про нарешті справжню природу Тісту
Уже кілька днів Тісту розмірковував тільки про одне – про драбину.
– Тісту виготовляє драбину. Хоче змінити думки, – говорили в Мірполі.
Оце все, що знали городяни. Для чого драбина? Навіщо? Чому не вежа чи альтанка?
Тісту не давав конкретної відповіді.
– Просто хочу драбину. Та й годі.
Підшукав місце. Посеред моріжка.
Драбину виготовляють теслі. Але хлопець вибрав не деревину. Почав з пальців. Устромив глибоко в землю, розвівши в сторони, як тільки міг, руки.
– Щоб коріння було міцне, – пояснив поні Акробатові, який зацікавлено стежив за роботою.
Виросло два крислаті дерева з густими гілками. Не минуло й тижня, а дерева вже мали тридцять метрів заввишки. Кожного ранку хлопець, пам’ятаючи про науку пана Вуса, розмовляв з цими деревами. Такий метод дав свої результати.
Дерева були рідкісні. Стовбури нагадували елегантні італійські тополі, проте були твердими, як тис і самшит. Листки немов із зубцями, як у дуба. Конусоподібні плоди дивилися вгору.
Але коли дерева сягнули висоти шістдесяти метрів, на вершку з’явилися синенькі голочки, а потім ще волохаті бруньки. Слуга Каролюс пояснив, що такі дерева водяться в нього на батьківщині і їх називають горобиною птахолова.
– Горобина? – вигукнула кухарка Амелія. – Хіба ви не бачите білі пахучі грона, як в акації? Їх додають до пампушок.
І слуга Каролюс, і кухарка Амелія мали рацію і не мали її водночас. Кожен хотів побачити свою улюблену породу. Дерева Тісту не мали назви.
Незабаром вони сягнули стометрової висоти. У туманний день не було видно верхівок.
Ти, шановний читачу, скажеш, що два навіть височезні дерева аж ніяк не творять драбини.
З’явилася між дерев гліцинія дивного виду, яка переплелася з хмелем. Окрім цього, гліцинія росла горизонтальними рядами. Вона міцно впиралася в один стовбур, простягалася, схоплювала другий стовбур, обвивала його тричі, зав’язувала вузол, а тоді пнулася вище.
Диво сталося пізніше, коли гліцинія розквітла. Можна було подумати, що з неба спадає блідо-рожевий потік.
– Якщо пан Вус там на небесах, про що говорять дорослі, – звірявся Тісту поні Акробату, – він скористається драбиною і зійде вниз. Миттю.
– Гадаю, ти марно сподіваєшся… – зауважив поні.
– Мені без нього важко… я нічого не знаю…
Драбина продовжувала рости. Журналісти подавали в газетах фотографії цієї драбини, називаючи восьмим чудом світу.
Якщо, дорогий читачу, запитати, які є сім чудес світу, то не кожен відповість. Тож зверніться до батьків. І побачите, чи вони знають!
Але й тепер пан Вус не сходив з неба.
«Ще почекаю три ранки, – вирішив Тісту. – Тоді знатиму, що зробити».
Настав ранок третього дня.
Місяць ховався. Сонце ще не встало. Зорі зникали. Ночі вже не було, але й день ще не настав.
Тісту був у довгій білій нічній сорочці.
«Де капці?» – шукав їх Тісту. Один заховався під ліжком, другий – під комодом.
З’їхав поруччям. Тихо-тихо, як кішка. Вийшов з будинку. Зупинився посеред моріжка. Поні Акробат уже був на місці. Шерсть стала сумною. Вуха опустив. Розпатланою гривою змахував.
– Ти вже встав? – запитав Тісту.
– Я ще звечора тут. Усю ніч перегризав стовбури. Але дерево дуже тверде. Зубами не перегризеш.
– Ти хотів знищити мою чудову драбину? Навіщо? Щоб я не підіймався?
– Так.
У траві заблищали росинки. І цієї миті Тісту побачив, як у поні з очей викотилося дві великі сльозини.
Коли плачуть коні, значить, щось трапилося незвичне.
– Ну що, друже Акробате, не заводься. Розбудиш усіх. Ти тривожишся? Ти знаєш, у мене не паморочиться голова. Я тільки туди і назад. Повернуся ще до того, як устане пан Каролюс…
Але поні продовжував плакати.
– Ох! Я знав… я знав, що таке трапиться, – повторював поні.
– Я дістану тобі зірочку. До зустрічі, поні.
– Прощавай.
Поні Акробат дивився, як Тісту схопився двома руками за гліцинові щаблі й поліз угору. Підіймався легко, спритно, вправно. Через певний час його сорочка здавалася хусточкою.
Поні витягнув шию. Тісту меншав і меншав. Потім став завбільшки, як кулька, потім, як горошина, потім, як порошина.
Коли поні вже не бачив хлопця, сумний відійшов від дерева і взявся пощипувати траву, хоча зовсім не хотів їсти.
Проте Тісту ще бачив землю.
«Стривай, – подумав він. – Там луги голубі».
На якусь мить зупинився. Усе мало інший вигляд. Осяйний Дім виблискував, немов маленький діамант.
Вітер проліз у сорочку і надув її.
«Тримайся», – промовив Тісту. Продовжував підійматися. Але ставало дедалі важче. Раптом зробилося легко.
Вітер ущух. Настала повна тиша. Сонце сяяло, як могутній, непекучий вогонь. Земля виглядала, як тінь, як ніщо.
Тісту відчув, що драбини немає. Зауважив тоді, коли побачив, що загубив капці й підіймається босоніж. Драбина зникла, а він зноситься вгору без перешкод і без утоми. Його несло велике біле крило.
«Як дивно! Крило є, а птаха немає», – подумав Тісту.
І раптом його понесло у велику хмару. Білу, кудлату, шовкову, в якій нічого не можна було побачити.
Вона хлопцеві щось нагадувала… Щось також біле, приємне… А вона нагадала йому вуса пана садівника. Тісту злітав, немов обвитий чудовою бородою, великою, як пишний гай.
І тоді почувся голос, він нагадував голос пана Вуса. Але цей був дужчий, твердіший, певніший.
– Ага! Це ти!
Тісту зник у цьому невидимому світі, про який навіть вчені нічого не знають.
Але щоб татко і мамця і всі ті, що любили його, не журилися, подав про себе знак через поні Акробата. Адже поні знав багато чого.
Щойно Тісту зник з поля зору, поні пішов пастися, хоча не хотів їсти, як читач уже знає. Скубав траву, поспішав. Пощипував траву якось дивно, ніби малював, ніби ним хтось керував. На місці вискубаної трави виростала калюжниця. Густо-густо. Потім приліг відпочити.
Коли того ранку дорослі вийшли в сад, гукаючи Тісту, то побачили на моріжку два капці й слова, виведені чудовими золотими квітами:
ТІСТУ – АНГЕЛ
