про наше знайомство з Мірполем і заводом добродія татка
Мірполь – місто, в якому народився Тісту. Воно розбагатіло й зажило слави завдяки заводу добродія татка.
На перший погляд Мірполь – місто як місто. З церквою, в’язницею, казармою, крамницями, де продавали цигарки, бакалію, ювелірні вироби. І все ж, про нього знали у всьому світі. Саме тут добродій татко був власником заводу, де виробляли гармати.
Вони мали неабиякий попит. То були гармати різних калібрів – важкі, легкі, довгі, мініатюрні, самохідні. Для потягів, літаків, танків, кораблів. Такі, що стріляють понад хмари. Такі, що стріляють під водою. Випускав завод також надлегкі гармати, призначені для перевезення на віслюках і верблюдах, у країнах, де камінь на камені й бездоріжжя.
Одне слово, добродій татко торгував гарматами.
Коли Тісту підріс і навчився розуміти багато речей, його не раз повчали:
– Хлопчику мій, наша справа добра. Гармати – це тобі не парасольки, зайві в сонячний день, чи солом’яні брилі, які ніхто не купує в дощове літо. Гармати продаються, хай яка там погода.
Бувало, після сніданку добродійка мамця підводила Тісту до вікна й показувала великий завод, що виднівся поза альтанкою, де пасся поні Акробат. То був завод батька.
Добродійка мамця навчила хлопчика лічити до дев’яти: вона показувала височенні труби, що викидали в повітря всі, як одна, густий дим. Потім вела до столу і примовляла:
– Синку, треба їсти, щоб рости. Одного дня ти станеш власником заводу. Гармати вимагають копіткої праці. У нашій сім’ї не байдикують.
Ніхто й не сумнівався, що одного дня Тісту успадкує завод від батька, як батько успадкував його від добродія дідуся, чий портрет висів у вітальні. Дідусь мав довгу бороду, а руку тримав на гарматнім жерлі.
Тісту ріс слухняним і харчами не перебирав.
