про наше знайомство з Тісту, його батьками та Осяйним Домом
Тісту був світловолосий. На кінчиках волосся кучерявилося. То були немов сонячні промінчики із завитком при землі. Він мав широко розплющені блакитні очі, рожеві свіжі щічки. Його любили цілувати дорослі.
Дорослі, як відомо, зокрема ті, з широкими чорними ніздрями, зморшками на чолі та волосками у вухах, лізуть цілувати хлопчиків зі свіжими щічками. Такі дорослі кажуть, що так подобається хлопчикам. Це одне з їхніх традиційних уявлень. Бо подобається нав’язливе цілування не кому іншому, як самим дорослим. Хлопчики зі свіжими щічками, яких настирливо цілують дорослі, усміхаються люб’язно.
Кожен, хто бачив Тісту, вигукував:
– Ой! Який гарний хлопчик!
Тісту цим не пишався. Йому здавалося, що краса людини – зовсім природна річ. Він дивувався, що всі довкола нього (дорослі та діти) не такі самі, як його батьки і він сам.
Батьки Тісту обоє були вродливими. Зауважмо цей факт. Дивлячись на них, Тісту звик вважати, що бути вродливим – звичайна річ. А от до негарних він ставився, як до винятків чи несправедливості природи.
Татко, якого усі кликали «пане добродію», мав чорне старанно зачесане волосся. Був дуже високий. Одягався завжди чепурно. На піджаку ніколи не було жодної волосинки чи нитки. І від нього завше пахло парфумами, куди б не ішов.
Мамця, до якої зверталися на «пані добродійко», була блондинка з тонкою талією. Шкіру на щічках мала тендітну, як пелюстки. Нігті були рожеві, як троянди. Коли виходила з покою, навколо линув запах букету квіток.
Правду мовлячи, Тісту не мав на що нарікати. Бо окрім того, що був одинаком у добродія татка і добродійки мамці, жив серед розкоші.
Таки справді, як читач уже збагнув, добродій татко і добродійка мамця, були людьми заможними.
Мали прекрасний багатоповерховий особняк з рундуком, верандою, парадними сходами й східцями; високими, аж по вісім у кожному ряді, вікнами й невисокими шпилястими вежами. Довкола будинку розкинувся пишний сад.
Килими встеляли підлоги, та такі грубезні, що коли хто йшов, не було чути. Бавитися тут хованки, бігати босоніж – справжня насолода. Батьки забороняли це робити. Добродійка мамця казала:
– Тісту, взуйся, простудишся!
Але Тісту ніколи не хворів. Килими були кращі за капці.
Парадні сходи, кручені й оздоблені, мали мідне, до блиску начищене поруччя й вели аж на другий поверх. Якщо дивитися з другого поверху вниз, то здавалося, ніби падає золота блискавка на ведмежу шкуру першого поверху.
Коли Тісту залишався вдома сам, відразу сідав верхи на поруччя, і тоді починалися паморочливі спуски. Він уявляв собі, наче це тобоган, летючий килим, магічна дорога. Треба зауважити, що кожного ранку вдосвіта слуга Каролюс полірував поруччя до блиску.
Добродій татко і добродійка мамця любили усе блискуче. Догодити їм було нелегко.
Перукар, до якого ходив батько, перетворив його волосся в шолом на вісім відтінків. Усі ахали. Черевики батька завжди були напастовані й начищені. Коли ішов по вулиці, то ніби з-під черевик летіли іскри.
Рожеві нігті добродійки мамці, які вона щоранку чистила пилочкою, блищали, як десятеро віконечок на сонці. На шиї, у вухах, на зап’ястях і пальцях поблискували намиста, сережки, браслети і персні з коштовним камінням. Коли вона з чоловіком вибиралася увечері до театру або на бал, то всі вечірні зорі тьмяніли проти неї.
Слуга Каролюс винайшов такий порошок, що начищене ним поруччя скидалося на мистецький шедевр. Слуга чистив ним також клямки на дверях, срібні світильники, кришталь на люстрах, сільнички, цукернички і пряжки на пасках.
Щодо дев’яти автомобілів у гаражі, то на них можливо було дивитися хіба через чорні окуляри. Коли батьки запрошували гостей і виїжджали усіма автомобілями, то перехожі завмирали від подиву. Можна було подумати, що то їде Галерея Дзеркал.
– Справжній Версаль! – вигукували знавці справи.
Хто поспішав – зупинявся, скидав шапку, гадаючи, що то похорон. Панянки припудрювалися, заглядаючи у дверцята, як у дзеркальця.
У конюшні тримали дев’ять, один кращий від іншого, коней. Неділями, коли приходили гості, коней виводили в сад, аби прикрасити краєвид. Під магнолією Великий Чорний пасся біля Красної Кобили. Поні Акробат полюбляв альтанку. Перед будинком на моріжку вишиковували шестеро цеглястих коней. Їх тримали задля батька, бо він дуже в них кохався.
Конюхи в одязі жокеїв вичісували коней щітками, бо тварини мусили також блищати. А надто в неділю.
– Коней, як коштовності, треба начищати! – звертався батько до жокеїв.
Добродій татко був надзвичайно порядною людиною. Отож жокеї геть вибивалися зі сил, аби догодити. Чесали старанно. Кожен волосок в одному напрямку. Круп цеглястих скидався на начищені до блиску діаманти. У гривах і хвостах тріпотіли срібні папірці.
Тісту страх як любив коней. Вночі йому снилося, що спить з ними на соломі в конюшні. Удень забігав до конюшні привітатися.
Коли смакував шоколадом, делікатно розгортав обгортку й частував жокея, що порався біля поні Акробата. З усіх коней Тісту найдужче любив Акробата. І це зрозуміло, бо вони з поні були одного зросту.
Отак Тісту жив-поживав в Осяйному Домі разом з красенем-батьком і мамою-букетиком. Серед розкішних дерев, гарних автомобілів і прекрасних коней почувався щасливим.
