– Діти, сьогодні ми поїдемо до спортивного магазину та купимо вам обіцяні велосипеди, – якось повернувшись із роботи, повідомив батько.
– Чудово! – закричав Сергійко. – Мені купимо яскраво-синій або чорний. Мій старий велосипед уже зовсім маленький, я подарую його нашому сусіду Вовчику. Нехай хлопчина катається!
– А мені хочеться жовтенький велосипед або зелененький, і без рами, які саме для дівчат роблять, – вирішила Софійка.
– Добре, добре, – погодився тато. – Головне, щоб ви вправно на них їздили, не набивали собі ґулі.
– Сергійко обіцяв навчити мене кататися на велосипеді так само добре, як його навчив Діма Селезньов, хлопчик із бабусиного села.
– Ну що ж, тоді все гаразд, – усміхнувся батько.
У спортивному магазині було вельми людно. Тут ходили і рибалки, і мисливці, і любителі футболу та хокею, загалом, усі, хто захоплювався різними спортивними іграми й заняттями. Софійка навіть спробувала бігову доріжку, а Сергійко покрутив педалі на велотренажері.
– Ну що, може, краще купимо тренажер, а велосипеди залишимо на потім? – на всяк випадок запитав чоловік.
– Що ти, татусю, це ми так, заради цікавості тут позаймалися, – пояснила дівчинка. – Хіба тренажери можна порівняти зі справжніми велосипедами?
Невдовзі тато, Сергійко й Софійка знайшли потрібний відділ.
– Ой, погляньте, які велосипеди! – радів Сергійко. – А он точно такий, як у мого друга Дмитрика, тільки колір трохи темніший. Татусю, купи його, будь ласка.
– Добре, Сергійко. Тільки спочатку оберімо велосипед для Софійки.
Дівчинка від такої кількості техніки розгубилася: що ж вибрати?
– Ой, який гарненький помаранчевий велосипедик! Татусю, мені цей транспорт найбільше подобається.
– Добре, – усміхнувся тато.
– Ой, ні-ні, ось цей, червоненький, він іще гарніший, тут навіть золотаві метелики намальовані. Татусю, давай краще його купимо!
– Добре, купимо цей, – погодився чоловік.
– Ой, татусю, а оцей який яскравий, літери жовтенькі, а сам блакитний! Він мені теж дуже подобається. Ой, татусю, я зовсім заплуталася, який же з цих велосипедів кращий. Що робити? Як вибрати?
– Не хвилюйся, Софійко, ми подивимося, на якому тобі зручніше буде сидіти, той і виберемо, – заспокоїв тато.
– Так, без чоловічої поради дівчата з технікою нізащо не розберуться, – з розумінням кивнув Сергійко батькові.
Трохи згодом діти вийшли з магазину з велосипедами. У Сергійка був той, який він вибрав одразу, щойно ввійшов до магазину.
– Оце буде чудово, тепер із Дмитриком в селі на однакових велосипедах їздитимемо. Ну, майже на однакових. Тато, ми ж поїдемо в село до бабусі? А велосипеди із собою візьмемо?
– Звичайно, – відповів тато. – Там, на сільському роздоллі, їздити на велосипедах саме задоволення. Та й Софійка там швидше навчиться. У місті з цим ділом важче.
– Я теж так думаю, – погодилася дівчинка, захоплено розглядаючи свій червоний із метеликами велосипед.
Тато прикріпив нову техніку двійнят на багажник свого автомобіля і повіз щасливих дітей додому. Братові та сестрі не терпілося якнайшвидше показати велосипеди мамі й сусідським дітям.
Увечері на сімейній нараді вирішили поїхати в село на цілий місяць. Точніше, на місяць там залишаться тільки Сергійко й Софійка, а мама з татом погостюють у бабусі лише тиждень. Село діти любили, вони обожнювали свою бабусю, друзів, річку, галявини з квітами й дикими ягодами, стільниковий мед із сільської пасіки, ліс із грибами й багато-багато іншого, про що більшість міських дітей навіть і не здогадується.
– Тепер нам буде ще веселіше, адже в нас є велосипеди! – радів Сергійко.
Бабуся була щаслива зустріти дорогих гостей. У дітей назбиралося для неї стільки новин, що їх насилу відправили спати. А зранку Сергійко й Софійка прокинулися від ароматного запаху бабусиних пиріжків. Отак чудово розпочався їхній відпочинок у селі.
