про зажуру в Осяйному Домі й рішення перейти на іншу освітню систему
Зажура – це сумно. Треба увесь день мізкувати. Журлива думка свердлить мозок і не дає спокою. Сновигає по кутках і нічим не гребує. Разом з вітром пролазить у листя, сідлає пташиний спів і мчить по телефонних дротах.
Того ранку журливу думку називали в Осяйному Домі «Не такий, як інші».
Навіть сонце не наважилось пробитися крізь хмари.
«Хіба можна розбудити нещасного Тісту й зробити йому прикрість? – промовляло воно про себе. – Розплющить очі й відразу згадає про виключення зі школи…»
Сонце потьмяніло й кинуло один-два промінчики крізь вранішній серпанок. Над містом зависло сіре небо.
Проте журливу думку в ложці води не втопиш. Вона завжди на себе зверне чиюсь увагу. Так вона пролізла в потужний заводський гудок.
Удома всі почули голос гудка: «Не та-ки-й, як ін-ші! Тісту не та-ки-й, як ін-ші!»
Так журлива думка проникла до покою Тісту.
«Що зі мною буде?» – запитав себе Тісту і запхав голову під подушку. Проте заснути не зміг. Мусимо визнати, що аж відчай брав – у класі спалося смачно, а тут у ліжку ніяк.
Навіть кухарка пані Амелія, готуючи обід, сплюнула спересердя: «Не такий, як інші? Хіба в нього не дві руки, не двоє ніг?.. Га?»
Слуга Каролюс, не перестаючи полірувати поруччя, пробурмотів: «Не такий, як інжі, наж Тісті? Скажі іж мині!»
Тут зазначимо, що Каролюс так і не позбувся свого чужоземного акценту.
Жокеї шепталися в конюшні між собою: «Не такий, як інші. Така розумна дитина… Подумати лишень!»
А що коні відчувають людську зажуру й співчувають людям, то навіть цеглясті чистокровні, як було видно, занервували, засіпали за орчик, засмикали корду. В Красної Кобили на чолі миттю з’явилися три сиві волосини.
Єдиний поні Акробат не реагував на цей неспокій. Продовжував жувати сіно, хоч би що. З його пащі проглядали білі здорові зуби.
Опріч поні, що насправді тільки прикидався байдужим, усі запитували себе: «Що далі буде з Тісту?»
А хто вже над цим питанням найбільше побивався, то, звичайно, батьки, що й гадати.
Добродій татко стояв перед дзеркалом і безрадісно причісував волосся. Просто через звичку.
«Маю дитину, – міркував про себе, – яку, очевидно, буде складніше вивести в люди, ніж мої гармати».
Рожевощока добродійка мамця лежала на рожевих подушечках, тримала в руці філіжанку кави з молоком, куди падали її сльози.
– Коли синочок засинає в класі, – запитала вона в чоловіка, – то хіба можна його чогось навчити?
– Він просто неуважний, а це не є невиліковна хвороба, – відповів той.
– Сон, зрештою, то не так страшно, як бронхіт, – продовжувала мати.
– Як би там що, а Тісту мусить стати людиною, – зауважив батько.
Отак поговорили між собою відверто. Замовкли обоє на хвильку. Кожен думав про себе: «Що робити? Що робити?»
Добродій татко був людиною рішучою та енергійною. Керування гарматним заводом загартовує людину. Але, з іншого боку, син – то його пестунчик.
– Дуже просто. Вихід є, – зважився нарешті батько. – У школі Тісту не навчать. Ну і нехай! Не ходитиме до школи. Його заколисують підручники. Заберімо їх. Спробуймо іншу систему. Він же не такий, як інші! Вивчатиме все те, що треба людині. Все пізнаватиме з натури. Йому на місцях показуватимуть каміння, сади, поля. Йому пояснюватимуть у відповідних місцях, як живе місто, як працює завод. Тобто даватимуть все потрібне, щоб стати дорослою людиною. Немає кращої школи, як саме життя. Результат не забариться.
Добродійка мамця завзято підтримала чоловіка. Вона мало не плакала з розпачу, що в них немає більше дітей, яких можна було б також навчати за цією спокусливою системою.
Тісту вже не треба похапцем ковтати канапки вранці перед школою. Тягти на собі портфель. Засинати за партою й подавати щоденник із записом про незадовільні оцінки. Починалося нове життя.
Сонечко знову засяяло.
