про дорослих, які врешті-решт відмовляються від традиційних уявлень
Як читач уже знає, добродій татко був людиною рішучою.
Щоб зважити усі «за» і «проти», потребував доброго тижня. Скликав провідних інженерів і провів кілька нарад. Там був присутній також пан Дірканадіс. Потім зачинявся в кабінеті, брав голову в руки і сидів так певний час. Щось записував і рвав на клаптики.
Незаперечним було одне: Тісту – чудотворець. Пальцями зупинив родинний завод.
Безперечно, міністерство оборони і генерали, які завжди замовляли зброю на заводі добродія татка, негайно анулювали замовлення і таким чином позбавляли завод клієнтів.
«Годі звертатися до квітникаря!» – думали вони.
У пресі повідомити, що порушника затримано. Дехто радив ув’язнити Тісту за порушення порядку. Розквітлі гармати замінити. Надіслати усім генералам циркуляр, що завод, як і раніше, приступив до виробництва якісної зброї.
Але пан Дірканадіс… (саме він!) запротестував: «Після такого удару не скоро оговтаємося. Нашу продукцію ще довго не братимуть. Ув’язнити Тісту – нічого путнього не дасть. Розведе такі дуби, які корінням розвалять мури, а сам накиває п’ятами. Ми не поборемо сили природи».
Пан Дірканадіс за цей час докорінно змінився. Вуха після його падіння посвітлішали. Голос став спокійним. І ще… Чому не сказати? Він не міг собі уявити, як Тісту в тюремному одязі ходитиме разом з в’язнями колом. Ув’язнюємо тільки тих, кого не знаємо. Щойно справа торкається людини рідної, як ставлення змінюється. І сталося неочікуване! Пан Дірканадіс, коли заговорили про ув’язнення Тісту, незважаючи на запотиличники і двійки, зрозумів, що любить до глибини душі хлопця, звик до нього і не може без нього. Такими бувають ті, хто багато галасує.
Зрештою, і добродій татко також був проти ув’язнення сина. Читач знає, що батько був людиною доброю. Доброю – і водночас виробником гармат. На перший погляд такі речі несумісні. Він сина справді любив, а ось гармати випускав, щоб інших дітей зробити сиротами. Так буває – хоч вір, хоч ні.
– Нам удалися дві речі, – пояснив дружині. – Ми заробляли гроші на гарматах і з Тісту зробили щасливу дитину. Але ці дві речі, як я вважаю, не можуть існувати разом.
Добродійка мамця була людиною лагідною, вродливою й ввічливою. Вихована особа. Завжди, коли чоловік заводив розмову, уважно його слухала. Від часу тої прикрої пригоди з війною почувалася немов винною. Коли дитина завдає прикрощів дорослим, її мати завжди бере частину провини на себе.
– Чоловіче, що робити?
– Мене турбує і доля Тісту, і доля заводу. Ми уявляли майбутнє сина в рожевому світлі. Я гадав, він замінить мене, як я свого батька. На нього чекало спокійне майбутнє – багатство, пошана…
– Так ми традиційно вважали.
– Ох! Так. Традиційно і з вигодою. Тепер треба думати інакше. Ти бачиш, у нашого сина серце не лежить до зброї. – Його покликання – сад.
Добродій татко згадав, як пан Дірканадіс змінив свої традиційні уявлення, сказавши: «Ми не поборемо сили природи».
«Звісно, їх не побореш. Але їх можна поставити собі на службу», – міркував татко.
Виструнчився, зробив три кроки, повернувся до дружини, обтягнув свій жилет.
– Дорога, – промовив, – ось моє рішення.
– Я впевнена, що воно правильне, – на очах у неї заблищали сльози, бо обличчя чоловіка світилося якось героїчно й зворушливо.
– Ми, – продовжив татко, – перетворимо завод зброї на фабрику квіток.
Дорослі тримають у таємниці свої круті рішення, свою непоступливість перед супротивником.
За справу взялися негайно. Успіх не забарився.
Журналісти взялися писати про бій фіалок і жовтців. Громадську думку підготували. А всі ті події, що сталися попередньо, сприяли новій справі.
Пан Дірканадіс займався рекламою. Їх понаклеював по усіх стінах міста. Там було написано: «Розводьте квітки, які проростають за одну ніч», «Мірпольські квітки ростуть навіть на сталі». Найкращою рекламою було: «На війні потрібні квітки».
З’явилися клієнти. Мірполь знову розбагатів.
