У бібліотеці Празького університету зберігається старовинна збірка богословських трактатів. Товстючий фоліант прикрашений оригінальною художньою мініатюрою. Художник зобразив на ній три відомі духовні особи пізнього Середньовіччя. Англієць Джон Вікліф висікає вогонь з кременя, чех Ян Гус запалює вугілля, а німець Мартін Лютер тримає в руках палаючий факел.
Як сталося, що Ян Гус виявився учнем англійського реформатора Джона Вікліфа? Лондон і Прага зблизилися в результаті шлюбу сестри чеського короля Вацлава IV Анни з англійським королем Ричардом II. Молоді чехи стають студентами Оксфордського університету. Вони і привезли в Чехію копії трактатів Вікліфа. В особі їх автора Ян Гус відразу відчув однодумця. Переписуючи від руки твори богослова, Гус робить захоплені замітки на полях: «О, Вікліфе, Вікліфе! Не одній людині ти зумів закрутити голову! Золота коштує те, що тут написане! Нехай Господь дасть Вікліфу Царство Небесне!» Гус не раз висловлював, як йому хотілося, щоб його душа була на небі разом з душею Вікліфа. Слідуючи слідами англійського реформатора, Ян Гус, священик і професор Празького університету, вступає на терен народного проповідника.
Місцем боротьби Яна Гуса за оновлення Церкви і спасіння душ стає Вифлеємська каплиця в Празі. Каплиця ця не вважалася частиною храму. Її звели ентузіасти на одній з міських площ спеціально для проповіді. «Господь заповідав нам, щоб Слово Боже не було зв’язане і служило б Церкві і її членам», – заявляли будівельники.
І Ян Гус, і його співпрацівники були стурбовані тим, що в багатьох християнських храмах проповідь служить лише невеликим додатком до богослужіння. Коротка проповідь, та до того ж наповнена тільки оповіданнями з житія святих і абстрактними нудними міркуваннями, не відповідала духовним запитам слухачів і не відповідала біблійним принципам.
Проповіді Яна Гуса докорінно відрізнялися від загальноприйнятих. Тисячі городян спозарання квапилися на площу і чекали, коли відкриються двері прилеглого до каплиці будиночка і звідти вийде худорлявий чоловік з відкритим обличчям і задумливим поглядом. Швидко піднявшись на високу кафедру, він відразу звертав увагу багатолюдного натовпу до Слова Божого. Тлумачення біблійних істин Гус ілюстрував прикладами, узятими з життя ремісників, студентів, бідноти. «Проповідник про мене говорить, про мої турботи, прикрощі і надії», – відмічали слухачі. Нарешті жителі Праги почули живе, натхненне слово, що йде від серця до серця, звернене до народу. «Громоголосна сигнальна сурма», «невтомний глашатай Правди», «вуста Божі» – такими піднесеними епітетами нагороджували слухачі сміливого проповідника.
Користолюбство, жадність, кар’єризм – ось вади, які не втомлювався батожити Ян Гус. Вони тим більш заразливі, коли входять у середовище вищого духовенства. «Раніше священики запитували себе, чи гідні вони духовного звання, – говорив проповідник. – Святі тікали від єпископства, як святий Григорій, а святий Марко-євангеліст відрубав собі палець, аби не стати єпископом. О, як мало тепер тих, хто ховається від єпископства і пальці відсікає, щоб уникнути цього».
Корінь усіх зол, вважав Ян Гус, – сріблолюбство. «Багатство отруїло і зіпсувало Церкву Христову, – проповідував він. – Звідки війни, відлучення, сварки між папами і єпископами? Звідки підкуп? Усе від цієї отрути».
Задовго до Мартіна Лютера Ян Гус суворо викривав продавців індульгенцій. Він бачив у цій практиці лише жадання наживи і грубе перекручення євангельських заповітів. «Якщо так продавати відпущення гріхів, тоді і сам диявол міг би з’явитися, дати гроші і негайно потрапити на небо», – обурювався Ян Гус.
Користолюбне духовенство завжди спиралося на неуцтво і забобони, всіляко збуджуючи в народі нездоровий інтерес до уявних чудес. «Вимога чудес є доказ маловір’я, – пояснює Ян Гус. – Істинному християнинові не треба ні знамень, ні чудес. Якби священики твердо трималися Євангелія, вони вважали за краще б говорити народу про вчення Христове, замість того щоб розповідати про уявні чудеса».
Народ жадібно слухав слова Гуса, проповідникові симпатизували князі, члени королівської сім’ї. Королева Софія навіть призначила його своїм капеланом і духівником. Проповіді Гуса викликали рух і в церковних колах. За ініціативою Празького архієпископа Збинека був скликаний синод для виправлення Церкви. Ян Гус виголошує на засіданні синоду викривальну промову: «Досліджуймо самі себе, о священнослужителі! Чи не відпали ми від закону християнського? Бо охолонула Церква, така палка і гаряча в Апостолах і мучениках. Наповнені Духом Святим, віддавали вони перевагу духовному перед світським. У наші ж часи, на жаль, любов до Бога остигнула настільки, що майже усі наші турботи і наміри спрямовані на те, щоб порпатися у світському смітті».
