про те, як Тісту допомагав лікарю Всякабіда
Відвідуючи лікарню, Тісту познайомився з хворою дівчинкою.
Добродій татко давав пожертви на лікарню, і тому вона була чудово опоряджена. Чисто, просторі палати. Нічого не бракувало для лікування. Крізь широкі вікна проникало сонячне проміння. Стіни були білі аж виблискували. Тісту подумав, що лікарня не бридка. Аж геть не бридка.
Однак відчув: у ній ховається щось сумне.
Пан Всякабіда був головним лікарем. Видно було відразу: це надзвичайно розумна й добра людина. Він нагадував Тісту садівника пана Вуса, хоча лікар не мав вусів і тримав на носі окуляри в оправі з черепахового панцира.
Про це порівняння Тісту розказав лікарю панові Всякабіда.
– Так, так. Ми подібні, бо і він, і я охороняємо життя. Пан Вус охороняє життя квіток, а я – людей.
Тісту слухав лікаря й думав, що охороняти життя людей набагато складніше завдання. Бути лікарем – значить вести безперервну боротьбу. З одного боку – хвороби ладні увійти щомиті в тіло людини, а з іншого – здоров’я завжди готове покинути наше тіло. Існують тисячі хвороб, а здоров’я – одне-одніське. Хвороба проникає, маскуючись, як на балу-маскараді. Лікарі знаходять її, знесилюють, виганяють і повертають здоров’я.
– Ти колись хворів?
– Ні. Жодного разу.
– Справді?
Лікар пан Всякабіда згадав, що його і справді ніколи не кликали до Тісту. Лікував його батьків. Добродійці мамці дошкуляли болі голови, добродію таткові – біль у шлунку. Слуга Каролюс мав торішньої зими бронхіт. У Тісту нічого. Отакий-то Тісту. Від народження не хворів ні на вітрянку, ні на ангіну, ба навіть нежить! Рідкісний випадок міцного здоров’я!
– Пане лікарю, – зважився Тісту, – я вам дуже дякую за цей урок. Він мене змусив замислитись над життям.
Лікар показав Тісту лабораторію, де виготовляють таблетки від кашлю, жовту мазь проти прищів, білі порошки проти температури. Вони завітали в палати, де визирає хвороба; в операційний блок, де під дзеркалами роблять операції.
«Через те, що тут виганяють хворобу, все повинно виглядати весело й щасливо, – подумав Тісту. – Але чому мене не покидає сум?..»
Лікар пан Всякабіда прочинив двері в палату, де лежала хвора дівчинка.
– Я тебе залишу. Зайдеш опісля до мене в кабінет.
Тісту зайшов до палати.
– Добридень, – привіталася дівчинка, не ворухнувши головою.
Вона незворушно дивилися на стелю.
Тісту скинув бриля і сів край ліжка.
– Лікар пан Всякабіда сказав, що ти не можеш ходити. Тобі стало краще?
– Ні. Але це не має значення.
– Чому не має?
– Бо я не маю куди йти.
– А знаєш, у мене є чудовий сад, – на те Тісту, щоб її розвеселити.
– Тобі пощастило. Якби в мене був сад, я б видужала й пішла на прогулянку.
Тісту миттю глянув на свої великі пальці.
«Тільки так я втішу її…»
І ще запитав:
– Тобі не нудно тут?
– Ні. Я розглядаю стелю. Рахую тріщини.
«Краще рахувати квітки», – подумав Тісту. І став проговорювати про себе: «Мак… мак… Жовтець, маргаритки, нарциси!»
Насіння, може, влетіло через вікно, а може, Тісту заніс його на черевиках.
– Але ти не почуваєшся нещасливою?
– Звідки я можу знати про це, коли не почувалася щасливою. Я народилася хворою.
Тісту зрозумів, що сум, який не давав йому спокою, ховається саме в цій палаті. Йому стало ще сумніше.
– Хтось тебе провідує?
– Ой, так, так. Вранці приходить братик-термометр. Потім навідується лікар. Він дуже добрий. Розмовляє багато зі мною. Дає цукерки. Потім заходить сестричка-таблетка. Ввечері сестра-укольчик. Потім пан у білому, який каже, що мені краще. Він підвішує мої ноги і розтирає. Тут усі кажуть, що я невдовзі видужаю. А я дивлюся собі на стелю. Вона не каже неправди.
Коли дівчинка говорила, Тісту порався біля ліжка.
«Щоб ця дівчинка видужала, їй самій потрібна надія. Квітки, які розпускаються, таять у собі несподівану надію. Вони їй допоможуть. Квітка, що росте – справжня загадка, що з’являється щоранку. Зав’язується пуп’янок, випускає зелену пелюстку, а потім розкривається. Дівчинка щодня чекатиме на це диво. Вона забуде про хворобу…»
Тісту працював пальцями.
– А я вірю, що ти одужаєш.
– І ти також віриш?
– Так. Будь певна. Бувай здорова!
– До побачення. Тобі пощастило, у тебе є сад.
Лікар пан Всякабіда сидів за столом, на якому лежало повно грубих книжок.
– Ну, що? Чого навчився? Що тепер знаєш про медицину?
– Я зрозумів, що медицина ще не може розвеселити сумне серце. Я зрозумів, що для одужання треба ще мати в душі надію. Пане лікарю, чи є таблетки-надії?
Лікаря здивували розумні думки цього хлопця.
– Так, так. Добре. Ти самостійно збагнув першу заповідь, яку повинен знати кожен лікар.
– Яка тоді друга?
– Щоб правильно лікувати, треба людину любити.
Лікар почастував Тісту цукерками і записав у щоденник відмінну оцінку.
Наступного ранку лікар пан Всякабіда дуже здивувався, зайшовши в палату до дівчинки.
Та усміхалася. Їй здавалося, що вона серед заквітчаного поля.
Навколо столика пишалися нарциси. Ковдра стала барвінковою. На килимі пашів овес. А квітка, та, задля якої Тісту старався найдужче, сталася прекрасною трояндою. Вона мінилася барвами і, розкриваючи пуп’янки, запахла біля подушки. Дівчинка дивилася вже не на стелю, а на квітки.
Того ж вечора вона відчула, як ворухнулися ноги. У неї з’явилася надія.