Дмитрик Селезньов неабияк зрадів, побачивши свого міського друга, бо зустрічалися вони дуже рідко. А разом хлопчикам завжди було цікаво.
– Оце так! – аж присвиснув від захвату Дмитрик, розглядаючи велосипед Сергійка. – Схожий на мій, але ще кращий! Дай проїхатися!
– Звичайно, скільки хочеш, – усміхався у відповідь Сергійко.
Поки хлопці розбиралися зі своїми велосипедами, Софійка схвильовано роздивлялася свій.
– Як думаєш, Сергійко, я навчуся на ньому їздити? – напівпошепки запитувала дівчинка.
– Звичайно, адже ми з Дмитриком тебе вчитимемо!
– Не хвилюйся, Софійко, – відчуваючи тривогу дівчинки, заспокоював Дмитрик, – у цирку он навіть ведмеді на велосипедах їздять. А ти ж не ведмідь, у тебе точно вийде, головне – дуже захотіти!
– Я дуже хочу, дуже, – переконувала дівчинка.
Для навчання їзді на велосипеді вибрали велике футбольне поле. Там якраз нікого не було, а місця для розгону скільки заманеться.
– Так, тут травичка, швидко не поїдеш, та й падати буде м’якше, – зі знанням сказав Дмитрик, поглядаючи в різні боки.
– Падати? – трохи почервонівши, запитала Софійка.
– Ми тебе притримуватимемо, тому впасти не дамо. Ну, а потім тобі самій доведеться їздити, а там вже як вийде, – пояснив Дмитрик.
– Не бійся, Софійко, бо страх тобі заважає. А зараз сідай на велосипед! – скомандував брат.
Хлопчики тримали велосипед: Сергійко за кермо, Дмитрик за багажник. Софійка вмостилася на сидіння. Так вона вже робила в магазині, коли вибирала, який велосипед зручніший.
– То що, готова? – запитав Дмитрик.
– Мабуть, – відповіла Софійка.
– Ми тобі допоможемо! Як крутити педалі, ти знаєш, як кермом керувати розумієш, так? – уточнив Дмитрик.
– Угу, мені тато вдома пояснював.
– То ти вже майже фахівець, – засміявся Дмитрик. – Тоді вперед!
Дівчинка відчула, як хлопці підштовхнули велосипед. За їхньою командою вона почала крутити педалі, міцно тримаючи кермо, щоб велосипед їхав прямо. Повертати вбік вона б і не змогла, адже хлопці думали, що вона керує велосипедом за допомогою керма, а Софійка просто трималася за нього, щоб не впасти.
Хлопчики бігали галявиною, підтримуючи велосипед із Софійкою, допоки дівчинка нарешті не зрозуміла, як тримати рівновагу.
– Чудово, вже трохи виходить, – ледве переводячи подих, прокричав Дмитрик. – Тепер можна відпочити.
Сергійко неймовірно зрадів такій пропозиції. Однак Софійці так не хотілося переривати свої заняття! Тепер вона була точно впевнена, що незабаром зможе їздити цією галявиною сама на своєму червоненькому, із золотавими метеликами велосипеді.
Хлопчики, ледве дихаючи, вляглися на траву, а вона відійшла вбік помолитися. Дівчинці неодмінно хотілося подякувати Господу за свої успіхи, адже потай від усіх просила Його допомогти в опануванні двоколісної техніки.
Цілих три дні хлопчики старанно навчали Софійку їзді на велосипеді. А четвертого дня вона вже сама каталася футбольним полем, перетинаючи його вздовж і впоперек й об’їжджаючи по колу. Їй подобалося їздити з вітерцем, коли волосся майоріло за плечима, а подих перехоплювало від захвату. Для цього треба було лише міцніше триматися за кермо та швидше крутити педалі.
– Софійко, їдь повільніше, бо впадеш! – хвилювався Сергійко.
– Ти диви, вже ганяти почала! – захоплювався Дмитрик. – Бачиш, які ми з тобою хороші вчителі. А пам’ятаєш, як вона вперше за кермо трималася? Думав, Софійка ніколи на поворотах не зможе його розвертати, так прямо і їздитиме, – раптом засміявся Дмитрик.
– А пам’ятаєш, як вона першого разу впала? Я думав, більше до велосипеда не підійде, а сестра навіть не писнула, – гордо сказав Сергійко.
– Ага, а потім, коли вперше відпустили велосипед, перестали тримати, а вона навіть не помітила, їде, щось нам говорить, а ми її вже навіть і не чуємо?!
