Перш ніж перейти до предмета своїх роздумів, мені хочеться згадати одну цікаву історію з Біблії. Колишній єгипетський принц, а нині мадіамський пастух приходить пасти овець до гори Хорив. Там він бачить кущ, що горить, але не згорає; підходить, щоб з’ясувати суть явища, і зустрічається з Богом. Відбувається дуже показовий діалог. Показовий з погляду реакції людської природи на Божий заклик.
У цій розмові (див.: Вихід 3:1-4:17) Бог обґрунтовано і послідовно закликає Мойсея врятувати Ізраїль з єгипетського рабства. А Мойсей також обґрунтовано і послідовно наводить причини для того, щоб засумніватися в можливості такої місії. Він не вважає себе гідним явитися перед фараонові очі і виражає сумнів, що старійшини Ізраїлеві повірять йому на слово. Коли Бог обіцяє йому підтримку у вигляді трьох дивовижних знамень, Мойсей раптом згадує про те, що він недорікуватий. Проте Господь і на це висуває дуже переконливий контраргумент.
У всіх цих сумнівах і запереченнях немає нічого поганого, якщо за ними стоїть вірний мотив. Приступаючи до якоїсь справи, треба прояснити усе неясності. Якщо… мотив вірний. Але суть у тому, що Мойсеїв мотив не був таким. Він висував заперечення, рухомий небажанням виконувати Боже доручення, про що він, врешті-решт, вимушений був відкрито заявити: «Господи! пошли іншого, кого можеш послати» (Вих. 4:13). Господь розгнівався на Мойсея за таку упертість. З цього можна побачити, як при усьому Божому довготерпінні іноді достатньо короткого діалогу, щоб розгнівати Господа.
А тепер переходимо до обіцяного предмета моїх роздумів. Догадливий читач вже зрозумів, що розмова піде про негативну реакцію на Божий заклик. Про нашу реакцію. Про те, як це відбувається. Щоб нам знати ворога в обличчя!
Мойсей у цьому діалозі пройшов по низхідній через декілька рівнів, властивих душі кожного з нас. Згадуючи фараона, який у свідомості єгиптян був верховним божеством, Мойсей апелював до рівня Абсолюту. Згадуючи про старійшин – до рівня значущої більшості. Показуючи Мойсеєві чудеса, Бог звернувся до нього на рівні можливостей. Той, не вважаючи чудеса достатніми для свого представництва, спустився на рівень здібностей, кажучи про свою недорікуватість. І тільки наприкінці розмови він вийшов на рівень істинного мотиву своїх заяв – небажання йти в Єгипет.
Рівень Абсолюту, рівень значущої більшості, рівень можливостей, рівень здібностей, рівень істинного мотиву. По низхідній.
Наважуся сказати, що усі ми схильні проходити той же самий шлях, коли нам доводиться відповідати на прямий Божий заклик. Та і просто на якийсь заклик до благої, але не зручної для нас справи. Ми прикриваємо менш пристойні мотиви більш пристойними, тобто високими – низькі. Лицеміримо. Граємо. У відповідь на Божий заклик заявляємо, що Біблія нам веліла чинити інакше. І в церкві в нас так не прийнято, і старійшини на чолі з пастором так не думають, і можливостей таких у природі немає, як немає в нас у наявності необхідних здібностей. А насправді ми із самого початку керовані єдиним мотивом – небажанням щось змінювати.
А якби ми починали з початку, не боячись бути чесними? Не лякаючись втратити свою личину суперправедників? Якби Мойсей почав з того, що не хоче йти. Гадаю, у цьому випадку Господь не розгнівався б на нього, знаючи нашу немічну природу. Але суть навіть не в гніві Божому, а в тому, що, будь Мойсей максимально чесним із собою, йому набагато легше було б прийняти Божу аргументацію. Бо, поки істинний Мойсеїв мотив ховався під нагромадженням «духовних» причин для відмови, усі звернення Господні зачіпали його побіжно. Знаючи головний мотив Мойсея, Бог із самого початку звертався до цього мотиву, але Мойсей «не знав» самого себе, не зізнавався собі в наявності егоїстичних спонукань.
Як часто ми не чуємо звернення Бога і Божих людей до нас через подібну нечесність відносно себе. Ми такі поблажливі там, де треба бути вкрай жорсткими! Ми не кажемо відкрито: «Я не хочу, бо боюся щось втратити, на щось натрапити, бо я слабкий і грішний. Але я хочу виконувати волю Божу! І, всупереч моїм слабостям, Боже, зміцни і підтримай мене для виконання Твоєї волі, як Ти зробив це в саду Гефсиманському для Сина Твого, Який боявся йти на Хрест, але не побоявся визнати Свій страх!» Ні! Адже ми розумні, дуже «духовні». Нагромадимо купу «священних» відмовок, збудуємо кілометри «храмових» стін, вивісимо тонни завіс перед входом у Святе Святих, щоб приховати істинні мотиви і поховати врешті-решт Божий задум стосовно нас.
Хочу також звернути вашу увагу на те, як за такою ж схемою відбувається засудження ближнього, коли ми хочемо змусити його робити потрібне нам. Усе починається з нашого звичайного особистого «мені не подобається!» Але ж ми в цьому ніколи не зізнаємося – ні самим собі, ні ближньому, підсвідомо розуміючи, що можемо помилитися у своєму «не подобається!» Тому ми величаво сходимо на «вищі» рівні свідомості, щоб звідти, з позиції релігійно-морального авторитету, з позиції сили, звисока, метнути праведну блискавку в грішника, що зарвався, через непорозуміння названого «ближнім». І гуркотять високі слова на кшталт: «Біблія каже так! Мені Господь сказав! Ти заважаєш сусідам! У тебе немає ні здібностей, ні можливостей!»
А ці звичні і улюблені «Завжди так було!», «Усі так роблять!» і «Скрізь так чинять!»?! Скільки безперечної сили в таких заявах! Адже той, хто так каже, поза сумнівом, провів глибокі статистичні дослідження на тему «Усі, завжди і скрізь!»
А наскільки було б простіше, якби ми не зловживали словами «Бог», «Біблія», «усі», «завжди», прикриваючи ними наше істинне «хочу – не хочу». Якби ми з любов’ю Христовою в серці зверталися до ближнього з чесними і покірливими обмовками: «Я так думаю», «Я так вважаю», «Мені це не подобається», – для того, щоб обговорити виниклий конфлікт і дійти до добросусідського компромісу. Адже, коли ми спілкуємося на однакових рівнях, нам набагато легше домовитися, ніж коли ми намагаємося піднятися один над одним.
Іншими словами, не треба шукати причину своїх спонукань у чомусь поза нами самими. Істина в тому, що первинний і головний мотив усіх нас, коханих, полягає в турботі про самих себе. І це в основі своїй нормально, і цього не треба соромитися. Це треба визнати за собою. Тоді відпаде необхідність у тому, щоб прикривати інжирними листочками те, що природне і не потворне. Тоді в будь-якій справі ми починатимемо з правильного.
Починати з головного. Починати із спочатку. Починати із себе!