Учасники синоду в більшості своїй не зрозуміли Яна Гуса. З кожним днем у проповідника росли приховані і явні супротивники. Вони розбурхували народ і дворянство. Навіщо засуджувати священиків? Чому Ян Гус допускає приплив у храм народних духовних пісень чеською мовою? І сам вигадує пісні рідною мовою? Чому він принижує високопоставлених духовних осіб, кажучи, що Голова Церкви – Христос, а Церква – це співтовариство усіх вірних у Христі?
Претензії недоброзичливців поступово переростали в звинувачення. Супротивники Гуса писали доноси в Рим, вимагаючи рішучих заходів проти нього.
Незабаром була накладена заборона на проповіді в каплицях. Злякавшись гніву папи Олександра V, архієпископ Збинек відвернувся від Яна Гуса і наказав спалити усі твори Джона Вікліфа. «А я бажаю слухати більше Бога, ніж людей, і наслідувати Христа», – заявив Ян Гус, продовжуючи проповідувати у Вифлеємській каплиці. На голову Гуса посипалися погрози, прокляття і усілякі приниження.
З Риму прийшов грізний наказ: «Нехай не посміє ніхто під страхом відлучення від Церкви подати йому хліб, напоїти його водою або прийняти його під свій дах». Гусу наказували з’явитися на папський суд у Римі. Ян Гус не підкорявся наказу. Він покинув Прагу і пішов у Південну Чехію, у провінцію.
Проповідника прихистили у фортеці Табір. Там він зайнявся активною літературною діяльністю. З-під пера Гуса вийшли духовно-повчальні твори, призначені різним верствам населення. Не припинилася і усна проповідь Гуса. Тепер народ збирався під розложистими гілками липи. Дехто цілу добу йшов пішки заради того, щоб почути живе слово з вуст гнаного проповідника. «Моліться за тих, хто сповіщає Правду, і за мене, щоб я старанніше писав і проповідував, – просить він у листі своїм празьким друзям. – Я ж піду на смерть, якщо таким буде милосердя Боже».
Щільний клубок ворожих інтриг продовжував наростати навколо непокірного проповідника. Вороги шукали привід зрадити Гуса на розправу церковній і світській владі. І такий випадок стався. Восени 1414 року Ян Гус отримав запрошення прибути в Німеччину, у Констанц, на церковний собор. Імператор Сигізмунд обіцяв йому особистий захист і безпеку. Гус довго коливався. Цілі в собору начебто благі – покінчити з троєпапством, затвердити одного папу, провести реформи Церкви. «Нехай мене судитимуть, та зате я отримаю можливість оприлюднити віру, яку сповідую», – міркував Ян Гус. І він вирушив у далеку путь.
Тільки місяць дозволили чеському проповідникові прожити в повному спокої на приватній квартирі в Констанці. Одного разу біля його дверей з’явилася варта, Ян Гус був заарештований і кинутий у монастирську в’язницю. В’язня мучили майже безперервними допитами. До допитів додавалися хвороби: неймовірний зубний біль, лихоманка, захворювання печінки. Незважаючи на усі напасті, Гус і тут намагається бути корисним людям. До кола його пастирських турбот увійшли тюремні стражники. Окрім повсякденних бесід, вони отримали з рук Яна Гуса спеціально написані для них трактати: «Про покаяння», «Про гріх», «Про шлюб».
Сім місяців терпів Ян Гус у холодній сморідній темниці. Коли допити закінчилися, змученого в’язня викликали на суд собору. Собор був на рідкість широкомасштабним. У Констанц приїхали представники усіх держав Європи. Імператор Сигізмунд очолив світську знать. Сотні єпископів, докторів богослов’я, 33 архієпископи, 30 кардиналів, чотири патріархи і папа Іоанн XXI засідали разом.
На соборі вирували пристрасті, явно не духовного характеру. У наявності позначилося просте зіткнення світської і церковної влади. Справа Гуса, за зауваженням істориків, виявилася лише «малим зернятком між жорнами». На розбір справи чеського проповідника витратили близько тижня. Не вдаючись до подробиць і деталей, суд собору відразу запропонував Гусу зректися від своїх поглядів. «Я це зроблю, – спокійно відповідав Гус, – за однієї умови: якщо суд доведе помилковість моїх переконань на підставі Священного Писання». Судді пропустили повз вуха прохання Гуса. На подібних розглядах вони діяли за принципом члена папської комісії француза Жерсона: «З єретиками не сперечаються, єретиків палять». На бік неправедних суддів встав імператор Сигізмунд, що обіцяв раніше заступництво і захист Яну Гусу. Активний правдолюб явно не влаштовував верховного правителя. Він підтримав обвинувачів Гуса.
Суд ухвалив: позбавити Яна Гуса звання священика і віддати світській владі для публічного покарання.
У багатолюдному центрі Праги, навпроти цивільної ратуші височіє незвичайний пам’ятник. На високому лобному місці з купи в’язок дров і соломи стоїть одягнена в дрантя мужня фігура провісника євангельської правди. Цей монумент нагадує про зловісне багаття, яке палахкотіло в передмісті міста Констанца на березі Рейну 6 липня 1415 року. Крізь гул полум’я лунали уривисті слова молитви. Дуже міцно прив’язаний мокрими мотузками до стовпа, Ян Гус славив Творця за мученицький вінець. Кати застигли від подиву, коли знесилена людина, зібравши останні сили, вигукнула в повний голос: «Прости їм, Господи, бо не знають, що коять! У руки Твої віддаю дух мій! На правді цей готовий з веселощами померти нині.».
