У XIV столітті в європейських країнах починають спалахувати перші зірниці Реформації. Які ж явища породжували їх?
Було в наявності різке загострення конфлікту між церковною і світською владою. Домагання римських пап на необмежене панування натрапляли на опір правителів і простого народу.
У церквах росте духовне запустіння. Вище духовенство, захоплене боротьбою за владу, забуває про своє покликання, не дбає про духовні потреби парафіян. Гонитва за розкішшю і матеріальною наживою поглинає весь час багатьох священнослужителів. Навіть чернецтво заражається пожадливістю і користолюбством.
Поширення затхлої згубної атмосфери стривожило кращі уми Європи. Радник французького короля Філіпа IV, філософ і законознавець Петро Дюбуа засуджує прагнення римських пап втручатися в державні справи. Паризький богослов Марсилій Падуанський говорить про рівність усіх вірних перед Богом і ставить під сумнів папські домагання на абсолютну владу. Англійський мислитель Вільям Окам привселюдно заявляє: «Не можна авторитет папи ставити вище за авторитет Священного Писання».
У 1367 році на чолі руху передреформації стає англійський богослов Джон Вікліф. Пізніші історики назвуть його «реформатором до Реформації, лютеранином до Лютера», «уранішньою зіркою Реформації».
Джон Вікліф ввібрав у себе волелюбний дух Оксфорда. Оксфордський університет був найбільшим європейським центром наукової і духовної освіти. У ті часи в його стінах начисто був відсутній зовнішній лиск і блиск. Маститі професори сиділи на грубо збитому помості. Студенти розташовувалися навколо на простих лавках. Нікого не бентежила убогість зовнішньої обстановки. І професори і студенти понад усе цінували атмосферу вільного пошуку істини в дискусіях. Кожен тут міг висловлювати свою думку, влаштовувати диспути, читати проповіді і реферати на хвилюючі теми. Вікліф вважав богослов’я царицею усіх наук, а духовне звання вищим з усіх звань і посад.
Усією душею Джон Вікліф прив’язався до професора Фоми Брадвардіна. Лекції Брадвардіна про всесилля Божої благодаті відкрили молодому Вікліфу саму суть євангельського вчення. Не власні заслуги наближають до Бога, як трактувала офіційна римська церква, а лише благодатна милість Божа спасає людину.
Джон Вікліф глибоко вивчає першоджерело християнської віри – Біблію. Біблійні істини запалили в ньому священний ентузіазм для проголошення викривальних проповідей. Він служить парафіяльним священиком у Лейчестерширі, викладає богослов’я в Оксфордському університеті. Весь свій могутній дар проповідника Вікліф, за прикладом біблійних пророків, обрушив на викорінювання вад і зловживань у середовищі духовенства. Головну причину усіх зол і гріхів сміливий пастир бачить у нестримному прагненні священнослужителів до розкоші і збагачення. «Ісус Христос – Засновник Церкви – був бідним. Церква має бути бідною, якою вона і була в апостольські дні, – учить Вікліф. – Якщо ти став священиком, то маєш намагатися жити свято. Якщо маєш їжу, одяг, то поділися з бідними».
Джон Вікліф різко засуджує зовнішнє поклоніння обрядам, пишні ритуали і складні релігійні церемонії, які збирають безліч народу, але не дають духовної поживи і не преображають життя. «Як було б утішливо, якби церемонії і обряди не збільшувалися в церкві, – роздумує Вікліф. – Священики замість вивчення обрядів бралися б за вивчення Слова Божого і за його проповідь».
Твори Вікліфа із закликом до духовного оновлення і перевлаштування церковного життя поширювалися по всій Англії і потрапляли далеко за її межі. Незабаром прості англійці і священики безпосередньо зіткнулися з незвичайним нововведенням Вікліфа. Піклуючись про повсюдну проповідь Євангелія, Джон Вікліф створює численне товариство мандруючих проповідників. В англійських селах, селищах і містах раптом з’явилися дивні прибульці. Вони були одягнені в грубий вовняний одяг, босі, з довгими палицями в руках. Ці проповідники не були схожі на звичайних церковних служителів. Вони не займалися звершенням служб і треб. За задумом Вікліфа, мандруючі проповідники були покликані проповідувати Слово Боже, щоб англійський народ міг узгодити з ним своє життя. Вікліф накреслив для проповідників ще одну всеосяжну мету: «Своєю проповіддю вони повинні збуджувати взаємну любов і справедливість у християнському світі».
Розмовляючи з людьми, проповідники користувалися новим перекладом Біблії. Переклад цей був виконаний Джоном Вікліфом. Треба було мати безприкладну мужність, щоб піти наперекір віковим традиціям. Адже духовенство вселяло людям, що тільки священики мають право читати і тлумачити Біблію. Навіть сама ідея перекладу Священного Писання народною розмовною мовою вважалася єретичною. У храмах Біблія читалася латиною. Вікліф же усюди доводив, що народ має право вивчати Біблію рідною мовою. Сам Христос і Його Апостоли, проповідуючи Євангеліє, використовували зрозумілу народну мову.
