Життя змістилося в Інтернет-простір. Приголомшлива можливість спілкування і поширення Євангелія по всьому світу. Але холодний монітор комп’ютера викидає із себе отруту приниження, засудження і образи. Форуми християн повні цинізму і суперечок. Це гірка правда, яка відкриває зміст серця. З серця виходить… Що в серці є, то і виливається. Бездушний екран перед очима. Холодні кнопки мертвих букв у руках. Сховавшись у масці, не бачачи сліз ближнього, не бачачи вуст, болем паралізованих, нещадно б’ють один одного брати. Кожен суддя. Кожен має істину. Кожен поза підозрою. Цей дух масок проникає в церковні зібрання, у сімейні стосунки. Ось вже брати і сестри не знають, про що можна розмовляти. Особисті зустрічі стають обтяжливими.
Втрачається таке важливе і невимовно цінне, як про це пише апостол любові Іоанн: «…маю надію прийти до вас і говорити устами до уст, щоб радість ваша була повна» (2Ін.1:12). Іоанн розумів і затверджував важливість отримання радості від спілкування. Він розумів своє завдання саме в тому, щоб його служіння приносило радість. Як пише він про це на початку свого послання: «І це пишемо вам, щоб радість ваша була повна» (1Ін.1:4). Насправді це і є Євангеліє, «Радісна Звістка». Сам Ісус, Слово, Життя, Путь, Істина, так і каже: «Це сказав Я вам, щоб радість Моя у вас перебувала, і радість ваша буде повна» (Ін. 15:11).
Коли Ісус ще не був на землі і народ ходив у пітьмі, пророки Духом Божим провіщали:
- «І нехай звеселяться всі, що уповають на Тебе, і повіки радіють. Ти оселишся між ними, і будуть хвалитися Тобою ті, що люблять ім’я Твоє» (Пс. 5:12).
- «А праведники нехай звеселяться, нехай радіють перед Богом, нехай святкують у радості» (Пс. 67:4).
- «Але нехай зрадуються і звеселяться ті, що шукають Тебе, Боже. І ті, що люблять спасіння Твоє, нехай завжди кажуть: “Великий Господь!”» (Пс. 69:5).
Можна ще додати текст Нового Завіту про те, що сталося, коли Христос народився на землі: «…не бійтеся; я благовіщу вам радість велику, яка буде всім людям» (Лк. 2:10).
І я, озираючись, вдивляюся в обличчя святих. «Звеселився я тим, що сказали мені: ходімо до дому Господнього» (Пс. 121:1). Немає радості. Немає на обличчях. Немає в словах проповідників. Немає в розмовах святих. Радість під забороною. Радість – це плотське. Це навіть не обговорюється.
Проте: «За те, що ти не служив Господу Богу твоєму з веселістю і радістю серця, при достатку всього, будеш служити ворогові твоєму, якого пошле на тебе Господь Бог твій, у голоді, і спразі, і наготі й у всякій нестачі; він покладе на шию твою залізне ярмо, так що змучить тебе» (Втор. 28:47,48). Невже? Невже таке можливе?
«Про що радіти?» – запитують горем убиті спасенні. «Вони ж [апостоли] пішли з синедріону, радіючи, що за ім’я Господа Ісуса сподобилися зазнати безчестя» (Діян. 5:41). Але ж було. Не так давно це було. І радість була. Було безчестя. Було побиття. Було презирство. Радість була! Є вона і сьогодні, зустрічаються такі безрозсудні в нашому середовищі, але мудрі наставники і наставниці враз напоумлять їх і, налякавши пекельними муками, введуть до гідних нещасливців.
Проте Слово Боже стверджує: «Бо Царство Боже – не їжа і питво, але праведність, і мир, і радість у Святому Духові» (Рим. 14:17). І ще: «Плід же духа є: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра» (Гал. 5:22). І знову. Потрібне умертвіння плоті. Потрібне радикальне переосмислення свого християнства. Потрібне занурення в Писання, у Дух Божий, щоб повернути себе із сумовитої тілесної храмини, у світло Його Церкви: «…щоб і ви мали єднання з нами: а наше єднання – з Отцем і Сином Його, Ісусом Христом» (1Ін.1:3). Плід Духа росте при сповненні Духом (Еф. 5:18).
Ми часто чуємо слова Господні: «І через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох» (Мф. 24:12). Слова Господні сприймаються нами як підтвердження того, що причина втрати любові знаходиться поза нашою відповідальністю. Є об’єктивний процес розкладання світу, ріст зла, ненависті, беззаконня, і тому любов холоне і зникає. Тим більше що сам Господь сказав про це. Майже алібі! Нічого не можна протиставити. Зумовлено. Любов охолоне!
Проте в посланні до Ефеської Церкви Господь говорить: «Та маю проти тебе те, що ти залишив першу любов твою. Отже, згадай, звідки ти впав, і покайся, і твори попередні діла; а якщо не так, скоро прийду до тебе і зрушу світильник твій з місця його, якщо не покаєшся» (Одкр. 2:4,5).
Що це означає? Об’єктивно: любов охолоне. Нічого не поробиш. Але Церкві наказ Її голови: покайся! Ти не маєш права залишати найголовніше дарування Бога – любов! Це наказ мені. Це наказ тобі. Це наказ кожному, хто вважає Ісуса своїм Господом! І немає вибачень. Включай волю. Відкидай своє «я». Убивай свою плоть. Твори справи любові! Ти впав! Це вже сталося. Ти впав з вершини слави. З гори преображення. З висот духовних. Ти вже в небезпеці. Не покаєшся – зрушу світильник твій. І там, де було світло, буде пітьма! І де було правильне уявлення про те, що відбувається, буде спотворене. Зрушений світильник залишає нас у пітьмі. І замість радості – страх. Серце, не осяяне світлом Божої любові, не може любити. Не вміє прощати. Не здатне зглянутися. Не може чути стогону поранених. Згадай, повернися, виправ, віднови любов! Без любові – ти мідь, що дзвенить!
