людей, на життя яких ми можемо вплинути не лише словом, але і справою. П’ять, десять, п’ятнадцять людей. Рідні, близькі знайомі, колеги по роботі, сусіди. Молитва сприяння творить дива. Коли я на певний час замислююся про людину в молитві, раптом у голову починають приходити думки про те, як я можу прийняти участь в її житті. Просто потрібні час і бажання. На невелику кількість людей, що оточують нас, завжди можна знайти час.
Біда частенько в тому, що наша молитва сприяння гасне в самому зародку від думки, що насправді ми нічим допомогти не зможемо. Ось наскільки ми, люди, стали один одному чужими! І навіть церковні люди так думають. А коли перейдеш цей Рубікон неможливості допомогти, то раптом починаєш бачити, що і тут, і там, і тут можеш прийняти участь. І якщо не кардинально змінити ситуацію, то любов вже точно виявити можна – що, власне, і вимагається!
Одній вагітній сестрі з церкви треба було йти на УЗД (щось з нирками в дитини). Попросила іншу сестру (скажімо, Олю) помолитися. Наступного дня на богослужінні ми говорили про молитву сприяння. Оля запитала, чим же вона тут зможе посприяти. Тільки і залишається, що на Бога сподіватися! А інша сестра їй тут же підказала, що можна уранці, перед процедурою УЗД, зателефонувати сестрі і підтримати добрим словом від Господа. Бо головна біда навіть не у встановленні неясного доки діагнозу, а в страху вагітної сестри за дитину. А довершена любов проганяє страх.
Так просто! Я вірю, що молитов безсилля в наших життях може стати зовсім небагато, якщо ми повіримо в молитви сприяння. Майже завжди чимось ми можемо посприяти. Нам заважає наша нелюбов один до одного, яка і каже нам: «А хіба я чимось можу допомогти?»
Нам би усім таке ставлення, як у Господа нашого, описане в Євангеліє від Іоанна, у четвертому розділі! Самарянка звертається до Бога, її розум осяюється світлом істини, і вона біжить, щоб покликати сусідів до Ісуса. Радість настільки переповнює Сина Людського, що Він відмовляється від їжі, хоча, поза сумнівом, голодний. Урочистість і тріумфування від просвіщення душі, що заблукала, спаслася від погибелі, так сильно захоплюють Ісуса, що голод зникає. Енергія віддачі перехльостує енергію поглинання. Дух перемагає матерію. Радість пересилює голод. «Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене» (Ін. 4:34)
Таке ставлення може дати тільки молитва – молитва сприяння! Як стати схожим на Ісуса? Відповідь проста: проводити більше часу з Ним. І від Господнього Духа преображатися в Його образ. І ще. Починати діяти, навіть якщо немає бажання. Спочатку нам рідко хочеться того, що для нас правильне. Боротьба духу і плоті завжди буде присутньою в нашому житті. Якщо постійно наступати на горло власному егоїзму, то поступове радісне виконання волі Отця Небесного увійде до звички. Внутрішній опір цьому все більш слабшатиме. І те, що ми почали виконувати за обов’язком, поступово стане тріумфуючою необхідністю, органічною потребою, хлібом насущним. Сповіщення чеснот Того, Хто покликав вас, стане нормою життя.
Цікаво, що Ісус не закликає нас молитися, щоб ми побачили необхідність благовістя. Він просто каже учням: «Зведіть очі ваші і погляньте на ниви, як вони пополовіли» (Ін. 4:35). Виявляється, нам достатньо вийти з кокона свого егоїзму, відірватися від себе і просто подивитися навколо! Адже ниви пополовіли! Повз нас щодня проходять людські натовпи, які жадають Бога, але не усвідомлюють цього. На їх лицях закостеніли самовпевненість, агресивність, суворість, неприступність. Але це тільки маски, самозахист. Інакше не вижити в цьому світі, який тільки і чекає, щоб убити і знищити. Насправді міра суворості на обличчі прямо пропорційна мірі невпевненості в душі. Кожному потрібен Бог, і без Нього про жодну внутрішню гармонію і мови бути не може. Не треба боятися суворості людей: вона свідчить про їх слабкість.
Чим більше я спілкуюся з Господом, тим більше зростає в мені бажання сповіщати про Його досконалість. Зростає внутрішня необхідність, нестримність тріумфування, фонтануюча радість! Але також зростає і усвідомлення плачевного стану тих, хто далекий від Бога. І зростає відповідальність за них. Все ясніше вимальовується обов’язок повідомляти їм Благу Звістку. Так зливаються необхідність і обов’язок. Вічна необхідність ділитися Господом з оточенням і тимчасовий обов’язок спасати загибле. Тепер я можу сказати разом з апостолом Павлом: «Це необхідний обов’язок мій!» І услід додати: «Радісний, необтяжливий обов’язок, як дихання!» А потім ще додати: «Це необхідний обов’язок і твій, брате! І твій, сестро! Дихай на повні груди!»