Незважаючи на заперечення супротивників, Вікліф з постом і молитвою приступив до перекладацької роботи. Одне всепоглинаюче бажання рухало ним – виконати волю Божу і облагодіяти англійський народ.
Копітка подвижницька праця увінчалася успіхом. Джон Вікліф показав великий приклад наступним реформаторам в інших країнах. Відомо, що усі найбільші рухи реформацій спиралися на вірних, що читають і проповідують Біблію рідною мовою. До того ж розвиток класичної англійської літератури почався з Біблії, перекладеної Віклифом з латині на розмовну англійську. В історії світової культури ім’я Вікліфа невіддільне від Джефрі Чосера, Вільяма Шекспіра, Джона Мільтона.
Живі євангельські проповіді, біблійно-богословські трактати сильно схвилювали церковні і світські кола. З Риму безперервно йшли погрози на адресу Оксфордського університету і єпископа Англії за те, що вони дозволили такому небезпечному «єретику» розгорнути активну діяльність.
У лютому 1377 року єпископ Лондонський Вільям Кортні наказав привести Джона Вікліфа на церковний суд. Вікліф вирушає в Лондон в оточенні численних друзів і однодумців. А там вже щосили киплять запеклі спори з приводу розправи над непокірним проповідником. На захист Вікліфа виступає син короля герцог Ланкастерський. Йому вдалося зруйнувати підступні плани єпископа і розпустити збори.
Вороги і недоброзичливці Вікліфа не заспокоювалися. Приблизно через три місяці Папа Григорій II посилає архієпископу Кентерберійському, єпископу Лондонському, королю і Оксфордському університету п’ять булл проти Вікліфа. Старанний пастир і кращий Оксфордський професор був оголошений заклятим ворогом Церкви і держави. Вікліфа знову викликали на церковний суд. Там проповідник безстрашно заявив обвинувачам, що він готовий зректися своїх переконань, якщо йому доведуть їх помилковість і невідповідність Священному Писанню. На суді Вікліф публічно оголосив свої погляди. «Єдиним Посередником між Богом і людиною я вважаю Господа Ісуса Христа, – стверджував він. – Церква – це сукупність усіх вірних і її Голова – Христос. Біблія має бути доступною і всенародною книгою».
Судовий процес несподівано довелося перервати. У зал засідань увірвався збуджений натовп народу. Вони кричали і вимагали відпустити шанованого пастиря. Тут же з’явився посланець принцеси Уельської. Він заявив, що мати короля бере під свій захист Вікліфа і заздалегідь опротестовує вирок суду.
Вороги наполегливо шукали будь-які лазівки для продовження переслідувань Вікліфа. А тут якраз вибухнуло селянське повстання під проводом Уота Тайлера. Супротивники Вікліфа не забули оголосити його ідейним натхненником бунтівників. Багато захисників поспішили відмовитися від дружби з Вікліфом.
Давній ворог проповідника єпископ Кортні на той час став головою англійської церкви. Він скликає новий собор для засудження вчення Вікліфа. Початок чергового суду співпав із сильним землетрусом. Грізне явище сили Божої не зупинило ініціаторів суду. Кортні змусив собор накласти звинувачувальний вердикт на вчення Вікліфа про необхідність повного оновлення Церкви.
Затяті супротивники реформаторських ідей так і не змогли остаточно розправитися з Вікліфом за життя. Авторитет проповідника був такий великий, що ворогам не вдалося припинити його служіння.
З надломленим від нескінченних терзань здоров’ям, Вікліф продовжував проповідувати у своїй парафії і писати трактати до самої смерті. В останньому трактаті він детально тлумачить Нагірну проповідь Ісуса Христа, підкреслюючи, що вона «має таке високе і усеосяжне значення, що цілком достатня для керівництва людини в моральному житті і для досягнення вічного блаженства без збільшення людських передань».
29 грудня 1384 року Джона Вікліфа наздогнав апоплексичний удар, і на третій день душа проповідника залишила цю землю.
Вороги Вікліфа спробували знищити навіть всяку пам’ять про нього. Через тридцять років Констанцський собор ухвалив спалити рештки Вікліфа і усі його книги. Немало послідовників Вікліфа зазнало тоді мученицької смерті на багаттях інквізиції в Англії.
Незважаючи на усі злісні зусилля супротивників, праці Вікліфа не зникли. Вони підготували великі духовні і соціальні перетворення в Англії та в інших країнах.
Насіння євангельського вчення, посіяне Джоном Вікліфом, дало з часом могутні сходи майже в усіх країнах Європи. «Не будь дивного Вікліфа як християнського новатора, можливо, не було б ні Гуса в Богемії, ні Ієроніма Празького, і імена Лютера і Кальвіна, можливо, не були відомі», – відмічав англійський поет Джон Мільтон. Висновки Мільтона підтверджує уся наступна історія християнства. Джон Вікліф за правом став уранішньою зіркою західноєвропейської Реформації.