– Так, добре вийшло, тепер в інших місцях їздитимемо. Бо мені це футбольне поле вже набридло, – засміявся Сергійко.
– Погоджуюся. Воно мені навіть почало снитися, – зізнався Дмитрик. – Ходімо завтра на озеро на риболовлю! Ось де й відпочинемо, юшку з риби зваримо.
– Залюбки! – зрадів Сергійко.
Софійка від риболовлі відмовилася. Їй, на відміну від хлопців, футбольне поле зовсім не набридло. Дівчинка встигла вивчити тут кожну западинку, кожен горбок і почувалася дуже впевнено, коли каталася на велосипеді, навіть коли під’їжджала близько до узбіччя. Там у двох місцях були зарості високої кропиви. Цю рослину Софійка добре знала. Скільки разів під час гри із сільськими дітьми вони з Сергійком ненароком торкалися цієї безневинної на перший погляд трави. А потім діти готові були плакати через пухирці, що нестерпно боліли та свербіли.
Наступного дня хлопчики вирушили на риболовлю, а Софійка знову поїхала на футбольне поле. Звичайно, самій було трохи нудно, але ж вона мала мету – навчитися кататися так само добре, як Дмитрик і Сергійко, а потім разом із ними їздити купатися на річку чи просто ганяти сільськими вулицями. Дівчинка захопилася думками про майбутні чудові дні в бабусі. Вона навіть не помітила, як на одній із сільських лавок біля футбольного поля опинилася худенька дівчинка в синенькій ситцевій сукні. На вигляд незнайомка була десь Софійчиного віку. Вона уважно, не відводячи очей, спостерігала за Софійчиною їздою на велосипеді. Софійка чомусь відчула себе ще впевненішою. Їй неодмінно захотілося показати цій дівчинці всю свою майстерність, не дарма ж Дмитрик і Сергійко так її хвалили! І дівчинка почала їздити дедалі швидше. Потім вона робила різкі повороти, при цьому не зменшуючи швидкість. Велосипед трохи заносило вбік, і в Софійки від страху навіть перехоплювало подих! Але вона бачила, як пильно спостерігає за нею незнайомка, тому не зупинялася, навіть коли було дуже страшно.
«От, мабуть, дивується, яка я спритна та смілива. Не кожна дівчинка вміє так їздити!» – думала Софійка, скоса поглядаючи на незнайомку.
Від таких думок кирпатий носик дівчинки підіймався дедалі вище, а повороти велосипеда ставали дедалі крутішими. І коли вона лише на мить відволіклася від дороги, щоб поглянути на дівчинку на лавці, кермо раптом вирвалося з її рук, велосипед втратив рівновагу, і Софійка на всій швидкості з’їхала у величезні зарості кропиви й упала прямісінько в середину.
– Ой, ой, допоможіть! – щосили закричала вона.
Дівчинці здалося, ніби безліч малюсіньких гострих голочок пронизують усе її тіло.
– Ой, гидка кропива! – плакала Софійка.
Коли вона насилу підвелася, то біля себе побачила незнайомку в синій сукні.
– З тобою все гаразд? – запитала дівчинка. – Виходь швидше з кропиви, допоможу дістати твій велосипед.
Софійка сама хотіла підняти свою двоколісну техніку, але кожен її рух спричиняв новий біль, адже велосипед лежав у кропиві, а кожен листок цієї злої рослини ніби кусав її за руки й ноги.
– Ой, ой, не можу його підняти! – крізь сльози стогнала Софійка.
Незнайома дівчинка безстрашно зробила крок до велосипеда просто в кропиву, швидко підняла його й викотила на поле. Гарний червоний щиток із золотавими метеликами над переднім колесом теліпався в усі боки. Дівчинка з обличчям знавця посмикала його і сказала:
– Нічого серйозного з велосипедом не трапилося. Просто треба затягнути ось цей гвинтик. Мій дідусь тобі допоможе.
Потім дівчинка уважно оглянула Софійку, яка, вилізши з кропиви, стояла поряд і щосили чухала обпалені рослиною руки й ноги.
– Ти що?! Наберися терпіння не чухати, бо буде ще гірше. Краще ходімо зі мною, тут неподалік живу. Моя бабуся знає, що треба робити з такими пухирцями.
