про науку порядку, яку проходив Тісту в пана Дірканадіса
Пан Дірканадіс був людиною запальною, адже постійно вештався біля гармат. Добродій татко доручив йому відповідати за виробництво продукції. Цей пан стежив за працею службовців та робітників заводу. Щоранку перевіряв їхній вихід на працю. Записував відсутніх. Заглядав у гарматні жерла. Звіряв стандарти. Увечері пересвідчувався, чи зачинено всі двері. Частенько засиджувався на роботі до темної ночі. У грубезних бухгалтерських книгах перевіряв довжелезні списки цифр. Саме йому доручили навчити Тісту порядку.
Сьомого дня починалася хлопцева наука в пана Дірканадіса.
– Сьогодні ми проведемо урок про місто та порядок, – випалив пан Дірканадіс, стоячи в холі й немов звертаючись до цілого полку.
Варто зауважити, що до приходу на завод він був військовим. Звичайно, не йому належить винахід пороху, проте достеменно знав, як ним користуватися.
Тісту осідлав поруччя й помчав униз до пана Дірканадіса.
– Будь ласка, – зауважив той, – тепер повернись нагору й зійди сходами.
Тісту послухався, хоча це його неабияк здивувало, бо коли він уже внизу, то навіщо йти сходами вгору, а потім сходити вниз.
– Що в тебе на голові? – запитав пан Дірканадіс.
– Кепка… у клітинку…
– Натягни як слід.
Не подумай, дорогий читачу, що пан Дірканадіс був лихою людиною. Коли бував невдоволеним, то відразу червоніли вуха. І коли щось не так, сердито бурчав.
«Краще було б залишитися в пана Вуса», – подумав Тісту.
Пан Дірканадіс і Тісту подалися до міста.
– Місто, – почав пан Дірканадіс, що старанно підготувався до уроку, – складається, як ти бачиш, з вулиць, пам’ятників, будинків і городян. Як ти гадаєш, що в місті найважливіше?
– Заповідник.
– Ні. Найважливіше – це порядок. Ми завітаємо в будинок, де пильнують за порядком. Без порядку будь-яке місто, будь-яка країна, будь-який державний лад не що інше, як порох. Без порядку ніщо не може існувати. Порядок – це вимога. Аби був порядок, треба карати непорядок!
«Пан Дірканадіс напевне має рацію. Але чому так надривається, аж із уст пирскає слина? Дорослий, а голос лунає, як справжній дзвін. Хіба треба стільки надриватися задля порядку?» – розмірковував Тісту.
На вулицях міста перехожі оберталися за паном Дірканадісом. Тісту стало соромно.
– Тісту, не ловив ґав. Ну, то що таке, врешті-решт, порядок? – строго запитав пан Дірканадіс.
– Порядок? Це коли людина радіє.
Пан Дірканадіс гмикнув щось собі під ніс. Його вуха страх як почервоніли.
– Я зауважив, – продовжував Тісту, далі соромлячись, – що поні Акробат, коли добре поїсть, коли його зачешуть і причепурять, радіє більше, ніж коли неохайний. А пан Вус радіє, коли акуратно підрізає дерева. Це порядок. Правда?
Така відповідь не задовольнила пана Дірканадіса. Його вуха ще сильніше почервоніли.
– А що робити з тим, хто не дотримується порядку? – запитав пан Дірканадіс.
– Треба карати, – мовив на те Тісту, подумавши, що «не дотримуватися порядку» – це щось таке, як «робити розгардіяш» з іграшками.
– Таку людину арештують і тримають у в’язниці, – пан Дірканадіс вказав на величезний сірий дім не з такими вікнами, як у звичайних будинках.
– Це в’язниця?
– Так. Тут карають за непорядок.
Пішли уздовж муру. Зупинилися біля високої чорної брами з колючим дротом. За нею виднілася ще одна брама. А далі – темні мури. Всюди колючий дріт.
– Чому там усюди погані колючки? – поцікавився Тісту. – Навіщо?
– Щоб в’язні не повтікали.
– Якби в’язниця не була такою бридкою, може вони не хотіли б утікати?
Тепер у пана Дірканадіса почервоніли ще й щоки.
«Дивний хлопець, – подумав. – Треба взятися за його перевиховання».
– Ти повинен знати, – пояснив пан Дірканадіс. – В’язні – люди непорядні.
– Їх засудили, щоб вилікувати від непорядності? – запитав Тісту.
– Тут хочуть навчити їх порядку. Щоб не крали, не вбивали.
– Вони скоріше навчаться, якщо все не буде таке бридке, – додав Тісту.
«Ох, і впертий!» – подумав пан Дірканадіс.
За брамою на подвір’ї ходили колом мовчазні в’язні, опустивши поголені голови. У смугастому вбранні та грубих черевиках. Вигляд мали нещасний.
– Що вони роблять? – запитав Тісту.
– Вийшли на перерву.
«Так, так, – подумав Тісту. – Якщо в них такі перерви, то які уроки! В’язниця – не радість».
Ледь-ледь не заплакав. Мовчав увесь час дорогою додому. Пан Дірканадіс вважав це мовчання добрим знаком. На його думку, урок про порядок минув успішно.
Хоча в щоденнику записав: «За цим учнем треба пильно стежити. Забагато хоче знати».
