Мені були років 12. Як і багато хлопів у такому віці, я дуже захоплювався футболом. Це було єдине, чим я міг займатися з ранку до вечора. І ось одного разу мені сказали, що до нас у місто приїжджає чемпіон СРСР, футбольний клуб «Дніпро». Я так зрадів, що за декілька днів почав готуватися до цієї події. Усі думки мої були пов’язані з тим, що нарешті я побачу справжніх футболістів! Щоб зафіксувати цей особливий момент життя, я купив маленький кишеньковий календар, щоб на ньому залишили свої автографи відомі спортсмени.
І ось, настав день, в який «Дніпро» мав грати з нашим ФК «Прометей» (Дніпродзержинськ, нині Кам’янське). Спочатку оголосили, що матч має відбутися на рідному стадіоні ФК «Прометей» – «Перемога». Ми з друзями за 2 години до початку приїхали туди. Але, на наш подив, матч перенесли на інший стадіон, який знаходився абсолютно в іншій частині міста. І щоб встигнути, нам треба було не лише «підганяти» трамвай, але і частину шляху просто пробігти, щоб не чекати єдиного автобуса, який ходив за розкладом 1 або 2 рази на годину…
Ніколи не забуду, як ми, стрімголов, бігли на стадіон. Ми боялися запізнитися. Ми підбадьорювали один одного, робили передих і намагалися щосили встигнути… І як же ми були щасливі, коли, прибігши, почули свисток судді і побачили футболістів у центрі поля: гра тільки почалася.
Як заворожені, ми дивилися на майстрів, чиї імена були в кожного з нас на вустах. З яким захватом ми стежили за їх фірмовими хитрощами, які стільки разів повторювали в дворах… Це було щось неймовірне: футболісти з кишенькового календарика ожили. Вони перед тобою, справжні. Ти дивишся на них і чекаєш закінчення матчу, щоб підбігти і узяти автограф…
Чому я згадав цей епізод з дитинства? Прочитайте уривок, над яким я пропоную вам сьогодні поміркувати, і ви усе зрозумієте…
Євангеліє від Іоанна 20:1-8: «У перший же день після суботи Марія Магдалина приходить до гробу вранці, коли було ще темно, і бачить, що камінь відвалений від гробу. Отже, біжить і приходить до Симона-Петра та до іншого ученика, якого любив Ісус, і каже їм: узяли Господа з гробу і не знаємо, де поклали Його. Негайно ж вийшли Петро та інший ученик і пішли до гробу. Вони бігли обидва разом; але інший ученик біг швидше за Петра і прибув до гробу перший. І, нахилившись, побачив, що лежать пелени; але не ввійшов. Слідом за ним прийшов Симон-Петро, і ввійшов у гріб, і побачив одні лиш пелени, що лежали; а хустина, яка була на голові Його, лежала згорнена не з пеленами, а осторонь, на іншому місці. Тоді ввійшов і інший ученик, що раніше прийшов до гробу, і побачив, і увірував».
Можете собі уявити, як біжать два дорослих чоловіка? Навіщо? Куди? Біжать, щоб не пропустити найголовнішої події в житті. Ось Іоанн трохи вирвався вперед, оскільки був набагато молодшим за Петра, і прибіг до гробу першим, але побоявся увійти всередину. Трохи пізніше прибіг Петро. Його сміливості вистачило на двох, і вони увійшли… Увійшли туди, де в п’ятницю увечері з тілом померлого Спасителя вони поховали і свою віру. Увійшли туди, де вони залишили Його і свою надію. Увійшли і побачили… Побачили знайомий почерк: усе лежить акуратно, прямо так, як було завжди, коли Він був живий. Але Його самого в гробі немає… Як і було сказано в Писаннях, Він воскрес! Ні пелени, ні камінь могильний, ні смерть не змогли зупинити Його на шляху в Отчий дім…
Тоді, у 12 років, я подивився не лише матч улюбленої команди. Мені вдалося отримати автографи усіх гравців. Я бігав за кожним, щоб нікого не упустити. А потім йшов додому і з трепетом тримав календарик, на якому розписалися усі 11 відомих футболістів. Я був найщасливішим у той момент…
Напевно, щось подібне відчували Ісусові учні. Можливо, вони з трепетом несли в руках похоронні пелени і акуратно звиту хустину, щоб ще раз довести самим собі і іншим, що Він – Справжній Месія.
Для Іоанна, улюбленого учня, усе це стало останнім підтвердженням, і він увірував. А усе через те, що він прибіг до гробу…
