про урок садівництва, під час якого Тісту відкриває свою чудодійну «зелену» силу
Ідучи на урок з садівництва, Тісту натягнув на голову солом’яного бриля.
Це був перший урок у новій навчальній системі. Добродій татко без сумніву вважав, що логічно почати саме з цього. Урок, власне кажучи, стосувався землі, тієї, по якій ми ходимо; трави, якою живляться тварини. Тієї трави, яка насамперед виростає, аби її можна було споживати…
– Земля, – виголосив добродій татко, – початок усьому.
«Тільки щоб не заснути!» – міркував Тісту по дорозі на урок.
У визначений час в оранжереї на Тісту чекав садівник пан Вус.
То був самотній чоловік у літах. Мало говорив. І не завжди був привітним. Під носом буяло щось подібне на сніжно-білий гайок.
Вус у пана Вуса? Як його описати? Справжнє диво природи. Коли дув холодний вітер, і садівник з лопатою на плечі кудись чимчикував, було на що поглянути. Можна було подумати, що з його ніздрів вириваються два білі полум’я, які лизали вуха.
Насправді Тісту любив садівника, хоча побоювався його.
– Пане Вусе, добридень, – Тісту скинув з голови бриля.
– А! Це ти! Ну! Побачимо, до чого ти здібний. Ось купа перегною. Ось вазони. Заповни перегноєм. Потім зроби посередині пальцем ямку. Поскладаєш вазони рядком під стіною. І тоді вкинеш насіння.
Оранжерея була прекрасна. Як усе в домі. Шибки виблискували. Всередині великий обігрівач підтримував відповідну вологу та температуру. Серед зими цвіли мімози. Росли африканські пальми. Пан Вус вирощував лілії рідкісної краси, запашні рідкісні троянди та жасмин. Були навіть рідкісні негарні орхідеї без запаху, які садівник викохував задля їхньої неповторності.
Тут пан Вус вважався єдиним володарем. Коли добродійка мамця приводила сюди гостей, садівник надягав новий фартух, ставав на порозі, привітний та балакучий, аж-аж!
Тільки хтось закурить, тільки простягне руку до квітки, пан Вус підійде і зверне увагу:
– Е ні! Хочете знівечити, вбити квітку?
Тісту виконував завдання і був здивований, що не хочеться спати. Навпаки, було цікаво. Навіть перегній пахнув приємно. І робота нескладна – лопатка перегною у вазон, ямка великим пальцем – і все. І так далі. Під стіною вазони вишикувалися в рядочок.
Коли хлопець старанно порався біля вазонів, пан Вус обходив поважно сад. Тісту також збагнув, чому старий садівник такий неговіркий. То він подумки розмовляв з квітами.
Читач усвідомлює, що пан Вус кожній троянді, кожній гвоздиці казав компліменти. Та ще на такій площі. Аж втрачав під вечір голос. Він навіть не казав такі звичні слова, як «добраніч» або «смачного», чи коли хтось кашляв «на здоров’я». Тобто такі слова, які повинна казати вихована людина.
Пан Вус ходив від квітки до квітки. Турбувався за стан здоров’я кожної.
– Ну що, чайна трояндо? Бешкетуєш? Прикидаєшся? Ховаєш пуп’янки? А коли ніхто не сподівається, розкриваєш пелюстки? А ти, хрещатий барвінку, маєш себе за короля. Так і пнешся по рамах! Ото вибрики!
Потім гукнув здалека до Тісту:
– Ще працюватимеш – чи відкладеш на завтра?
– Не переймайтесь, пане Вусе, залишилось три вазони.
Тісту завершив завдання і підійшов до пана Вуса. Той порався в другому кінці саду.
– Виконав усе, – промовив Тісту.
– Гаразд. Побачимо, як.
До оранжереї поверталися поволі, бо пан Вус зупинявся, аби привітати велику півонію неабиякої вроди, і щоб підтримати на дусі гортензію, що от-от збиралася отримати голубий відтінок… Раптом і Тісту і садівник застигли на місці, сторопілі, здивовані, вражені.
– Ого! Ого! Та це не сон, – протер очі пан Вус. – Ти бачиш те саме, що і я?
– Так, так, пане Вусе.
Усі вазони, які тому п’ять хвилин Тісту, зробивши великим пальцем дірочки, заповнив перегноєм, проросли квітами.
Мусимо, дорогий читачу, пояснити ситуацію. То не були квітки, що тільки-тільки розпускалися. То не були зелені сходи. У кожному вазоні красувалися чудові бегонії. Вони, вишикувані уздовж стіни, буяли густим червоним кущем.
– Неймовірно, – пробурмотів пан Вус. – Щоб виростити такі бегонії, треба потратити щонайменше два місяці.
Та чудо є чудо. Люди спочатку визнають його, а потім намагаються пояснити.
– Але я ще не вкинув насіння. Звідки квітки?
– Загадка… загадка…
Раптом узяв у свої шорсткі долоні пальці Тісту і промовив:
– Покажи великий палець!
Садівник уважно оглянув великий палець свого учня. І зверху, і знизу, і в тіні, і на сонці.
– Хлопчику мій! – вимовив нарешті. – З тобою трапилася дивна і незвичайна річ. Ти чудотворець.
– Чудотворець? – здивувався Тісту. – Та в мене звичайні нормальні, брудні пальці.
Тісту ще раз придивився до своїх пальців.
– Так, так, але ти не все бачиш, – вів далі пан Вус. – Пальця-чудотворця не кожен побачить. Усе під шкірою. Це прихований талант. Тільки справжній садівник вгадає його. Ти чудотворець!
– А навіщо бути чудотворцем?
– А це дивовижний талант. Божий дар! Насіння є скрізь. Не тільки в землі. Але й на дахах, хідниках, парканах, стінах… Тисячі, мільярди. Чекає вітру, який понесе в поле та сади. Потрапляючи в каміння, гине, так і не розквітнувши. Коли доторкнутися до нього чудотворним пальцем, хай би де воно було, миттєво розквітає. Сам бачиш. Твій палець мав на собі насіння бегонії. І ось результат. Повір, я тобі заздрю щирою заздрістю. Я хотів би мати цей дар.
Тісту аж ніяк не втішило почуте.
– Знову казатимуть, що я не такий, як інші.
– Найкраще нічого нікому не казати, – порадив пан Вус. – Навіщо розпалювати цікавість ба навіть заздрість. Розкритий талант завжди може накликати біду. Ти чудотворець. І будь ним для себе. Нехай таємниця залишиться між нами.
У щоденнику, що добродій татко дав синові, аби садівник заповнював його наприкінці кожного уроку, цього дня було записано: «Учень має непогані задатки до садівництва».
