про видовження назви міста
Ти, шановний читачу, напевне гадаєш, що дорослі вже щось запідозрили і міркували приблизно так: «Куди загляне Тісту, там неминуче виростають загадкові квітки. Мабуть, це робота Тісіу. Простежмо за ним».
Але це ти, любий читачу, так гадаєш, бо знаєш, що Тісту – чудотворець. У дорослих, як ми про це щойно згадували, усталені уявлення. Вони навіть не припускають, що може існувати щось таке, чого вони не знають.
Та час від часу народжується людина, яка розкриває невідомі досі явища. Завжди буває так, що насамперед з такої людини сміються просто їй у вічі. Буває навіть, її ув’язнюють, засуджуючи за порушення звичного порядку, що його обстоює пан Дірканадіс. Але згодом, після смерті такої людини, виявляється, що вона не помилялася, їй споруджують пам’ятник. Її називають геніальною.
Саме на ту пору в Мірполі не було геніальних людей, які пояснили б загадкові явища. Депутати міської ради зовсім розгубилися.
Міська рада схожа чимось на домогосподарку. Дбає про чисті тротуари. Обладнує дитячі майданчики, знаходить притулки для жебраків, відводить місця для паркінгів. Думає про одне – не повинно бути непорядку, має бути порядок.
Проте непорядок так і пробирався до міста. Ніхто не міг передбачити, де наступного дня виросте новий сад. Квітки заполонили в’язницю, халабуди, лікарню! Якщо міська рада не втрутиться, то місто перестане бути містом. Таке може статися і з церквою. Вона перенесеться в інший квартал. Таке може статися і з автобусами. Вони попрямують іншими маршрутами, попадають у річку…
– Ні, не можна з цим миритися! – вигукували депутати в сесійній залі.
Вони дискутували на тему виривання квіток.
Виступив добродій татко. Його там дуже поважали. Цього разу він виступив рішуче й запально.
– Панове депутати, – виголосив з трибуни, – ви помиляєтесь. У вас гарячі голови. Завжди небезпечно вирішувати на гарячу голову питання, якого не розумієш. Вирвати квітки? Але чи ви знаєте, де завтра вони повиростають. З іншого боку, мусимо визнати, що вигода від них більша, ніж шкода. Жоден в’язень не втік з в’язниці. Квартал з халабудами став процвітати. У лікарні видужують діти. Навіщо рубати з плеча? Використаймо квітки. Ходімо в ногу з часом. Не повертаймося назад.
– Пропоную, – вів далі, – сміливе рішення. Треба змінити назву міста на Мірполь Квітучий. Коли ми його так назвемо, ніхто не дивуватиметься, що в нас стільки квіток. Якщо завтра дзвіниця перетвориться на букет лілій, то нам повірять, ніби ми давно це передбачили у своїх планах з перебудови міста.
– Правильно, правильно! – загукали депутати, плескаючи в долоні.
Наступного дня було сформовано одну велику колону, до якої входили депутати, хор, сироти з двома священиками, представники старшого покоління, тобто мудрості, лікар пан Всякабіда як представник науки, суддя як представник закону, двоє вчителів як представники літератури, один військовик як представник збройних сил… Колона рушила від центру до вокзалу. Вздовж тротуарів вишикувались мешканці. На вокзальному будинку врочисто відкрили новий напис: МІРПОЛЬ КВІТУЧИЙ.
Усім запам’ятався цей славний день.
