«…Будьте святі – Я бо святий» (1Пет. 1:16).
«Бути чи не бути? От у чому питання». Класик сформулював, мабуть, суть людських терзань. Перед життям відповідати доводиться кожному. Вже ближче до наших днів питання зазвучало трохи інакше: бити чи не бити? Ще трохи згодом: пити чи не пити? Цей діагноз пристосовництва відбиває суть речей у світі.
Але зізнаюся, що і співтовариство християнське, покликане до святості, частенько так само нерозбірливе, піддатливе і толерантне до «звичаїв віку цього». Проте Писання не дає нам приводу думати, що набуте для нас спасіння сумісне із життям за звичаями світу цього. Апостол Павло в Посланні до Євреїв пише: «Намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14).
Будьте святі! Цей заклик викликає тремтіння. З одного боку, це – таємне бажання, осмілюся сказати, всякої втомленої душі. І в замордованій життям, пораненій у кров, знедоленої усіма душі не пропадає жадання чистоти. Проте говорити про чистоту, про святість у відриві від Святого – безглуздо.
Але говорити про святість у колі святих – не менш важко, майже нестерпно. Можливо, саме тому ми і не говоримо про святість як про реальність, замінивши святість освяченням, яке набуло матеріальне вираження в одязі, стрижці, манерах поведінки. Але святість – це Бог! «Бог є світло, і немає в Ньому ніякої темряви» (1Ін.1:5). Зрозуміти це неможливо, пояснити це неможливо, це треба прийняти як одкровення Боже і дар Його любові! «Будьте святі – Я бо святий». Ви святі не власним зусиллям або преображенням, але святі Божою святістю! Будьте святі!
Іноді я звертаюся до братів у вітанні: «Мир тобі, святий брате!» Де б це не відбувалося, реакція однакова. Переляк. Потім активний опір і твердження, що ніякий він не святий. Що це? Реальна оцінка себе або помилкова скромність. Екклезіаст каже: «Які думки у душі її, така й вона» (Пр. 23:7). Якщо додати до вже сказаного слова Ісуса Христа: «Від повноти бо серця говорять уста», тоді дійсно немає жодної святості і жодних святих. Очевидно, тому в історичних церквах до лику святих зараховують тих, хто вже завершив свій земний шлях, а в протестантських церквах святих взагалі немає. Живі не гідні, а до померлих нам немає діла.
Тут, вочевидь, нам необхідно визначитися з поняттям святості. Найпоширеніше поняття святості пов’язане з моральним обличчям. На кшталт морального обличчя будівничого комунізму. Існує перелік норм поведінки, і відповідність цим нормам, виконання цих норм, і є святість. Проте біблійне одкровення показує нам суть поняття «святість» дещо іншу, що означає відділення. Святий Бог відділяє щось або когось для Себе. Святий – отже, відокремлений для Бога. Чи стосувалося це первістків, днів життя або територій. «Місце, на якому ти стоїш, є земля свята!» (Вих. 3:5). І в Новому Завіті той же принцип святості: «Серед яких знаходитесь і ви, покликані Ісусом Христом, – усім, що перебувають у Римі, улюбленим Божим, покликаним святим: благодать вам і мир від Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа» (Рим. 1:6,7).
Обрані Богом! Покликані Богом! Відроджені Богом. Спокуті Богом. Спасенні Богом. У Церкву Ісуса Христа введені. Ось чому і коринф’яни, хоча і «ще плотські», і филип’яни, і ми – святі. Тобто, відокремлені Богом і для Бога. Це Богом дана благодать.
Наше переконання в реальності Божих благодатних дарів підтверджується і практикою церковного життя. Наприклад, баптисти не хрестять тих, хто на питання: «Чи спасенний ти?» не виразять своєї упевненості в спасінні. Проте поставимо питання трохи інакше: «Чи святі ви?» і ствердна відповідь буде, мабуть, сприйнята як зухвалість.
Але «спасенний» і «святий» – по суті, синоніми! Не може бути спасенним не святий, як не може святий сумніватися в спасінні. Внутрішня переконаність у покликанні, у святості – найважливіша складова, буквально – фундамент для виконання Божого припису: «будьте святі». Переконаний, що раніше, ніж ми усвідомлюємо заклик: «Бо воля Божа є святість ваша» (1Сол. 4:3) – нам украй важливо стати, бути і усвідомити себе святими. Як взагалі можна говорити про боротьбу із спокусами, плотськими помислами, пристрастями, якщо життя святе відсутнє?
Плоть лише тоді показує усю свою суть, коли Дух пред’являє до неї свої вимоги. Саме в боротьбі плоті і духу набуваємо ми пізнання про Бога і Його святість, а також порочність свого егоїстичного «я». Чим більше ми святі, тобто підвладні Богові, відокремлені для Бога, тим жорсткіші претензії плоті.
