про останнє відкриття Тісту
Історії ніколи не закінчуються так, як ми собі гадаємо. Ти, любий читачу, напевне подумав, що про все вже сказано. Ти подумав також, що добре знаєш Тісту. То мусиш затямити, що ніколи нікого ми не пізнаємо до кінця. Друзі завжди бодай чимось подивують нас.
Звичайно, Тісту-чудотворець тепер не таївся. Навпаки, усі все знали. Тісту став відомою дитиною не тільки в рідному місті, але й у всьому світі.
Завод працював чудово. Дев’ять заводських труб укрилися знизу догори зеленню та яскравими квітками. У цехах пахло найекзотичнішими квітками.
Завод випускав для ремонту квартир квіткові килими та оббиття, що замінили собою кретон і шпалери. Квітки відсилали у всі куточки світу вагонами. Добродій татко отримував замовлення навіть від управління хмарочосами в Нью-Йорку, бо їхні мешканці частенько мають дивні запаморочення і викидаються зі сто тридцятого поверху. Авжеж, мешкаючи так високо від землі, не почуватимешся гаразд. Управління подумало, що від квіток запаморочення минеться.
Щодо вибору квіток, першим порадником був пан Вус. Тісту продовжував удосконалювати мистецтво квітникарства. Тепер виводив нові види квіток. Створив блакитну троянду, пелюстки якої нагадували небокрай. Вивів також два нові соняхи кольору вранішньої зорі й один – червоно-мідяного, як вечірня зоря.
Коли Тісту закінчував щоденну роботу, йшов у сад порозмовляти з дівчинкою, яка видужала. Поні Акробат відтепер жував тільки білу конюшину.
– Задоволений? – спитав поні.
– О! Так. Дуже.
– Не нудишся?
– Таке вигадуєш.
– Тобі, напевне, кортить, кудись поїхати? Покинеш нас?
– Ну й сказав! Звідки таке запитання?
– Така в мене гадка…
– Що це означає? Хіба моя історія вже закінчилася?
– Побачимо… побачимо… – продовжував поні жувати конюшину.
Третього чи четвертого дня до Осяйного Дому влетіла новина, від якої всі посмутніли. Садівник пан Вус не прокинувся.
– Пан Вус вирішив спочити назавжди, – пояснила Тісту добродійка мамця.
– Можна, я піду гляну, як він спить?
– Не треба. Ти вже його не побачиш. Він подався в довгі мандри, звідки люди не повертаються.
Тісту не міг усього цього збагнути.
«Ніхто не мандрує, заплющивши очі, – міркував Тісту. – Якщо заснув, то міг сказати «на добраніч». А якщо помандрував, то міг зі мною попрощатися. Тут щось не те. Від мене щось приховують».
Пішов запитати в пані Амелії.
– Нещасний пан Вус на небесах. Він тепер дуже щасливий, – пояснила.
«Якщо він щасливий, то навіщо вона каже, що він нещасний? Якщо він нещасний, то як може бути щасливим?» – міркував Тісту.
Слуга Каролюс думав інакше. На його думку, пан Вус був похований на цвинтарі.
Все таїло чимало протиріч.
У землі чи на небесах? Тісту хотів з’ясувати справу достеменно. Садівник не може перебувати водночас і там, і там.
Тісту подався до поні Акробата.
– Знаю. Вус помер.
Поні завжди казав правду. Таким був один з його принципів.
– Помер? – скрикнув Тісту. – Але ж війни не було.
– Щоб померти, не потрібна війна. На війні тільки додаються смерті… Вус помер, бо був старий. Наше життя закінчується смертю.
Тісту здалося, що сонце потемніло, поле почорніло, повітря стало задушливим. Це моменти розчулення, і воно, як вважають дорослі, притаманне тільки їм. Але воно властиве також і дітям, як Тісту. Таке розчулення називається сумом.
Тісту обняв руками поні за шию. Притулився до гриви і заплакав.
– Плач, Тісту, плач, – промовив поні. – Треба конче плакати. Дорослі намагаються стримувати сльози. Але вони не мають рації, бо сльози висихають усередині. Тому дорослі стають черствими.
Але Тісту був хлопцем, який, не приклавши пальців, куди потрібно, не змириться з бідою.
Обтер сльози і заспокоївся.
«На небесах чи в землі?» – мучився Тісту.
Вирішив розглянути цю справу особисто. Наступного дня після сніданку побіг на цвинтар, що на схилі гори. Там росло багато дерев і не було сумно.
«Можна подумати, що тут удень горить полум’я кольору ночі», – подумав хлопець, дивлячись на чорні кипариси.
Хтось, зігнувшись, підмітав. То була спина пана Вуса. Миттю в хлопця прокинулася безглузда надія… Але чоловік повернувся до Тісту обличчям. То був інший, не подібний до пана Вуса.
– Пробачте, чи не скажете, де пан Вус?
– Третя алея праворуч, – не перестаючи підмітати.
«Значить, тут…» – подумав Тісту.
Подався на третю алею праворуч. Просунувся поміж могил і зупинився перед останньою, ще свіжою. На кам’яній плиті був напис, якого склав пан учитель:
- Тут спочиває квітникар Пан Вус
- до квіток мав дар,
- Майстер, що зла не чинив.
- Стань, перехожий, вклонись.
Тісту приступив до роботи. «Пан Вус не встоїть перед півоніями. Захоче заговорити з ними», – міркував хлопець. Пальці встромив у землю і почекав хвильку. З-під землі проклюнулася півонія. Піднялася, розквітла, схиливши над плитою чашечку, важку, як камінь. Але плита не поворухнулася.
«Може, запахи… Пан Вус мав дуже тонкий нюх, незважаючи на вуса», – міркував Тісту. Він вивів гіацинти, гвоздики, лілії, мімози й туберози. За кілька хвилин квітами було вкрито усю могилу. Але могила залишалася могилою.
«А якщо квітку, якої він не бачив? – подумав Тісту. – Навіть втомлена людина зацікавиться».
Упродовж години Тісту розвивав свій талант чудотворця, щоб створити невідому досі квітку. Вивів квітку-метелика з двома маточками у формі антени і двома пелюстками, що розгорнулись і при найменшому подуві вітру здригались. Безрезультатно.
Тісту, із брудними пальцями, опустив голову. Втратив усяку надію. Пан Вус мовчав.
Хлопець повернувся додому. Підійшов до поні Акробата.
– Знаєш, Акробате…
– Знаю, звичайно. Ти відкрив для себе, що смерть – єдина біда, якій квітки не зарадять.
А що поні був істотою глибоко моральною, то додав:
– Ось чому люди поводяться нерозумно, коли паскудять одне одному, як то є зазвичай.
Тісту глянув на небо, дивився, як пливуть хмари, – і задумався.
