про зізнання відважного Тісту
Буває така тиша, від якої люди прокидаються. Того ранку Тісту аж зірвався з ліжка на рівні ноги, бо заводський гудок мовчав. Хлопець підійшов до вікна. Завод стояв. Дев’ять заводських труб не випускали диму.
Він помчав у сад. Пан Вус сидів на тачках і читав газету, що робив зрідка.
– А! Це ти, – промовив пан Вус. – Роботу ти виконав на відмінно. Нічого не скажеш. Я ніколи не думав, що ти досягнеш таких прекрасних результатів.
Садівник аж помолодшав. Це був справжній тріумф. Він пригорнув до себе хлопця і обвив вусом.
І додав голосом людини, яка завершила якусь роботу:
– Я тебе більше нічого не навчу. Ти вмієш те саме, що і я. Твої знання збагачуються.
Серце в Тісту радісно стрепенулось. Його ж похвалив такий вчитель, як пан Вус!
Поруч пасся поні Акробат.
– Здорово вийшло, – прошепотів Тісту в бежеве вухо поні. – Я зупинив війну. І саме квітками.
Поні ця новина аж ніяк не здивувала.
– До речі, – промовив поні, – краще ти дав би мені оберемок конюшини. Був би смачний сніданок. Бачиш, конюшини стає щораз менше. Не забувай про це, коли прибігаєш до мене.
Тісту остовпів. Не тому, що поні розмовляв… А тому, – хлопець давно це зауважив, – що поні знав про його чудодійну силу.
Замислившись, пішов додому. Так, так, поні знає чимало.
В Осяйному Домі щось було не так. Шибки не блищали, як завжди. Кухарка Амелія не співала улюбленої пісні, як то бувало зазвичай: «Ой, Ніно, Ніно, ой, яке твоє життя…». Слуга Каролюс не полірував поруччя.
Рівно о восьмій добродійка мамця вийшла з покою, ніби поспішаючи. Пішла у вітальню і взялася за каву з молоком. Насправді вона не доторкнулася до неї. Навіть не зауважила, як увійшов Тісту.
Добродій татко на роботу не пішов. Він і пан Дірканадіс ходили великими кроками з кута в куту великій вітальні, не дивились один на одного. Не розмовляли, а сичали.
– Провал! Ганьба! Закриття! Безробіття! – вигукував добродій татко.
– Змова… Саботаж… Пацифістський замах… – гуркотів пан Дірканадіс, немов грім у хмарах.
– Ох! Мої гармати, неперевершені гармати! – не вгавав татко.
Тісту стояв на порозі, не наважуючись втрутитися.
«Ось які вони, дорослі, – роздумував Тісту. – Пан Дірканадіс казав, що всі вони проти війни, хоча її не уникнути. А мені вдалося не допустити її. Радіти б! А вони кричать, розлючені».
Добродій татко зачепив за плече пана Дірканадіса і несамовито вигукнув:
– Ох! Якби мені потрапив до рук той паскуда, що посіяв квітки в гармати!
– Але, можливо, немає винних… Дія вищих сил… – пояснив пан Дірканадіс.
– Треба розслідувати… Державна зрада…
Як читач уже знає, Тісту був хлопець хоробрий. Підійшов під саму кришталеву люстру, зупинився посеред гірляндового килима, напроти портрета добродія дідуся і випалив одним духом:
– Це я усе те!..
І заплющив очі, очікуючи запотиличника. А що цього не сталося, розплющив очі.
Добродій татко зупинився в одному кутку, пан Дірканадіс – в іншому. Глипали очима на Тісту і, здається, не бачили його. Немов випитували один в одного: як второпати почуте?
«Вони не вірять», – подумав Тісту. Щоб виправдати зізнання, перелічив усі свої шляхетні вчинки, ніби розв’язуючи головоломку.
– Трава повою у кварталі з халабудами – я! В’язниця – я! Барвінкова ковдра в лікарні – я! Баобаб у клітці з левами – я!
Добродій татко і пан Дірканадіс стояли, мов укопані. Їм не вкладалося в голові, що Тісту може бути квітникарем-будівничим. Мали такий вигляд, ніби хотіли от-от сказати: «Не верзи дурниць. Дай спокій».
«Вони гадають, ніби я хвалько, – подумав Тісту. – Потрібні докази».
Тісту підійшов до портрета дідуся. Притулив пальці до гармати, на яку спирався засновник зброярні, і потримав кілька секунд.
Полотно ледь-ледь поворухнулося. З жерла вирвався пагінець конвалії. Далі один листочок, другий, а потім – білі дзвіночки.
– Ось вам доказ! Я – чудотворець.
Хлопець сподівався, що пан Дірканадіс густо почервоніє, а татко зблідне. Сталося зовсім інше.
Татко, розпашілий, гримнувся в крісло. Пан Дірканадіс зблід, як стіна, знепритомнів і упав на килим.
З цієї подвійної реакції Тісту збагнув, що вирощувати квітки всередині гармат – серйозна загроза життю дорослих.
Вийшов з вітальні, не отримавши потиличника. Це означало, що хоробрість завжди в пошані.