Освячення наше – це пізнання Святого, преображення розуму нашого, доки не зобразиться в нас Христос. Здається, очевидно і просто. Намагаюся виконати, прошу поради, шукаю прикладу і чую лише, як один ганьбить другого, завіряючи, що саме він і має істину в останній інстанції. Ризикуючи втратити залишки поваги серед тих, хто привласнив святість, я намагаюся вирватися з богословських і догматичних формул і просто підійти до Христа: «Господи, що повелиш мені робити?» (Діян. 9:6). Його відповідь: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною». Він так само простий, як і незбагненний! Ось воно, тяжке, болюче роздвоєння: плоть бажає супротивного духу! Як точно виразив Паскаль цей парадокс євангельського єднання земного і небесного, або, навпаки, роз’єднання: «Християнство дивне: воно повеліває людині визнати себе нікчемною, навіть ганебною і в той же час повеліває їй уподібнюватися Богу. Без такої противаги це піднесення зробило б її безмірно пихатою, а приниження – огидною до останньої міри».
Згадався апостол Павло. Його пристрасть пізнати Христа. Від усього відмовився, щоб пізнати Ісуса. Усе вважав за сміття! Адже було від чого відмовлятися. Але як захопила його пристрасть пізнати Його! Пізнати Його страждання! Пізнати силу Його воскресіння! Взяти участь у стражданнях Його! З’єднатися з Ним у смерті Його! Щоб досягти воскресіння мертвих! Ось це і є освячення. Пізнати Його! Перебувати в Ньому. Так діє Павло.
Тепер спробую я. Наближаюся до Господа. Проте це не так просто. Наближення буває настільки, наскільки я готовий залишити себе самого, зректися себе. Тут щось неймовірне. Щоб мені стати святим, я повинен відмовитися від себе. Ісус говорив: «Коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів і сестер, та ще й життя свого, той не може бути Моїм учеником» (Лк. 14:26). Павло від усього відмовився.
Петро каже: «Тому що від Божественної сили Його даровано нам усе потрібне для життя і благочестя, через пізнання Того, Хто покликав нас славою та чеснотою, якими даровані нам великі й дорогоцінні обітниці, щоб ви через них стали причасниками Божого єства, віддалившись від пануючого в світі розтління похіттю» (2Пет. 1:3,4). Віддалитися від життя, щоб наблизитися до Життя! Я вже передчуваю чистоту життя з Ісусом і в Ісусі, де навіть немає і претензій земних розпусних спокус. Але втікаючи від себе, я зовсім не наближаюся до Ісуса, адже Хазяїн Неба прийшов до нас на землю! Знову тремтіння. Це що ж виходить? Чи можливо, щоб залишатися в земному житті і бути святим? Але ж пізнати Його ми можемо тільки тут, перебуваючи в самій гущі грішного світу. «…Бог явився у плоті» (1Тим. 3:16). «…Я є путь, і істина, і життя» (Ін. 14:6). «…Хто бачив Мене, той і Отця бачив» (Ін. 14:9).
Отже, за Ісусом! «…хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві» (Ін. 8:12). Навіть не на гору Преображення. Але в купальню Вифезду, біля овечих воріт. Ось знову завмираю в тяжкому роздумі. У мене є релігія. Є ритуал. Є страх. Але немає свободи. Немає перемоги. Я боюся людей у купальні. Адже зібрана там безліч хворих, кульгавих, покалічених. Я боюся переступити правила релігії. А що потім, що про мене казатимуть наші? Але я бачу Господа саме там, нахиленим над паралізованою людиною. Зникаю я, гублюся в Тому, від Кого тікали небо і земля, і ось вже немає мене, зник. Тільки Він! Паралізований встає. Він ходить! Але ж і я лежав у паралічі 38 років! Це мені Він подарував звільнення! Слава Богу! Я залишаюся в подиві.
Ісус продовжує Свій шлях. Я з усіх ніг – за Ним. Ось Він розмовляє з жінкою, грішницею, відомою своєю розпусною поведінкою усьому місту. І Симон, фарисей, посміхається, думаючи в собі: «…якби Він був пророком, то знав би, хто і яка жінка доторкається до Нього, бо вона грішниця» (Лк. 7:39). Та що там Симон, я сам раптом відчуваю в собі буквальне презирство до цієї жінки, і готовність прогнати її. Як вона може! Як їй не соромно! І десь у глибині серця чую шепіт: а ти сам? Чим ти кращий? Вона торкається до Нього, і святість Ісуса, чистота Його не зазнала жодного збитку. Чи зможу прийняти такі дотики? Чи зможу так доторкнутися до Святого? Кров витікає прямо з серця, я сповнююся Його відчуттями. Він названий другом митарів і грішників. Це – Мій друг. Адже я – той самий грішник, гидкий сам собі. Він розмовляє з жінкою-самарянкою. Він у будинку митаря Закхея. Він у човні з рибалками. Він посеред багатотисячного натовпу, Він у синагозі. Він у домі Лазаря і біля гробу його. Він поряд з вдовою, яка втратила єдиного сина. Він на горі Преображення. Він і фарисей, який спокушає Його: «Чи годиться платити подать кесареві, чи ні?» (Мф. 22:17). Він у будинку в начальника синагоги, біля ліжка померлої дочки його. Він перед Пилатом. Він і зрадник Його Іуда. Він і Петро, який зрікається. «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» – запитує Спаситель. І я чую: «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене» (Ін. 17:21).
Я – у Ньому! Він – у мені! Таїнство святості. Амінь!