Софійка слухняно пішла за дівчинкою. Усе її тіло нило та свербіло, до того ж боліло розбите колінце. Дівчинка котила Софійчин велосипед і говорила:
– Мені це поле видно з вікна. Я спостерігала, як хлопчики вчили тебе їздити на велосипеді. Ти молодець, добре все засвоїла, проте так швидко їздити ще зарано! А такі повороти ще й небезпечні. Розумію, що ти просто вирішила трохи похвалитися, коли побачила мене на лавці. Та нічого, і таке буває, наступного разу будеш обережнішою.
Від сорому Софійка почервоніла яскравіше за свій велосипед і тихо промовила:
– Так, я знаю, гордитися і вихвалятися не можна, доброго з цього нічого не вийде.
– Тебе як звати? – запитала дівчинка з лагідною усмішкою.
– Софійка. А тебе?
– А мене Віталінка, але ти можеш звати Вітою, так коротше. Я всі дні хотіла з тобою познайомитися. У селі нещодавно, тому нікого тут не знаю. Я трохи хлопчиків соромилася, тому і спостерігала за вами з вікна, а сьогодні так зраділа, коли ти прийшла сама!
За кілька хвилин дівчатка були вже біля затишного веселенького будиночка з яскравими дерев’яними віконницями.
– Проходь, Софійко, не бійся, – сказала Віта, відчиняючи хвіртку.
Бабуся Віталіни відразу почала допомагати дівчатам. Вона принесла миску з холодною водою, насипала туди солі й наказала намочити цим розчином червоні від пухирців руки й ноги. Шкіру спочатку дуже щипало, а потім біль і свербіж стихли. А розбите Софійчине коліно змазали зеленкою.
– Ну от, ти цілком здорова, – усміхнулася бабуся Віти, – тепер залишилося тільки підживитися. Ходімо, дівчата, пригощу вас млинцями з домашньою сметаною.
– Дякую, але мені час додому, – засоромилася Софійка.
– Ходімо, не соромся, – вмовляла Віта. – Твій велосипед іще не готовий, його дідусь зараз лагодить.
Отак у Софійки з’явилася чудова подружка. Звичайно, про випадок із кропивою дівчинка розповіла й бабусі, й татові, й мамі, й Сергійкові.
– Більше ніколи не буду гордитися й вихвалятися, так і Біблія вчить, правда ж, тато? – підсумовуючи, сказала Софійка.
– Цілком правильне рішення, – усміхнувся тато, роздивляючись доньчин велосипед. – Але пам’ятай: у самої, без Божої помочі, у тебе не вийде, тож проси Господа допомогти не гордитися. А велосипед відремонтовано дуже добре, ось тільки один метелик на щитку втратив свої блискучі крильця.
– Нічого, нагадуватиме мені про гордість і кущ кропиви, – додала дівчинка.
Бабуся дуже раділа, що Софійка подружилася з Віталіною. Старенька пояснила:
– Цю дівчинку батьки привезли з міста. Її батьки розлучилися, тому тепер кожен зайнятий своїм життям. А дівчинку залишили в бабусі з дідусем.
– Бідолашненька, – зітхала Софійка, – погано їй без тата й мами.
– Ще б пак, – зітхнув Сергійко. – Дуже сумно, що так буває, еге ж? Якби всі люди на землі були християнами, діти ніколи б не розлучалися з батьками, всі люди були б щасливими, адже Бог нас вчить тільки любові. Коли я виросту й буду місіонером, я всім про це розповім.
– Я також! – додала Софійка.
Усе літо дівчатка були нерозлучними. Софійка часто давала подружці покататися на своєму велосипеді, їздила Віта набагато краще за Софійку. Тепер дівчата часто сміялися, згадуючи перший день їхньої зустрічі й зарості кропиви. А ще Віталіна навчила подружку плавати, щоправда, поки тільки по-собачому, трохи смішно, зате швидко.
Так двійнята не помітили, як минув цілий місяць їхніх канікул, і настав час повертатися до міста. Поки тато й мама складали речі дітей до машини, Сергійко побіг прощатися з Дмитриком, а Софійка поїхала на своєму велосипеді до Віталіни.
Дівчата сказали одна одній на прощання дуже багато хороших ніжних слів. А потім Софійка підкотила до Віталіни велосипед і промовила:
– Ось, залиш у себе, кататимешся на ньому. А коли я приїду на наступні канікули, їздитимемо на ньому по черзі. У місті велосипед мені не потрібен, там забагато машин, а вони небезпечніші за зарості кропиви.
А ще Софійка подарувала Віталіні дитячу Біблію з яскравими картинками та свою улюблену книжку оповідань. Дівчинці дуже хотілося, щоб її подружка не сумувала, адже літо ще триває!