Наш Спаситель, наш Учитель, дав нам приклад: «…показав на ділі, що, полюбивши Своїх, які були в світі, до кінця полюбив їх» (Ін. 13:1). Ви знаєте продовження. Він, Учитель і Господь, омив ноги Своїм учням! Потім сказав: «Отже, якщо Я, Господь і Учитель, умив вам ноги, то і ви повинні вмивати ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам» (Ін. 13:14,15). Коментарі зайві. Хто з нас не знає цього тексту? А хто робить? Хто виконує слово Господнє? Так, я знаю, ми усі знаємо і те, і це, але знаємо і те, що і те, і це – нісенітниця.
Слова Ісуса ясні, приклад показаний. У чому справа? Апостол Павло написав у Коринф про те, що жінки повинні покривати голову, а чоловіки, навпаки, не повинні покривати голову. На ділі чоловіки покривають голову, зовсім не сумніваючись, взагалі проблем немає. Про покривала жіночі написані тонни макулатури. І найактуальніша тема у євангельському світі – жіноче покривало. Як же, Боже Слово наказує! Аргумент безперечний. Але чому Боже Слово говорить, причому вустами Божими промовляє, і приклад показаний, але ми байдуже пропускаємо повз вуха? Упевнений, кожен замислювався над цим. Напрошується: володарювати – це приємно. Тому навколо заборони! Служити – це складно. Тому омивати ноги – це просто символ. Висновок: плоть торжествує, дух у поразці.
Спроба жити так, як учить Дух благодаті, як учить Слово Спасителя, неминуче викличе бурю гніву і засудження. І усі ми покірливо замовкаємо. Адже і апостол Павло учить нас: «…Не буду їсти м’яса повік, щоб не спокусити брата мого» (1Кор. 8:13). Але, проте, апостоли навіть перед судом і небезпекою арешту заявили: «Чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога?» (Деян. 4:19). А як ми? Чи нам просто невідома воля Божа?
Ми, євангельські християни, першим пунктом своїх принципів віри стверджуємо: «Біблія є єдиним, непогрішним Божественним авторитетом у питаннях віри і практичного життя»! Насправді це принцип Реформації – «тільки Писання!»
Цей принцип означає, що у всі часи, в усіх культурах, прийнятих доктринах, ми свої переконання засновуємо на Слові Божому. Цей принцип означає, що на усі питання, які виникають у вірних у різних культурах і в різні часи, відповіді ми шукаємо у Святому Письмі, а не в книгах богословів колишніх років. Цей принцип означає, що навіть якщо існують чудові богословські праці з усіх актуальних питань віри, я свої стосунки з Богом засновую на Біблії, а не на богословських трактатах. Якими б авторитетними не були автори, вони мої брати, але моє спасіння – у Господі. Через пізнання Господа. Його жертви. Його воскресіння. Його благодаті! Це означає, що Господь і Його Слово є керівними для мене.
Таке розуміння веде нас до того, що кожен вірний свою віру і своє спасіння засновує не на богословських працях минулих років, але тільки виключно на пізнанні Господа, відкритому нам у Священному Писанні (пор. Флп. 3:7-21). Я вже бачу і чую: «Але тоді буде стільки тлумачень, скільки людей у церкві». Можливо, нам саме те і потрібно, щоб кожен християнин читав Писання, роздумував над Писанням, знаходив у ньому Путь, Шлях, Життя! Тільки так ми можемо прийти до віри в Божу благодать: «Бо благодать Божа з’явилась, спасенна для всіх людей, яка вчить нас, щоб ми, відкинувши нечестя і мирські похоті, цнотливо, праведно і побожно жили в нинішньому віці» (Тит. 2:11,12). Слово Боже, яке, слідуючи нами заявленому принципу, – «є єдиним, непогрішним Божественним авторитетом у питаннях віри і практичного життя», стверджує: «Ви ж маєте помазання від Святого і знаєте все» (1Ін. 2:20).
Але ми, євангельські християни, не маємо щеплення від небезпеки скотитися в традиціоналізм. Швидше ми вже багато в чому традиціоналісти. Головним органом управління стали ради, пастори, лідери, керівники. Проте: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Не чутно: «Так говорить Господь». Чутно: «Так брати вирішили. Таке рішення прийняла рада. Так вирішив пресвітер».
Ми стали перешкоджати творчості в церквах. Ми стали засуджувати всякі відмінності в практиці своїх братів і сестер. Ми не приймаємо елементів інших культур у своєму середовищі. Ми жорстокі стосовно молоді, своїх дітей, якщо вони намагаються співати нові пісні, тим більше, якщо вони намагаються освоювати нові жанри. Розподіли через дурниці свідчать про глибоку поразку усередині нашого співтовариства. Ми частіше забобонні, ніж святі. Ми частіше наповнені страхами, ніж сили. Ми швидше вірні своїм поняттям, ніж Слову Божому. Ми не здатні вести богословський діалог з людьми, що мають інші погляди на деякі богословські питання. Тим самим ми прирікаємо себе на вимирання.
Адже можна зустрічатися братам з різних церков і союзів не лише біля труни чергового служителя. Усунути ворожнечу. Пробачити образи. Припинити суд. Оголосити мир і любов. Встати в молитовній єдності за Божу правду. І мир прийде в помісні церкви. І мир прийде в серця людей. І Господь у славі засіяє над нами, «…бо Я прийшов не судити світ, але спасти світ» (Ін. 12:47).
