про вчених, які не можуть пояснити дива, та про Тісту, який робить відкриття
Дорослі мають звичку пояснювати те, що пояснити неможливо.
Відразу заходжуються переконувати, що все дивовижне, нове, нетрадиційне було раніше й відоме людині.
Згасне вулкан, як докурена цигарка, і ось з десятеро вчених сидять над кратером, прислухаються, принюхуються, спускаються вниз, ранячи коліна, збирають повітря в пробірки, фотографують, фільмують, пишуть книжки, сперечаються. Замість того, аби просто визнати факт: «Вулкан згас. Його, очевидно, заткало».
Та чи вдалося їм з’ясувати, як діють вулкани?
Загадка в’язниці стала серйозною причиною замішання серед дорослих.
Першими з’їхалися журналісти й фоторепортери. Це їхній хліб. В єдиному в місті готелі «Святий Іван і апостоли» усі номери було зайнято.
Услід стали приїжджати один за одним – хто потягом, хто літаком, хто на таксі, хто на велосипедах – вчені-ботаніки, які тільки те й роблять, що розрізають листочки на чотири частинки, називають дуже науково, сушать і чекають, коли зникне колір.
Такі дослідження вимагають чимало часу.
Ботаніки люблять збиратися на конгреси. І ось в місті Мірполі скликали конгрес ботаніків. Якщо у світі існує незліченна кількість квіток, то ботаніки діляться на три типи: великі, видатні й відомі. Один до одного звертаються не інакше, як «професоре.., колего…»
Оскільки журналісти окупували увесь готель – ботаніки розташувалися в наметах на майдані. Здавалося, ніби приїхав до міста цирк. Але циркових номерів ніхто не показував.
Тісту аж перелякався.
– Якщо довідаються, що то все через мене, – звірився панові Вусу, – ото буде історія!
– Не журись!.. Ці люди навіть не вміють скомпонувати гарний букет квіток. Вони нічого не відкриють. Даю вуса на відріз.
І справді. Через тиждень, упродовж якого вчені вивчали через мікроскопи квітки та листочки, поступу не було. Вони визнали, що то були квітки, як квітки. От тільки годі було пояснити, як вони виросли за одну ніч. Вчені сперечалися між собою мало не до сварки. Звинувачували один одного в невігластві, незнанні справи і містифікаціях. Врешті-решт намети перетворилися на цирк.
Як відомо, кожен конгрес завершує свою роботу декларацією. Отож вчені-ботаніки, вдаючись до латинських термінів, які здебільшого ми не розуміємо, заявили про особливі атмосферні умови, про птахів, які переносять насіння, про родючість тюремних мурів, біля яких мешканці міста вигулюють своїх собак. Після цього вчені-ботаніки забралися з міста. Тісту потім довідався, що десь знайшлися вишні без кісточок, і вчені туди й подалися на конгрес. Тісту заспокоївся.
А як в’язні? Ти, шановний читачу, хочеш знати, що думали в’язні.
Отже, в’язні були більше здивовані, ніж вчені-ботаніки. Вони перестали думати про втечу. Ґрати і колючі дроти заповнили квітки. Найбуйніші перестали лаятися. Тільки з подивом дивилися на чудо. Ніхто не бився, як це буває зазвичай у в’язниці. Козолист так позалазив у замкові шпарини, що двері неможливо було замкнути на ключ. В’язні, що прогулювалися у дворі, не бажали втікати. Вони почувалися комфортно серед квіток.
В’язницю в місті Мірполі визнали за взірцеву.
З усього цього найбільше радів, звичайно, Тісту. Він чувся переможцем.
Але людині властиво не стримувати своїх емоцій.
Коли ми щасливі, то нам кортить розказувати про своє щастя іншим. Хочеться іноді кричати. Пан Вус не мав часу дослухатися до самовихвалянь Тісту. Тож хлопець, який не міг стримати своїх емоцій, став розмовляти з поні Акробатом.
Вуха поні були вкриті подвійним пишним бежевим заростом, ніжним-ніжним і приємним для голублення.
– Дорогенький поні, нікому ні слова.
Акробат насторожив вухо.
– Я відкрив незвичайну річ, – прошепотів Тісту, – квітки зупиняють зло.
